РИБАЛЬЧИНА РУСАЛОНЬКА



Категории Василь Королiв-Старий ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Було те давно, давно... В той час ще жили на нашiй землi хоробрi та славнi лицарi козаки-запорожцi. Були вони такi смiливi та завзятi, що ïхня слава лунала не тiльки по Днiпрових порогах та по Вкраïнi широкiй, а знали ïх по всьому бiлому свiтi. А помiж тих козакiв був один молодесенький козаченько, на наймення Iваненко, самiтнiй сирота. Був вiн, як i всi козаки, хоробрий вояка, мiг сам-один йти на трьох бусурманiв, та тiльки не любив вiн вiйни, боротьби та бою. Мав лагiдну, добру душу, й жаль йому було бити навiть ворога лютого. Знав бо вiн, що кожному живому створiнню найдорожче на свiтi життя, й тяжко було козаковi те життя у когось вiдбирати. От i покинув вiн Сiч Запорозьку, де жили вояки лицарi-запорожцi. Покинув та й подався в монастир. Пробув там, мiж ченцями, якийсь час, але ж i там не прийшлося йому до душi. Помiтив вiн, що й помiж добрих святих ченцiв є багато грiшних, лукавих та несправедливих. I цих недобрих було бiльше, як добрих. Отож, коли те на власнi очi побачив наш козаченько Iваненко, то й сказав вiн сам собi: Коли вже я не лишився мiж козаками-лицарями, де бiльше добрих, як поганих, то не лишуся й мiж ченцями. Пiду краще свiт за очi, знайду собi десь мiсце гарне, безлюдне й буду сидiти тихесенько та працюватиму смирненько. Як сказав, так i зробив. Пiшов вiн та й пiшов лiсами, болотами, порожнiми степами та велелюдними мiстами. Та й прийшов вiн аж у Полтавщину, над рiчку Псел. I так йому тут подобалося, як в Божому раю. Степи, гори, небо, рiчка прудка та з такою прозорою водою, що й в найглибшому мiсцi дно видно. Все те було йому любе та миле. От i ухвалив вiн тут оселитися. Викопав собi на кручi яму, обшив ïï дошками, очеретом накрив, зложив пiч, поробив вiкна та дверi й став собi жити. Навколо своєï землянки посадив городину, ягоди, грушок, яблунь, слив. Ïв садовину, ягоди, а коли-не-коли ловив рибу. Правда, було йому шкода й риби, тiльки ж що там казати, коли створено рибу на поживу людям?! Знав-бо козак, що навiть сам Христос годував голодних п'ятьма рибами. Кiлька рокiв прожив отак козаченько. Та якось поприходили до того чудового мiсця й iншi люди. Побачили, як там гарно та красиво, то й собi побудували хатки. Й став там хутiр, що почали його звати Iваненкiв, бо ж перший осiв тут козак Iваненко. Коли ж там уже стало бiльше людей жити, почали вони козака прохати, щоб ловив вiн риби не тiльки на себе, а так само й ïм. Бо тi люди не мали ще нi човнiв, нi волокiв, а Iваненко вже став добрим рибалкою. От якось однiєï мiсячноï ночi пiшов козак-рибалка по рибу. Закинув вiн свою сiтку й не встиг оком моргнути, як почув у руках, що вловилася йому якась велика риба. Почав вiн тягти сiтку на берег. А коли витяг до половини на пiсок, то аж сам здивувався: була вже на березi частина величезноï рибини, на якiй, мов срiбло, блищала луска. Смикнув тодi вiн волока з усiєï сили та так, що разом витяг його на кiлька крокiв на сухе. Витяг i остовпiв. Була то не рибина, а незвичайноï краси нiжна дiвчина з риб'ячим блискучим хвостом замiсть нiжок. Русалка! скрикнув козак. I хоча вiн був не з полохливого десятка, однак хотiв мерщiй