Мара



Категории Василь Королiв-Старий ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Були собi тато й мама та й мали вони двох синiв. А були вони дуже бiднi. Тяжко ïм стало двох дiтей годувати, от через те й згодилися вони вiддати одного свого сина на виховання до бабусi. Так на якийсь час i розлучилися брати. Старшого брата, що лишився дома, добре доглядали й дуже любили, бо вiн був хлопчик дуже лагiдний та слухняний. Молодшого ж брата бабуня доглядати добре не могла. Тим-то вiн здебiльшого був на вулицi, грався з поганими хлопцями, мучив горобцiв, бив собак, а коли нiхто не бачив, то ще й шибки по хатах розбивав камiнням. А як був вiн шибеник i розбишака, то нiхто його не любив, ще часто й за вуха смикали. Та те йому не помагало, бо ж звiсно, кого б'ють в дитинствi, той ще бiльше шкоди робить, та виростає недобрим i суворим. До того ж трапилося ще з тим меншим братом нещастя. Вiн балувався з сокирою та якось упав на неï, поранив собi спину й став з того часу горбатим. Коли ж померла бабуся, забрали його тато й мама додому. Тiльки ж як побачили вони, що вiн такий недобрий, неслухняний та брехливий, то й вони стали його менше любити, як любили старшого брата. А вiд того молодший брат став ще дужче лютувати, зробився зовсiм лихим та несправедливим. Як повмирали ж i тато з мамою, лишилися брати самi собi на бiлому свiтi. Старший, добрий, почав ходити на заробiтки та й заробляв i собi на хлiб, й меншого, слабого брата годував. А той, як через свiй горб не мiг тяжко працювати, робив тiльки саму легку, хатню роботу. Однак, дарма, що старший брат ставився до горбаня добре, горбань, проте, його не любив. Ну, а коли вже одна людина не любить другоï, то вона так i силкується знайти в нелюбовi щось погане. Навiть, коли в дiйсностi того поганого й не буде, то лиха людина щось, мовляв, з вiтру вигадає. Отож i горбань, що далi, то бiльш на свою долю почав нарiкати, що далi, то бiльш своєму доброму братовi заздрив. Мало чого, що вiн добрий! думав сам собi горбань. Не штука бути добрим та лагiдним, коли маєш таке здоров'я та силу. Я теж був би такий, коли б мене не били в дитинствi та коли б я був такий ставний та дужий, як вiн. Тодi я б не потребував його допомоги. А то ж я калiка! Що я можу?! Й починав вiн згадувати своє терпке дитинство, як йому завжди гiрко жилося, як його бабуся раз у раз лаяла та й била... А тому ж завжди всi годили. То був мазунчик!.. I через тi своï думки покинув горбань всяку роботу, став ледачий та неохайний. Старший брат прийде з роботи додому, а в горбаня нi хата не пiдметена, нi пiч не топлена, нi страви не зготовлено. Може, ти хворий, братику? запитає його старший брат. Але ж нiколи нiчим не попрiкне. А ти ж хiба сам не бачиш чи не знаєш? гостро йому вiдповiдав горбань. Коли в людини такий горб на спинi, тож не може вона бути дужою! То ти б полежав, а вже я сам зроблю все, що треба! спокiйно на те говорив йому старший брат. I дарма, що був зморений на тих заробiтках, ще й всю хатню працю сам поробить. А горбань сидить у кутку й сам не знає, чого гнiвається та лютиться. Сердило його й те, що брат все так швидко робить, дратує його навiть i те, що до нього той такий добрий. Краще б вiн мене вилаяв або вдарив, нiж отак мене мовчки допiкає тим, що вiн дужий та добрий, а я калiка й сердитий! мiркував вiн сам собi. I якось намислив горбань зробити братовi щось лихе до того його та злiсть гризла. Нехай, думав, i йому так тяжко буде жити, як менi! Тiльки ж що саме вiн може йому гидкого зробити, ще не вигадав. Але ж та настирлива думка почала його мов вогнем палити й удень, i вночi. Став вiн наче сам не свiй: не спить, не ïсть, а тiльки про те й мислить. I довiдалася про тi його думки Мара. Довiдалася й почала вона його пильнувати, щоб не допустити до недоброго вчинку. От i стала вона невидиме скрiзь за молодшим братом ходити. А звiсно ж, що Мара приходить до тих людей, якi намислили