<< Главная страница

ПОТОРОЧА ХРИПКА



Категории Василь Королiв-Старий ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Хрипка придбала собi це наймення з того самого часу, як стала Поторочею. Мало хто знав ïï молодiсть, бо прийшла вона з чужоï, далекоï сторони. Сама ж вона була неговiрка, як i всi Поторочi, й нiколи нiчого не розповiдала про себе. Та й не було кому щось розповiдати, бо Поторочi живуть собi цiлком окремо вiд iншоï Невидимоï Сили i майже не бачать iнших створiнь. Вони здебiльшого сидять тихенько по старовинних руïнах, покинутих будинках, пожарищах, старих млинах та пустках. Нiхто до них не приходить, так само й вони нiколи не виходять поза межi свого житла. Живуть самiтно, цiлком одинокi й тiльки по черзi з'являються пiд Iвана Купала на Лису гору. Часом ще ïх викликає до себе Бiс, щоб дати наказ перебратися на нове сiдло. Мовчки приймають вони ïï накази й нечутно переходять до нового житла, де й лишаються до iншого наказу. Там вони справно виконують свою невелику повиннiсть: не допускати живих створiнь до життя в небезпечному помешканнi... Хрипку звали так через те, що коли вона озивалася, то мала занадто тихий, хрипливий голос. Навiть спочатку важко було розiбрати, що Хрипка говорила. Тiльки було чути сухий хрип, що нагадував шкрябання обережноï мишi в сусiднiй хатi або скрипiння пера по паперу. А як Потороча була дуже негарна з себе, то нiхто з розмовникiв не пiдходив до неï близько, на далечiнь же у Хрипки не вистачало голосу... Була вона такого самiсiнького зросту, що здалеку виглядала, як школярка народноï школи. Вона була дуже суха та кощава, з довжелезним носом, що аж затуляв ïй верхню губу й майже сходився з ïï гострим пiдборiддям. Пiд носом росли темнi, досить довгi, як на жiнку, вуса. На пiдборiддi ж з шести бородавок випиналися твердi, як у кота, бiлi кущики волосин. Сивi великi брови нависали над блискучими, меткими, чорними очима. Вона завжди ходила в старому, темному рам'ï, пiдпираючись ключкою. Одне слово, коли б ви ïï побачили, то безперечно помислили б, що то якась бiдолашна, стара жебрачка. Вже довго жила Хрипка в покинутiй цегельнi, що стояла осторонь великого мiста. Нiколи нiхто туди не навiдувався вночi, а через те мало хто й знав, що там живе Потороча. Цегельня обсипалася з часом, iнодi падала мазка з стiни, старi черепицi летiли вiд важкого снiгу додолу, вiтер обривав струхлявiлi лати, а минулого року напровеснi так навiть упала одна внутрiшня стiна. Пiсля того туди приходили якiсь люди, оглядали будову й говорили помiж себе, що треба ïï i дощенту зруйнувати, поки вона не впала сама. Хрипка стурбувалася, що ïй доведеться переходити до нового житла, бо тут вона дуже звикла, знала кожен камiнчик й нiхто ïï не турбував. Тут же були й єдинi ïï приятелi кажани та шестеро старих щурiв, що невiдомо чим живились, але ж рiшуче хотiли дожити свого вiку в рiднiм гнiздi, де минула ïхня давня, весела молодiсть. Взимку часом сюди збиралося ночувати кiлька безпритульних псiв, що вдень блукали по сусiднiх лiтнiх дворищах. Однак час минав, а нiхто не приходив руйнувати староï цегельнi. Видимо, люди забули про неï знову, а Хрипка також забула про тих людей. Щовечора вона обходила цегельню зокола й зсередини, заглядала у всi щiлини, вилазила й на горище. Потiм, як вже ставало зовсiм поночi, йшла до розваленоï криницi, що з неï колись брали воду на цеглу, й пила. Ïла вона раз на добу вночi. Ïла дуже мало: кiлька сухих корiнцiв, переважно з квiтки петрiв батiг, що мала насушеними на горищi. Часом ïла моркву. Повечерявши, Хрипка