тiкати. Таж зразу вчув тендiтний, як плюскiт легенькоï хвилi, голос: Русалка, козаче! Чого ж ти тiкаєш? Ти бачиш сам, що впiймав не те, чого тобi треба. Тож не кидай мене в сiтях, а випусти знов у воду. Спинився козак, пiдiйшов до тiєï дiвчини ближче й очей вiд неï вiдвести не може: така вона була гожа, тiльки трохи блiда й мала сумнi, задумливi очi. Обережно почав вiн розплутувати ïï з волока, розгорнув його всього та й говорить: Ну, тепер ти вiльна. Пливи собi з Богом. Менi самiй тяжко доповзти до рiчки, каже йому тодi Русалонька. Коли ж ти такий добрий та до мене прихильний, що враз згодився мене вiдпустити, то вже зроби таку ласку: вiднеси мене до води. Не зважився козаченько Iваненко вiдмовити дiвчинi, взяв ïï з сiтки, на руках вiднiс до рiчки й обережно поклав на воду. Русалка пiрнула до половини, тiльки лишилися над водою ïï нiжнi, мов з рожевого мармуру висiченi, руки та чарiвна, бiлими квiтками уквiтчана, голова. Вона вдячно посмiхнулася й промовила: Спасибi тобi, рибалонько. Буду вiдтепер твоєю вiрною слугою. Чого тiльки вiд рiчки захочеш, тоï ж митi все матимеш... Усмiхнувся й козак. Дякую тобi, красна дiвчино! Але ж що я можу вiд рiчки хотiти? Тiльки одного: щоб давала менi стiльки риби, як буде треба. А цього я й сам добуду. Вiд дiвки ж помочi я нiколи не просив i не проситиму. Добре! вiдповiла Русалка. Буде по-твоєму. Тiльки ж не забувай про мене. Про мене: не забуду! вiдповiв козак. Ну, прощавай, козаченьку... Нi, перепинила вона сама себе. Коли вже ти мене не страшишся, то... До побачення!.. Пливи здорова! вiдповiв козак, дивлячись, як вона легесенько поринає у воду, аж на тихiй рiчцi жодного кола не набiгло... Хотiв рибалка вже й додому йти, таж коли пiдiйшов знову до волока, то угледiв там з десяток йоржiв та сомика. Саме стiльки, як йому було треба вловити. От так штука! помислив вiн сам собi. Чи бач, яка несподiвана знайомiсть!.. З того часу i вдень, i вночi не виходила йому з голови та чарiвна Русалонька. Що б вiн не робив, все тiльки про неï саму думає. Однак минув i день, i другий, i третiй, а все не йде рибалка на рiчку по рибу. Не хоче вiн, щоб Русалка дала йому риби, бо ж таки не личить, щоб козаковi молодому в роботi дiвчина допомагала. Та п'ятого дня було в Iваненковiм хуторi весiлля. От перед тим й просить його батько нареченоï, щоб вловив вiн риби на весiльний обiд. Не мiг рибалка чоловiковi вiдмовити. Взяв свого волока та й поплив човном вгору по рiчцi, далеко-далеко вiд того мiсця, де вiн вловив був Русалку. Мислив, що так далеко вiн ïï не спiткає й не доведеться йому користати з ïï помочi. А було вже увечерi. Тiльки вкинув вiн сiтку у воду, а сам думає: Пiймаю й без неï бодай пару щук на товченики. Та, може, ще й лин якийсь попадеться на смажене... й вмить почув, що риба сiтку смикає. Витяг вiн сiтку на човен. Так i є: двi добрих щуки та здоровецький лин!.. Так он ти яка! усмiхнувшись, вголос промовив козак. Тобi навiть i говорити не треба: сама вгадаєш. I бачить, як бiля його човна виринула Русалонька та й говорить: Добривечiр, козаченьку! Впiймав, що хотiв? А впiймав! Спасибi тобi... Й почав плисти вниз. А Русалонька бiля його човна. Пливуть та розмовляють. I так тому рибалцi гарно-прегарно на серцi. Нiколи