або вчинили щось лихе своєму ближньому. Якось раз пiшов горбань у лiс по дрова. Зiбрав вiн сухi вiти, хмиз i побачив бiля себе корячкувату деревину. А як вiн увесь час настирливо думав про брата, то й помислив: А бодай же вiн повiсився на цьому деревi! А втiм, деревина розправила одну корячкувату галузину, немов страшну, довгу руку, та й посварилася на нього сучком, неначе товстим пальцем. Страшенно злякався горбань. Кинув оберемок хмизу та, що сили було, дременув з лiсу додому. Пiсля того вiн неначе трохи вгамувався. Знову почав краще й ретельнiше працювати, в господарствi братовi допомагати. Не гиркав нi з сього, нi з того на брата, став трохи лагiднiший. А коли ж в його серцi знову закипала злiсть, згадував про те дерево, що на нього в лiсi сучком сварилося, й затихав. Одноï недiлi прийшов додому добрий брат веселий та радiсний. Ну, братику, сказав вiн горбаневi, тепер вже ти трохи вiдпочинеш. А що там таке? промимрив той. Та надумав я, брате, одружитися. Покохав я гарну дiвчину, й вона мене дуже полюбила, то от ми швидко й поберемося. Буде у нас в хатi господиня. Вона нам всю хатню роботу поробить, а ти вже не матимеш жодного клопоту. Нiчого не вiдповiв горбань, тiльки вчув, як його, мов обценьками, здушили злiсть та заздрощi. Ударила йому в голову думка, що от його, горбатого, напевне, жодна дiвчина не покохає. I те йому потiм прикрим видалося, що доведеться тепер увесь час дивитись на братове щастя та гризтися, що вiн, горбань, такого щастя нiколи не зазнає. I знову лихi думки почали плодитися в горбаневiй головi. Згадав вiн i про ту деревину, що на нього в лiсi сварилася, але ж на цей раз сам собi промовив: Бач! За нього навiть Мара заступається! Навiть нечиста сила й та на його боцi! I з того часу ще дужче злiсть закипiла в його серцi. От i вирiшив вiн вночi, що перешкодить братовi оженитися. Щодня бачив вiн, як добрий брат, наморений за день, падав увечерi на лiжко, мов клунок. То й намислив горбань покласти братовi у лiжко сокиру, неначе ненароком. А той, мовляв, як гупне на постiль, то й порiже собi крижi й буде таким же горбатим, як i вiн. Тодi вже й наречена його вiдцурається, й жодна iнша дiвчина не захоче. Так його та думка запалила, що не мiг вiн влежати далi. Прислухався: спить брат i не поворухнеться. От встав вiн iз свого лiжка, босонiж вийшов з хати, вхопив сокиру, щоб ïï нагострити. Але ж тiльки вiн сягнув рукою до бруса, коли це раптом брус увесь почервонiв, мов розпечене в кузнi залiзо. Але ж горбань за обценьки й хотiв його вхопити обценьками. Та тiльки ж той брус вiдсунувся та як стукне в стiну, стiна враз i розступилася, а горбань побачив там великого кiстяка, загорнутого у бiле запинало. Кiстяк пiдвiв одну руку й глухо йому проказав: Лихе задумав ти, чоловiче! Покинь, доки не пiзно, бо буде каяття, та не буде вороття! I враз по тому стулилася стiна, брус лежав на своєму мiсцi сiрий, як звичайно; у горбаня в однiй руцi блищала сокира, а в другiй торохтiли обценьки, бо ж вiн увесь трусився. Знову Мара! скрикнув вiн. Кинув сокиру в один бiк, обценьки в другий, а сам ускочив у хату... Отож i на цей раз не допустила його Мара до злочину. Тим часом брат оженився. Прийшла до них в хату його жiнка. Була вона вродлива, весела, моторна, чепуруха. В хатi, де ранiш було сумно та вогко, тепер стало весело, тепло, чисто. Вчасно готова ïжа, шмаття добре випрано, одежу полатано. Одне слово, стало братам жити добре. Здавалося, що навiть горбань став добрiший, бо ж та братова його жалiла, доглядала, пiклувалася ним, таки й справдi, як рiдним. Так прожили вони майже рiк. I народилась у братовоï дитинка. Манесенька, рожева та голосиста. Батьки не могли на неï нарадуватись. Дякували Боговi за своє щастя та складали грошi, щоб купити корову, бо ж малому треба було багато молока. Й знову прокинулися в горбаневому серцi терпкi заздрощi. Й ще дужче, як було ранiш, почало в нього в грудях