залазила в розщелину над дверима й нерухомо сидiла там до ранку. Iнодi лишалася там i на цiлий день. Вночi Хрипка дивилася, як над мiстом сяяла свiтляна заграва вiд безлiчi лiхтарiв i слухала, як здалеку долiтали до неï дзвiнки трамваïв, часом свищик автомобiля, iнодi торохтiння возiв. Дивилася також на шлях, що стелився перед нею. Бачила, як ïхали тим шляхом селянськi пiдводи: увечерi з мiста, а вранцi до мiста; як поспiшали кудись поодинцi й цiлими юрбами завжди заклопотанi люди; перебiгали пси; коли-не-коли марширували з музиками вояки... Але все те, що було навколо ïï цегельнi, ïï не зачiпало, не торкалося. Вона дивилася, бо мала очi; слухала, бо мала вуха, але ж здебiльшого навiть про все те нiчого не думала. Також нi про що вона не мрiяла, нiчого не чекала й не бажала вiд будучини; дуже нерадо згадувала й минувшину... Виходило, що вона рухалась, ïла, дрiмала, виконувала своï повинностi, але ж властиво не жила. Так, наприклад, як не живе годинник, дарма, що вiн цокотить, махає своïм вагадлом, пересуває стрiлки, показує час, потребує, щоб його заводили, чистили, мазали... I ось одноï ночi трапилась пригода, що примусила Хрипку виявити життя. Та пригода не тiльки розбуркала ïï нерушимий, незмiнний спокiй, а ще й лишила в нiй згадку на довгий, дальший час... Було вже перед пiвнiччю. Давно спорожнiв шлях, помалу темнiло сяйво над мiстом, затихали дзвiнки, свищики, гудки, торохтiння. Навколо тiльки одноманiтно падала мряка, подiбна на дрiбний дощ. Було вогко й холодно, бо стояв листопад, коли найгiрше буває надворi. Потороча напiвока дивилася на шлях й майже дрiмала. Коли це в iмлi, в напрямi вiд мiста, почала коливатися якась тiнь. Хрипка враз впiзнала людину. За кiлька хвилин вона впiзнала також, що то не був дорослий чоловiк, а малий хлопчик. Вiн ледве волочив ноги й нiс пiд пахвою невелику скриньку, що здалеку випадала на малу катеринку. Коли вiн наблизився, Хрипка розплющила очi й дивилася навiть з цiкавiстю. Вона знала, що дiти самi бояться ходити вночi, а тим бiльше, ще так далеко за мiстом та в таку непогоду. Ще дужче вона здивувалася, коли помiтила, що хлопчик звернув зi шляху й помалу почав наближатися до цегельнi. Спочатку Хрипка одразу хотiла була вилiзти зi своєï схованки й заступити хлопцевi дорогу до небезпечноï будiвлi, але стрималась, бо ж знала, що не скрiзь в цегельнi було небезпечно. Вона помiтила, що в хлопчика було повне розпачу та вiдчаю обличчя. До того ж вiн був цiлком знесилений; його очi застилали сльози, й вiн тихо хлипав чи стогнав, чого вiдразу не можна було розiбрати. I якесь незнайоме почуття зненацька заворушилося в Хрипчиному серцi. Вона вчула жаль до дитини, якiй, видимо, все на свiтi було байдуже. I ïй мимохiть схотiлося не тiльки виконати свiй обов'язок, а зробити бiдолашному хлопчиковi щось бiльш корисне. Тому вона чекала, що вiн буде робити в цегельнi... Тим часом хлопець пройшов всередину, полапав в одному кутку, потiм в другому, махнув рукою, скинув з себе ремiняку, на якiй висiла скринька, й поклав ïï на землю. Постояв трохи, потiм сiв на скриньку й затулив обличчя брудними, замащеними в чорну й руду барву, рученятами. Так вiн сидiв саме пiд дiркою в даху, не рухаючись, без жодного звуку. Що ж таке? мiркувала Потороча. Хоча б принаймнi вибрав сухе мiсце або ж лiг. Тодi видно було б, що вiн не мав де переночувати чи ж шукає вiдпочинку в сухому мiсцi. Такi сюди приходили. Але ж цей... Вона нечутне вилiзла зi своєï щiлини й пiдiйшла до хлопчика поза його спиною. Тут вона притулилась до темного муру, бо ж боялася налякати