я, каже, й в головi не мав, що ви. Русалки, такi милi. Завжди старi люди говорили, що ви тiльки рибалок у воду заманюєте, християнську душу загубити хочете. А Русалонька лише срiбним смiхом посмiхається, мов дзвiночками трусить. Коли б люди менше вигадували, то мали б вони й з нас, та й з iншоï Невидимоï Сили бiльше пожитку. Ось послухай сам... Оглянувся рибалка, а по нiй вже й слiду нема! Що за штукерiя? промовив вiн. Обернувся сюди-туди й угледiв на березi якогось чоловiка. Тiльки тодi зрозумiв вiн, що не хотiла вона перед iншими людьми показуватись. А як кортiло козаковi Русалоньку знову побачити, то й почав вiн ловити тiльки вночi. Риби ж завжди ловилося за одним заходом саме стiльки, скiльки йому було треба, то й мав вiн багато вiльного часу. Добре й цiкаво було йому тепер жити. Русалонька була гарна й мила, сама багато розповiдала про всякi дива пiдводнi, про життя старого Водяника, Дитинчаток-Потерчат, про рибу, про ракiв, про пiдводнi рослини. Так само i ïй було цiкаво слухати оповiдання про життя людей, коли говорив ïй про те козак-рибалка. Часом, наговорившись, вона спiвала пiсень, а козак i собi грав на бандурi, навчав ïï пiсень козацьких та бурлацьких. I незчулися вони, як минуло веселе лiто. Потемнiло небо, пожовтiв та осипався лiс, щоранку по травi замiсть перловоï роси лягала срiбна паморозь. Одноï ж ночi вдарив мiцний мороз й товстою прозорою кригою, мов зеленкуватим склом, накрив увесь Псел. Затужив козак-рибалонька, бо не мiг вже вiн бiльше бачити своєï любоï Русалки. Сидiв вiн вдома, мов немiчний, в своïй землянцi й не знав, куди йому подiтися, за вiщо взятися, щоб розвiяти свою тугу... Попрорубував потiм на льоду ополонки, щоб було рибам пiд кригою повiтря, але ж риби не ловив... А час утiкав. Минула вже й Варвара, про яку люди кажуть, що вона ночi урвала, а дня приточила. Минули й Микола та Савка, що без гвiздкiв на рiчках мости будують, з чистоï, мiцноï, гладенькоï криги. Наближався вже й святвечiр. Й почали хуторяни умовляти рибалку, щоб наловив вiн риби на багату кутю. Не можна ж було в такий вечiр людей без риби лишити, от i взяв козак волока та сокиру й подався рiчкою до своïх ополонок. А була надворi велика завiрюха. Лапатий снiг так крутив, неначе хтось пух з перин випускав... Дiйшов рибалка до староï верби, що над водою стояла проти того мiсця, де вiн прорубав найбiльшу ополонку, скинув свого кожуха, взяв у руки сокиру й почав шукати тую ополонку. Та тiльки ж як затягло ïï тонкою кригою, а зверху товстим шаром снiгу притрусило, то й помилився вiн: шугнув ногою на тонкий лiд. Лiд проломився, булькнув козаченько Iваненко у воду та й пiшов пiд кригу... Однак вiн не втопився. Врятувала йому життя його Русалонька, що з своïми сестрами винесла його з води на лiд. Та того ж було мало, бо рибалка був непритомний. От, щоб його оживити, вилiзла Русалка й собi нагору та й почала козака снiгом розтирати, до життя доводити. Довго-довго вона його розтирала та грiла, аж поки не розплющив козак Iваненко своï очi й зiтхнув на повнi груди. А як угледiв бiля себе свою милу Русалоньку, то й про снiг та про холод забув. Накинув мерщiй на неï кожуха, й почали вони радiсно розмовляти. Та й говорили так довго, що тая ополонка знову замерзла. Коли