клекотати. I заздрив вiн, i ображався, що тепер братова тiльки й дбала про мале дитятко, а на нього, горбаня, зовсiм не зважала. I от, того дня, як брат з братовою пiшли на ярмарок купувати корову, а дитину лишили спати вдома, раптом налетiла на горбаня страшна думка. Нiчого не мiркуючи, пiдскочив вiн до колиски, де спав той маленький його небiж, й, не дивлячись на дитину, перевернув колиску. Мале так i гупнуло на долiвку. Залунав його болiсний покрик, але ж горбань метнувся до дверей, вискочив у двiр, з двору на шлях та й подався до рiчки. [Тiльки над самою рiчкою вiн спинився i тут угледiв, як в затiнку, пiд кущем заколивалась вода, а вiдтiль з'явилася гола горбата дитинка. Сльози текли у неï з сумних очей, й вона нiби промовила: За що ж ти мене безневинно покалiчив? Нiколи вiдтепер не зазнаєш ти жодноï хвилини спокою... I не встиг горбань вiдскочити вiд рiчки, враз потемнiло небо, загуркотiв грiм, прорвалася одна-друга-третя блискавка. Жах охопив горбаня, й побачив вiн у тiм небеснiм вогнi Мару. Вона була маленька, мов волохатий темний клубочок, викотилася з блискавки й покотилася просто до нього. Горбань з диким криком кинувся втiкати, але ж почув, як Мара наздоганяє його, як дереться йому по литках, крижах, спинi, горбовi й видирається на в'язи. I почув вiн над самим вухом тихий, сухий голос, неначе два сухих листки терлися один об одного: Я двiчi тебе попереджала. Але ж ти, лихий чоловiче, мене не послухав. Тепер я мушу лишитися з тобою на все твоє життя й нi на хвилинку, доки будеш жити, не забудеш ти свого злочину!.. Що вже далi говорила Мара, горбань не чув: вiн втратив чуття i впав просто обличчям на шлях... З того часу не знав лихий брат жодноï хвилинки заспокоєння. I вдень, а найбiльше вночi перед нього вставали грiзнi примари, страшнi привиди. То йому видавалося, що якийсь велетенський мрець кидає його з височенноï кручi в страшну, темну безодню, а вiн летить сторчголов у прiрву й падає там просто горбом на гостре камiння. То знов, тiльки заплющував вiн очi, бачив, як маленька, чорна, волохата Мара шкребеться у нього в горбi, вилазить вiдтiль, проверчує його голову й лiзе до нього в мозок... I тодi на нього найшло каяття. Почав вiн благати Мару, щоб вона вiдiбрала у нього життя. Але Мара йому вiдповiдала: Вiдiбрати життя в людини може тiльки Смерть. Я ж не можу того вчинити, хоч менi й дуже тебе шкода. Отож, щоб полегшити твоï муки, я зроблю тебе верблюдом. Ти будеш багато працювати. На своєму горбi завжди матимеш ти важкий тягар. Але ж тодi я покину тебе, бо мене посилають тiльки до людей. Тодi тобi полегшає... Зроби мене верблюдом! Чим хочеш зроби мене, тiльки покинь! просився горбань. Так вона й учинила. Другого ранку горбань прокинувся в пiскуватiй, розпаленiй сонцем пустелi. Вiн був великий i голодний. На спинi в нього трусився м'який, салистий горб, далеко бiльший, як вiн мав ранiше. На колiнах були твердi мозолi, на ногах та руках замiсть пальцiв були ратицi, а все тiло обросло жовтою брудною вовною. Тiльки розплющив вiн очi, пiдступив до нього чорний араб в бiлiй одежi й погнав його до потоку. Горбань жадiбно нахилився до води й побачив, що ввесь вiн змiнився так, що вже нiхто нiколи не зможе його впiзнати. Тiльки самi очi лишилися такi, як були й тодi, коли вiн ще був людиною... I з тих людських його очей полилися сльози. Але ж горбань плакав не того, що вiн вже не був людиною. Вiн плакав з радощiв, що може спокутувати свiй незамолимий грiх й що за те вже не буде бiльше карати його жахлива Мара... Напився вiн чистоï води, пiшов, куди звелiв йому його господар, став навколiшки, поки той навантажував йому на горба тяжкi паки, й слухняно пiшов, вкупi з iншими верблюдами жовтими, метючими пiсками... Нiколи нiхто й не догадався, що той верблюд людина-горбань. Тiльки всi, хто його бачив, не могли надивуватися, що були в нього зовсiм людськi очi, лагiднi, плохi, але ж сумнi-сумнi...
Мара