захожого своïм страшним виглядом. Подивилася на нього ще зблизька, побачила, який вiн наскрiзь мокрий, як вiн увесь тремтить iз холоду й, нарештi, наскiльки вистачило у неï голосу, ласкаво промовила: Любий хлопчику! Не бiйся мене й скажи, чого ти тут шукаєш?.. Говори зi мною щиро. Я стара жiнка й жодноï шкоди тобi не зроблю. Хлопчик пiдвiв головку й прислухався. Ти чуєш? спитала знову Хрипка. Чую, наче хтось говорить, але не зовсiм розбираю що, вiдповiв захожий. Хто ви й вiдкiль говорите? Я тут, за тобою. Але я дуже стара й не хочу, щоб ти мене злякався. Крiм того, я не можу голосно говорити. Не бiйся мене й скажи, чого тобi треба? Хлопчик повернувся лицем до чорноï тiнi й також тихо промовив: Я не боюся вас, бабусю. Я вже нiчого на свiтi не боюся, бо я прийшов сюди вмерти. Й вiн заридав. Тодi Хрипка пiдiйшла до нього, легенько його обняла й повернула до сухого кутка. Там посадовила його на купу цегли, а сама сiла обiч з ним. Розкажи ж менi, синку, що з тобою трапилося? Може, я чимось тобi в пригодi стану?! Я старчиха, нiчого не маю, але ж, може, ти чув вiд старших, що вбогому завжди швидше допоможе вбогий, як багатий? Отож не плач i розповiдай все, мiй соколику. Хлопчику стало теплiше на душi. Давно вже вiн не чув, щоб хтось озвався до нього ласкавим словом. Давно вже нiхто не обнiмав його.. Вiн ще трохи похлипав й почав розповiдати. З того оповiдання Хрипка довiдалася, що той хлопчик, Андрiйко, був сирота. Батька свого вiн не пам'ятав зовсiм, а ненька померла два роки перед тим, коли йому було всього сiм лiт. Коли мама дуже захворiла, то з останнiх сил пiшла з ним у мiсто. Привела його пiд дверi дитячого притулку, наказала йому говорити, що вiн не знає, куди вона подiлася, а вiн, справдi, того не знав, поблагословила, поцiлувала й пiшла. Андрiйко стояв довго-довго, аж поки його не спитали, чого вiн там стоïть? Тодi його прийняли до притулку. Швидко по тому переказали йому, що його неня померла в лiкарнi, а перед смертю написала листа, хто вiн, як його прiзвисько. Так вiн i лишився сам-самiсiнький на бiлому свiтi. Деякий час пробув у притулку, а потiм його вiддали в науку до шевця. Швець чоботарству хлопця не вчив, а дав йому скриньку з рiзними ваксами й посадив на вулицi чистити панам чоботи. Андрiйко мусив приносити своєму господаревi що кожного вечора найменше карбованця в лiтнi мiсяцi й сiмдесят копiйок тепер, восени. В лiтi вiн ще так он як справлявся. Траплялося навiть, що приносив i бiльше. Однак швець завжди був незадоволений, за всяку дрiбницю дуже бив ременем його та ще двох хлопцiв, що були в його майстернi. Бо вiн вважав ïх своïми безправними рабами. Годував погано й взагалi поводився так, як поводяться лихi люди з пiдкинутими цуценятами. Андрiйко по правдi робив своє дiло. Iнодi вiн бував страшенно голодний, однак нiколи не втаïв жодноï заробленоï копiйки. Вiн пам'ятав останнi слова своєï неньки, що казала: Тiльки одного не забувай, сину: як би тобi не було тяжко в життi, не зроби жодного недоброго вчинку. Нiколи не вiзьми нiчого чужого, нiколи нiкому не говори неправди. Знай, що як перетерпиш лихо, буде добре. I Андрiйко увесь час слухав неню. Iнодi траплялися такi добрi пани, що, коли вiн ïм почистив черевики, не тiльки не торгувалися, а ще давали йому бiльш як треба. Оце тобi за чищення, а це на цукерки лиши собi!.. Тiльки таких панiв було дуже мало, а через те за два роки вiн не зiбрав з тих грошей, що давано йому на цукерки, й десятьох карбованцiв. Але вiн мрiяв зiбрати ще й потiм перейти вiд свого господаря-чоботаря до школи, щоб