ж прийшов вже час розлучатись, почав рибалка сокири шукати, аж ïï нiде нема. Видимо, впустив ïï, поринаючи, пiд лiд. Що ж його робити? Вже й пiвнi в хуторi спiвають, а не може вiн пустити Русалоньку у воду. Тодi загорнув вiн ïï у свiй теплий кожух та й понiс до своєï землянки. Там поклав ïï на бiлу постiль, добре землянку витопив, дав своïй гостi й пити, а сам, тiльки стало на свiт благословитися, подався знову мерщiй по рибу. Не хотiв-бо вiн допустити, щоб до нього в землянку люди приходили та його любу Русалоньку побачили. Як i влiтку, так само й тепер враз вловив козак риби, швиденько роздав ïï по хатах, а сам мерщiй подався до мiстечка. Купив вiн там своïй милiй жiночцi вишиваних сорочок, керсетку плисову, намиста доброго з дукачем, шовкову хустку, тiльки не купив черевикiв, бо ж не було в неï нiжок. Як накупив всього, що треба, подався хутчiй додому. Та тiльки ж мiстечко було неблизько. Отож як вiн не поспiшав, однак коли вже до свого хутора пiдходив, то показалася на небi вечiрня зiрка, тобто зайшов вже й святвечiр. Поспiшає козаченько Iваненко та сам себе попрiкає: Бiдна ж моя голiвонька! Вона ж, сердешна, встати з лiжка не може, а я так спiзнився, що й час вечерi прогаяв! Коли ж тепер я наварю кутi та узвару?! Та тiльки ж у свою землянку дверi вiдчинив, i очам своïм не повiрив. Стоять на покуттi, на зеленому сiнi два горшечки, мов близнятка: в одному кутя, в другому узвар! А на столi гора бiлих пирогiв й з кашею, й з картоплею, i з Вурда варений невитриманий сир.>вурдою* . Там же й риба смажена, й борщ пiсний з в'юнами. Пiд всiм цим чудовий бiлий убрус, срiблом гаптований, а посеред всiєï тiєï страви, в блискучiй мушлi розкiшна водяна лiлiя!.. А на лiжку, як лежала, так i лежить його мила жiночка, ласкаво йому посмiхаючись... От з того часу й зажили вони собi, козак-рибалка Iваненко та рiчна Русалочка з Псла удвох любо-мило. Рибалка ходить рибу ловити, а Русалка неначе нiколи й з лiжка не встає, а тiльки ж все в неï в хатинцi-землянцi вчас пороблено, прибрано, вичищено, як в раю, та й годi. А сама вона така добра та чула, ну, як теплий травневий вечiр. Щасливий був з того часу козак Iваненко. Та тiльки недовго те щастя тривало. Побачили-таки люди, що має рибалка жiнку. Побачили й те, що вона немiчна, бо ж нiколи вона з лiжка не встає. Почали вони спочатку його жалiти. А потiм дехто став говорити, що вона не така немiчна, як ледача. Стали тодi з неï глузувати та часом i козака-рибалку допiкати. Здавалося, що то ж i не ïхнє дiло, та тiльки вже люди: завжди вони втручаються, куди не слiд!.. Було те неприємно й козаковi, й Русалоньцi. Але ж не те рибалку засмучувало. Почав вiн помiчати, що, й справдi, його мила жiночка щодалi стає недужою: тане вона, мов жовтий вiск. Важко ïй дихати, худне вона, знесилюється без води живучи, тяжко ïй в невластивих умовах жити. Все одно, що рибi на пiску або ж вiльнiй пташцi з теплого краю жити в клiтцi, в холоднiй, чужiй сторонi. От одного дня, вже наприкiнцi зими й почав ïï козак питатися: Скажи менi щиро: що тобi, моя любо жiночко? Скажи менi всю правду: чого тобi бракує? Не бракує менi нiчого, мiй чоловiче милий. Але ж признаюся тобi щиро: журюся я, що недовго менi жити лишилось. Випросила я у свого