навчитися там всяких добрих наук й зробитися розумним... Та ж нинi, восени, настали для нього найгiршi часи. Коли люди мають трошки забрудненi черевики, як от влiтку, то вони радо ïх дають почистити. Навпаки, якщо чоботи будуть дуже бруднi, то нiхто чистити не хоче. Раз, що люди завжди бояться й стидаються малого бруду, як великого, а по-друге, за цих днiв, коли раз у раз йде дощ, нiхто не хоче спинятися на вулицi й зайвий час мокнути, поки вiн почистив би чоботи, що зараз знову стануть брудними. Через те вже кiлька днiв Андрiйко майже нiчого не виробив. Господар його безжально бив, i з кожним днем все дужче. Тодi хлопчик, щоб не терпiти новоï муки та знущання, почав вiддавати шевцевi по 70 копiйок з тих грошей, що вiн заощадив. А сьогоднi з ним трапилось велике нещастя, на яке нема вже ради. За цiлий день нiхто не дозволив йому почистити чобiт, i тiльки аж увечерi хлопчик побачив на другiм боцi вулицi пана, що стояв, чогось чекаючи. Андрiйко знав, що такi пани, котрим доводиться чогось чекати на вулицi, знiчев'я найчастiше дозволяють почистити ïм чоботи. Отож вiн мерщiй кинувся на другий бiк й не вгледiв, як пiдскочив пiд вiзника. Той штовхнув Андрiйка голоблею. Андрiйко впав у болото. Його скринька розчинилась, й вiдтiль повипадали не тiльки всякi щiточки, вакси, мастi, але ж i всi його грошi. Болото було велике, перемiшане з мокрим снiгом. В тiм мiсцi вулицi було темно, й по нiй увесь час неначе навмисне ïхали вiзники, пiдводи з вагою, автомобiлi... Отож, як не шукав Андрiйко, але ж грошей майже не знайшов. Загинуло також багато й хазяйського майна: деякi шабатурки закотилися, на iншi наïхали колесами пiдводи, побили пляшечки, потрощили коробочки та щiточки... Я знаю, що мiй господар мене вб'є! скiнчив своє сумне оповiдання Андрiйко. Менi краще вмерти з голоду... Я й пiшов просто геть з мiста. Тепер дiйду до якогось лiсу, ляжу там i лежатиму, поки не вмру або ж поки не з'ïдять мене вовки... Хлопчик промовив цi слова зовсiм спокiйно, без жодного ляку. Видно було, що йому байдуже до всього навколо. Хрипка уважно слухала, а коли вiн замовк, запитала: Ти ж ïв що сьогоднi? Ïв уранцi бараболю. Але вже бiльше я не буду нiчого ïсти... Потороча мовчки встала й десь зникла. За хвильку вона повернулася й принесла хлопчиковi двi великi моркви та брукву. Не маю нiчого лiпшого, сказала вона. Таж з'ïж бодай це. Трохи пiдкрiпишся, а потiм ляжеш спати... Нi, нi! Я не буду ïсти, бабусю. Це менi не допоможе. Нехай краще я швидше вмру! сумно вiдповiв Андрiйко, хоча йому невимовне кортiло вп'ястись зубами в солодку моркву. Слухай сюди, синку! поважно промовила Хрипка. Може, ще й не так кепсько твоïй справi. Перебудь тут до рання, переспи. Менi здається, що вранцi я зможу тобi чимось допомогти. Нi, це неможливо! безнадiйно похитав головою хлопчик. Але ж Хрипка почала говорити з ним, як з дорослою людиною, й нарештi сказала: Хiба ж тобi твоя ненька не наказувала слухати старших?.. Я ж стара й, може, знаю бiльше за тебе. Чому ж ти не хочеш менi повiрити, що твоєму горю можна зарадити?.. Згадка про неньку вплинула на Андрiйка. Жадiбно згриз вiн брукву й обидвi моркви, а тим часом Хрипка принесла йому кiлька оберемкiв сухоï соломи. Хлопчик зарився в солому, згорнувся клубочком, поклав голову на свою скриньку й мiцно заснув... Ще перед свiтом вiн вчув, як хтось обережно взяв його за плече. Хлопчик протер очi й побачив перед себе страшну, маленьку бабусю. Зi сну не пам'ятаючи, де вiн є, Андрiйко злякано скочив на рiвнi ноги. Опам'ятайся, моя дитино! Не жахайся. Я ж тобi ще вчора говорила, що я стара й негарна. Але вже час тобi вставати, бо швидко почнеться день. Хлопчик пригадав, що було вночi, й заспокоïвся. Ходи за мною! сказала Потороча й пiшла вперед. Вона вивела хлопчика з цегельнi й повела до глибокоï ями, де колись брали на цеглу глину. Там, на самому днi, був довгий хiдник, неначе льох або печера. В ньому було темно, як вночi. Потороча взяла кiлок й почала розгромаджувати землю в стiнi. Коли вона вивалила кiлька цеглин, щось задзвенiло ïй в руках. Вiзьми оце, синку, й вийди на свiтло, подивися, що то? Андрiйко ще в пiтьмi вчув в своïй руцi двi монети. Коли ж вiн вийшов з хiдника, то побачив два блискучих золотих червiнцi. То грошi! Великi золотi грошi, бабусю! скрикнув вiн. Так. Я теж чула колись, що то грошi. Так-от, дитино моя! Я тепер дам тобi аж десять таких золотих грошей. А далi ти будеш приходити сюди у п'ятницю увечерi кожного тижня й будеш мати за те по два таких кружальця. Тiльки послухай мене й зроби так. Насамперед заплати все своєму шевцевi, а потiм йди до школи. Скажеш там, що є в тебе бабуся, яка обiцяла тебе удержувати. Тiльки не говори нiкому, де та бабуся живе. Хлопець засяяв щастям. Тепер вiн мiг здiйснити свою мрiю: вчитися й стати розумним!.. Вiн почав дякувати добрiй бабунi. Ну, синку, тим часом йди. Будь щасливим та не забудь про п'ятницю... Але ж чим я вам вiддячу, бабусенько? промовив хлопчик. Мимоволi, по своïй звичцi, вiн поглянув на бабинi черевики. В неï були старi, зашкарублi, рудi шкарбани. Не можна було й пiзнати, якоï вони були барви. Так дозвольте ж менi принаймнi почистити вашi черевики! попросив дозволу хлопчик. Може, вперше в життi усмiхнулася Потороча. Вона погладила Андрiйка по голiвцi, сiла, як вiн ïй сказав, на купу цеглин й поставила ногу на його скриньку. Спочатку вiн довго дивився, не знаючи, яку брати на ïï черевики масть: чорну чи жовту? Нарештi вибрав найкращоï рудоï вакси й вичистив Хрипчинi черевики так, що вони засяяли, як люстро. Потiм подивився ïй на пiдбори, знайшов двi жовтi гумки найкращоï фактури й прикрутив ïх до черевикiв. Коли Хрипка пiдвелася, вона ступала так тихо, неначе в повстянках. Це добра рiч! промовила вона задоволено. Тепер я назавжди буду мати про тебе пам'ятку, мiй любий хлопчику! Я ходжу мало, то менi вистачить цього на все життя... Але ж, бабусенько, я буду вам чистити черевики що кожноï п'ятницi! радiсно вiдказав Андрiйко. Ще раз подякував ïй i, щасливий, з червiнцями в кишенi, вiн бiгцем подався до мiста... Майже два роки щоп'ятницi вночi приходив до староï цегельнi бiдний хлопчик. А Хрипка, що ранiш була така байдужа до всього на свiтi, тепер нетерпляче дожидалася свого гостя. Вони зустрiчалися так радiсно, як рiднi. I не те радувало й тiшило Хрипку, що хлопчик приносив ïй з мiста всякi ласощi, а найбiльше радiла вона з того, що є на свiтi принаймнi одна душа, яка ïï не боïться, яка ïï навiть щиро любить. I вона залюбки слухала, як щебетав ïй Андрiйко, розповiдаючи, що трапилося з ним за минулий тиждень, чого його навчають в школi, якi казки прочитав вiн у книжках... Одноï ночi, прийшовши до цегельнi, Андрiйко не впiзнав такого знайомого йому мiсця. Будову було зруйновано... Лежали тiльки купи староï цегли... У хлопчика стислося серце невимовним жалем. Вiн радий би був вiддати всi тi грошi, що йому давала бабуся, аби тiльки ïï побачити. Так мiцно вiн прив'язався до Хрипки за тi два роки. Тепер вона не видавалася йому нi страшною, нi навiть негарною. Це ж була єдина iстота, яка щиро його кохала та яку й вiн так само полюбив. А коли кого мiцно