тата Водяника, щоб дозволив менi покинути воду, перейти на землю, бо ж хотiла я бути з тобою вкупцi. I дозволив вiн менi жити з тобою до весни. А як пригрiє тепле сонечко, як зiйде крига з рiчки, як випливуть першоï мiсячноï ночi моï сестри та подруженьки на берег, буде менi кiнець. Розвiюся я, мов та хмаринка вранiшня, й упаду прозорою росою на першу траву... Схилив козак свою голову. Довго мовчки сидiв, сумний-невеселий, а далi й говорить: Ну, то лишається одно: вiднесу я тебе вночi знову до рiчки. Пущу я тебе у воду: пливи собi та живи довгий вiк. Нехай вже я тебе втрачу, аби тiльки ти лишилася жити. Спасибi тобi, чоловiче мiй добрий! каже Русалонька. Тiльки ж тепер те вже менi не допоможе. Коли вже я з води вийшла, коли вже до тебе, мого коханого, в хатинку прийшла, то нема вже менi вороття й до води. Але ж я не жалiю, я ж бо й наперед знала, що за твоє кохання мушу заплатити своïм життям. Заплакав козак-рибалка й говорить: Ну, що ж, моя люба, мали ми щастя вкупi, вкупi й помремо. I менi без тебе свiт немилий. Раднiший i я за наше щастя життям заплатити. От як почало сонце пригрiвати, як почав снiг танути та лiд на рiчцi хрущати, й говорить Русалонька своєму чоловiковi: Наш час надходить. Пусти мене, коханий, сю нiч до рiчки. Буду я прохати батька Водяника, щоб вiн нам щось порадив. Знаю я, що не схоче вiн i не допустить, щоб загинула жива людська душа твоя. Згодився на те козак-рибалка. Взяв вiн Русалоньку на руки, вiднiс ïï до рiчки, пустив у холодну воду. Пустив, а сам лишився на березi. Сидiв, дивився, як лiд з рiчки сходить, як перша трава на узгiр'ях зеленiє... Вже й нiч глибока настала, вже й мiсяць почав за гору сiдати, вже от-от першi пiвнi заспiвають, а рибалка все сидить, голову на руки схиливши: чекає, сумуючи... Коли ось вчув вiн Русалчин голос: Чоловiче мiй любий! Я прийшла по тебе! Наче зi сну прокинувся козак Iваненко. Куди ж ми пiдемо? питає. Змилосердився над нами мiй тато могутнiй й дарував нам ще довге життя. Тiльки не будемо ми жити нi на землi, нi у водi, а в повiтрi, понад рiчкою лiтатимем, бо ж обоє ми любимо Псел наш рiдний. Оце ж i прийшла я тебе ще раз запитати, чи й справдi така я тобi мила, що радий ти й людиною не бути, аби тiльки нам удвох жити? Ти ж знаєш, моя рибко! радiсно вiдповiв козак. Нема що й питатися! Ну, то хай так i буде! Нахилися ж, мiй соколику, обнiми мене й поцiлуй мiцнiше!.. Плигнув у воду козаченько, пригорнув дружину-красуню, прилинув до неï губами... А це вмить закрутилася виром навколо вода. На небо насунула чорна хмара. Загуркотiв страшний грiм, звився вiтер прудкий, покотила висока хвиля по тихому Пслу... Якийсь час на хвилях гойдались, обнявшись, два тiла: рибалка-козак Iваненко та його дружина, Русалка чарiвна. Й побачили вони, як з шуму хвиль весняних встає старий сивий Водяник. Звiвся вiн над ними й махнув рукою... А це в хуторi заспiвав перший пiвень. I раптом вiддiлилися вони вiд води, десь узялися у них чорнi, мов оксамитовi крила з бiлою кромкою, махнули вони й заквилили... Знялося над водою й полетiло в парочцi двi рiчкових чайки... А були то не чайки. Був то рибалка-козак Iваненко та його вiрна дружина, Русалонька з Псла. * Вурда варений невитриманий сир.
РИБАЛЬЧИНА РУСАЛОНЬКА