любиш, той завжди видається гарним, найкращим на свiтi... Андрiйко якийсь час стояв мiж купами цегли, i йому з очей капали сльози. Але зненацька блиснула думка: заглянути в печеру на глинищi. Бiгом кинувся вiн до ями, а там бiля хiдника його зустрiла Хрипка. Яка я рада, що ти прийшов! привiтала вона його. Я навмисне ще й сьогоднi лишилася тут, хоча менi ще позавчора треба було йти. Бiльше вже ми не побачимось, милий мiй хлопчику! мушу йти далеко вiдсiля, на нове мiсце... Андрiйко тоï ночi не повернувся до мiста. Вiн просидiв до самого ранку з своєю бабусею. А вранцi, попрощавшись, вона вiддала йому лишок скарбу повну торбинку золота... Гiрко плакали вони обоє, прощаючись, як почало свiтати... Минуло багато рокiв... Андрiйко добре вчився, перейшов до вищоï школи й вивчився на iнженера. Вiн став заможним, мав свiй дiм в Києвi, мав власнi конi, а на Днiпрi гарного моторного човна... Дуже вiн любив ïздити Днiпром на своєму човнi, коли було дозвiлля... Якось одного тихого вечора, у п'ятницю, вiн поïхав вниз по рiчцi. Швидко летiв його човен по рiвнiй, як скло, водi. Був чудовий вечiр, ïхати було так гарно, й вiн незчувся, як надiйшла нiч... Вийшов мiсяць й посрiблив все навколо своïм зеленкуватим сяйвом. Скрiзь панувала повна тиша. Iнженер зупинив човна й задивився на воду, на мiсяць... I зненацька вiн зачув з берега, немовби хтось пошепки покликав його: Андрiйку! Любий Андрiйку!.. Вiн оглянувся довкола. Скрiзь було безлюдно. На освiтленому мiсяцем пiщаному березi так само не було нiкого. Пiд берегом стояв старий, напiврозвалений водяний млин. Але ж i там не було жодноï живоï душi... Однак, дарма, що Андрiйко вже давно вiдзвичаïвся, щоб його хтось так звав, дарма, що навколо нiде не було нiкого, те шепотiння видалося йому таким знайомим, таким близьким, що вiн навiть увесь затремтiв... Постояв вiн ще якийсь час серед рiчки, а потiм глибоко зiтхнув й пустив човна... Тiльки ж серце чує близьку iстоту й без мови... Тим-то, сам не знаючи чого, згадав Андрiйко своє дитинство, згадав, як йому було тяжко, як iшов вiн до лiсу помирати... Згадав потiм i страшну малесеньку старчиху, що звала його любим Андрiйком, до якоï щоп'ятницi ходив вiн уночi майже два роки... Вдячно згадав i те, як вона врятувала йому життя й зробила його чоловiком... Вiн став на човнi на рiвнi ноги й повним голосом проказав: Спасибi тобi, бабусенько мила!.. Сказав те й не знав, що з того розваленого млина смутними очима дивилася на нього й чула його слова байдужа до всього на свiтi, крiм свого любого Андрiйка, Потороча Хрипка... Вперше в життi в той сумний листопадовий вечiр, коли хлопчик прийшов зi своєю скринькою до розваленоï цегельнi, почула вона те миле слово бабуня, вперше пiзнала вона в своєму серцi щось тепле, нове, незнане... I до самого свого кiнця вона не згубила того почуття... Сьогоднi вона враз впiзнала Андрiйка на моторному човнi. Хотiла була покликати його до себе, але ж подумала, що вiн може ïï не впiзнати, злякається Нечистоï Сили, буде ïï проклинати, тiкатиме вiд неï, як всi люди... I вона не вийшла з тiнi, коли вiн оглядався й шукав, хто так нiжно, пошепки покликав його серед порожньоï великоï рiчки. А коли вчула його ласкавi слова, в неï не вистачило голосу йому вiдповiсти. Так i не призналася вона йому. Не призналася так само, як нiкому iншому: нi з видимих iстот, нi Невидимiй Силi не призналася вона в своєму почуваннi... I нiколи Андрiйко не довiдався, що зробила його чоловiком Невидима Нечиста Сила...
ПОТОРОЧА ХРИПКА


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация