ЗГАДКИ ПРО МОЮ СМЕРТЬ



Категории Василь Королiв-Старий ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Так от iще раз ти ожив! усмiхнувся до мене фельчер Полтавськоï духовноï бурси, типовий украïнський пикник1), червоний, лисий, круглолиций i при всiх умовах по козацькому веселий. Вiн присунув табуретку до мого лiжка, що в ньому я малий утопав пiд графiтно-сiрою, як чорноземна стерня, ковдрою. Ану, пiднеси лишень руку: змiряємо тобi теплину. ________________________ 1 пикник — приналежний будовою тiла до типу пикничного, якому вiдповiдає т. зв. сангвiнiчний темперамент. Як то ще раз ожив? Хiба ж, Василю Потаповичу, я був мертвий? Бач, а воно й не знало! Нi, таки добре сказав отой, що сказав: Смерть, Смерть! Не дурно ж ти звешся по латинськомуmors, бо, як морснеш кого, той духа Боговi вiддасть, до тями не прийшовши! Кажу ж тобi свiйською мовою, що ти ожив, та вже оце потрете. Сьогоднi бо потрете ми з доктором думали, що ти доходиш. I отець смотритель, що приходили на тебе подивитись, сказали: Defunctus est, скiнчений тобто! Казали: битимуть твоєму татовi депешу, щоб приïздив на похорон. Аж бач, братухо, смерть знову ушилась. А ти й не видiв, яка вона є, кирпата? Не видiв. А ви бачили, Василю Потаповичу? Ой-ой!... Сто... та десять раз сто ïï кручу дочку бачив! Всi ïï внади знаю, бо ж вона саме тут, у больницi все й швендяє, хап ïï фоц!.. Скiльки такий пшикiв, як ти, перебрала... Так то ж чужу. А свою бачили? Тю, на тебе, коле­о! Хто ж таки свою смерть бачив? Ïï можна тiльки вчути. Та й то мабуть лише тодi, як вона черкне попри тебе, але ж тебе самого не зачепить. А це часто буває? Хм... Правду кажучи: не знаю. Мабуть часто, тiльки ж ми ïï не часто помiчаємо. Щось цiкавiше перешкодить, ха-ха-ха! Здебiльша ж бачимо тiльки ïï атрибути... Та ж у тебе, паничу, сливе нормальна теплина. То ж дякуй Боговi з веселiстю. Випий ось лiк та й спи аж до вечерi. Василю Потаповичу, а що ж то є: атрибути? На те ще ти босу губу маєш. Багато знатимеш будеш великорозумний, а це, братухо, хлопцям шкодить! трiпнув термометром i пiшов до iнших палат. Я випив салициловий натр2), що його давали всiм недужим при всiх немочах, але не заснув: думав. I було менi трохи жаль, що ось тричi Василь Потапович, i доктор, i гугнявий директор бурси, може ще й больничнi матнишки всi бачили мою смерть, а от я й не бачив, i навiть не вiдчув. Ну, вже нехай подруге... ________________________ 2 аспiрину. Було менi тодi десять лiт, коли я витримав тяжку заушницю, що ïï тодi офiцiяльно звали свинкою. Дарма, що довго мене душила та свинка за обома вухами, вичуняв я без наслiдкiв, швидко забув про неï i про свою смерть. Одначе не надовго. Того ж таки року, приïхавши додому на ферiï (в Полтавщинi тодi говорилось на канiкули), я дуже ясно пригадав собi розмову з веселим бурсацьким фельчером. * * * Того часу мiй тато був парохом при Троïцькiй церквi в селi Диканцi. Був вiн людиною самiтньою, бо моя мама вмерла дуже молодою, а я рiс одинаком. У тiй же Диканцi, що тодi мала поверх сiмох тисячiв мешканцiв, при другiй церквi був парохом мiй вуйко, брат мого тата, о. Юхим. Вуйко мав вельми численну родину: тодi семеро живих дiтей, що з них старшенькi були менi ровесниками, а меншi також пнулись до товаришування. До того ж що-лiта на широку вуйкову садибу наïздило чимало тiточчиних кревникiв, також переважно з дiтьми. Тож у вуйка все було весело, у тата самiтньо. У вуйка було при хатi поверх трьох гектарiв чудового овочевого саду; у тата, при церковнiм дiмку не було й пiвдесятини. Тож на тiм дворi у вуйка було широко й гучно, при Троєцькому ж церковнiм домi тихо й тiсно, бо майже ввесь батькiв садок заставлено вуликами, мiж якими гратись було небезпечно. Натурально, що на канiкулах я перебував не тiльки днi, але ж часто й ночi на тiм дворi, при вуйковiй родинi. Тато ж, хоча приходив туди також щоденно, конче ввечерi повертав додому. Одноï ночi, серед лiта, в Троєцькому церковному домi сталась подiя, що схвилювала всю Диканьку. Звечора у вуйка були гостi. Затримались довго, вечеряли пiзно. Моєму татовi пiзня вечеря здебiльша шкодила, тож коли вiн повернувся по пiвночi додому, досить довго не мiг заснути. Та ще вночi зiрвалась громовиця i по бляшанiй стрiсi торохкотiв липневий полтавський дощ, при якому звичайно отверзаються всi хлябiï небеснi з чималим гармидером i грюкiтнею. Одначе помiж тими небесними звуками татове вухо пiдловило якийсь непевний звук земський: здавалось, що хтось нишпорить у сусiднiй кiмнатi. Тато якусь хвилину наслухував; та ж, не припускаючи нiчого лихого в Диканцi, що за Гоголем звичайно звалась богоспасаємою, повернувся до стiни й закрив голову ковдрою. Але в хатi була спека, пiд ложечку пiдпирало, тож тато все крутився в лiжку. Громовиця затихала, а от же в другiм покою таки щось брязчало. Тато встав iз лiжка, засвiтив тоненький огарочок восковоï, церковноï свiчечки й пiшов подивитися, яка причина тих звукiв. Широко вiдчинив дверi, оглянув i третiй покiй та, нiчого незвичайного не помiтивши, крiм випадково згубленого ключа вiд дверей, вложив ключ в замок, вернувся до опочивальнi, знов закрив голову ковдрою й мирно заснув. Другого ж дня вранцi враз побачив непорядок: розчиненi наростiж надвiрнi дверi хати, скрiзь заболочену пiдлогу, виломанi дверцята в альмарi зi схованою на лiто зимовою одежиною, яка зникла; на столах рiзнi слiди непроханих гостей. Але ж найдужче вразило, що за тими дверима, якi тато першi вiдчинив у ночi, лежала важка, гостра сокира. Тато сказав про неï: Ось, атрибути розбишаки! Пiсля докладного огляду всього мешкання, стало безсумнiвним, що, коли тато ходив по покоях iз тим слiпим огарочком, принаймнi один iз злодiïв стояв iз сокирою напоготовi за причиненою половиною дверей. Найпевнiше: коли б тато був його вглядiв, то злодiй з переляку рубанув би його по головi сокирою. Та ж тато за дверi не заглянув i тим зберiг собi життя. Всi, хто того дня побував у церковнiм Троєцькiм дiмку, одноголосно констатували щасливий випадок. Але ввечорi, коли вже i я пiшов iз татом ночувати до нашоï хати, тато менi говорив: Най буде й щасливий Випадок, але ж для мене нема сумнiву, що стався вiн з волi Божоï. Я любив свого спокiйного тата i мiцно вiрив його авторитетному слову. Тож i цi слова, не менш, як i сама драматична подiя, лишили в моïй пам'ятi глибоку борозну. Тодi ж я довiдався, що означає слово атрибут, i почав уявляти собi смерть не з косою, як на бiблiйних iлюстрацiях Доре 3), що ми дiти студiювали в дощовi днi, але зi сокирою. Це робило ïï страшнiшою. ________________________ 3 Ѕустав Доре (1832-1883), славний французький маляр-графiк, iлюстратор бiблiï. Та ж багато з того, що робить глибокий слiд у пам'ятi людини, згодом засипається порохом з дальшого життєвого шляху так ­рунтовно, що тiльки при систематичнiм пригадуваннi можна оживити в яскравому споминi давноминулу подiю. Ото ж, i нинi, коли я надумав пригадати в порядку довгий ретязь таких щасливих випадкiв iз явним позначенням милiстю Божою, що ïх зажив сам за своє некоротке життя, то бачу зi здивуванням, як багато з них цiлком вивiтрилися з пам'ятi. Навiть тих, коли смерть заглядала менi просто в очi, не кажучи вже про може й сотки пригод, що загрожували менi калiцтвом чи якимись iншими претяжкими наслiдками. * * * На початку лiта пiд високими дерев'яними плотами духовноï семiнарiï разом iз появою на прикорнях дерев червоних гусарикiв, об'являлись також червонi мороженщики. Були то своєрiднi вулишнi постатi в Полтавi: здебiльше великi, кремезнi москалi, в червоних кацапських косоворотках i в бiлих попередницях. На головi мали вони товстий суконний бублик, на якого становили велику дiжку з кригою. В тiй кризi було звичайно два гнiзда для високих бляшаних пушок, повних сахарного мороженого снiжку, справдi чудового смаку. Мороженщикам не було дозволено заходити у двiр семiнарiï, а семiнаристам не рекомендувалось розтринькувати нужденнi кишеньковi грошi, що ïм давали вбогi батьки при виïздi з дому. Тому мороженщики ставали з-окола семiнарського саду, аж десь iззаду, а ласуни-семiнаристи замовляли собi солодощi крiзь дiрки в дошках плоту. Та що крiзь дiрки вiд сучкiв не можна було пропхати бiльшу порцiю мороженого, семинари найчастiш вилазили на плiт. Сидючи на ньому верхи, приймали з рук кацапiв морожене й там же його пожирали. Одного разу я блаженствував на плотi. Бiля мороженщикiв проходили двi циганки. Одна була цiлком молоденька й, порiвнявшись зi мною, почала конючити: Дай облизати шкляночку. Я зо смiхом i жартами передав ïй шкляночку, де на денцi ще була краплина амброзiï. Циганочка ïï майстерно вилизала, подякувала й, замислившись промовила: Жаль менi те казати гарному хлопцевi, але ж бачу: помреш ти тодi, як уб'єш свого брата! Тю, на тебе, маро! розгнiвавсь я. Брехня це, бо я не маю братiв. Я не брешу й не вигадую, кажу тiльки те, що бачу! захитала своïми рясними спiдницями циганка й зникла. Рiч видима, що, коли я скочив iз плоту, вже й забув про ту Пiтiю4), бо ж таки всi думки були про iспити, а всi мрiï про життя на ферiях, а не про смерть. ________________________ 4 вiщунку. Ферiï заповiдались дуже весело. Мимо кревнякiв на вуйковiм дворищi, в Диканцi були раз-у-раз новi приятелi, школярi рiзних середнiх шкiл. Цього лiта зiбралось ïх чимало на Кочубеïвському дворi великiм маєтку диканського пана, прямого нащадка вiдомого Мазепиного ворога. Була вже глуха нiч, коли нашi гостi почали збиратись додому, ми ж усi вирiшили ïх урочисто проводити з ­iтарою, бандурою, спiвами, дотепами, веселощами. Коли б iще були смолоскипи, було б те не гiрше за проводи тореадора в Кармен 5). Рушила вся молодь, тiльки найменшого вуйкового синка Володю, з огляду на пiзнiй час ми вiдмовились узяти зi собою, дарма, що вiн дуже просився. Роздосадований бурсачок приготовишка, або по полтавському фара 6) сперся на сiнешнi дверi й iз ­анку дивився вслiд веселому товариству, що виходило з двору. Та саме хтось iз хлопцiв завважив, що нiч надто темна, й згадав: Треба взяти зi собою рушницю, на всякий випадок! i побiг до сiней, де стало висiли нашi мисливськi рушницi. ________________________ 5 опера Ж. Бiзе, в якiй виступають тореадори. ________________________ 6 з пiдготовноï кляси бурси. Була там i моя, досить химерна, легесенька рушничка, перероблена на мисливську з вiйськовоï турецькоï магазинки. Поводитись iз туркинею треба було деякого вмiння, а той, що ïï вхопив у пiтьмi, не знав, як iз нею заходити. Та ж найпевнiше, що з мого недогляду, на рушницi не був замкнений профiлактичний когутик 7). Отже, нараз, коли ми всi були за ворiтьми садиби, у сiнях торохнув пострiл, якого акомпанiяментом був несамовитий покрик. ________________________ 7 забезпечник. Всi ми прожогом метнулись до сiней i зледенiли в жаху: бiля дверей ­анку лежав неживий Володя, а другий хлопець тримав рушницю, з якоï ще навiть курився легенький димок вiд клейтуха. I враз неначе вдарило мене по головi: Та ж це з моєï провини вбито Володю, мого вуєчного брата! А ту думку вже наздоганяла друга: Тож це амiнь i йому, й менi! I раптом почув я такий жах, нiби дiйсно мого обличчя дiткнулася студена рука смерти. Я пiднiс очi до неба: Господи не допусти! зiтхнула стрiльчастою молитвою моя душа. Саме тепер були б потрiбнi смолоскипи!.. Та з'явились лiхтарнi, лямпи. Непритомного хлопiйку понесли до колодязя, де лили йому на голову холодну воду, змиваючи кров, що з неï враз на землi створилось цiле озеро (бо ж, розведена водою кров завжди робить враження величезного квантуму). Та за хвилю вiд холодноï тушi Володя прочуняв... Тим часом уже був запряжений кiнь, пораненого поклали на вiз i кiлька хлопцiв, у тiм числi також i я, повезли Володю до лiчницi. Там виявилось, що в голову хлопчинi потрапило аж 14 зерен шроту. Одначе, хоч пострiл стався на один крок вiд його голови, влучили в неï тiльки боковi шротини, сковзнули по черепових кiстках i майже всi вилетiли крiзь шкуру геть. Решту йому вирiзав фельчер, зайодував ранки, намотав ­азу й уже другого дня Володя похожав мiж нами, як ми казали, кандибобером хвастаючи й своïм величезним турецьким турбаном, i тим, що його не бере анi турецька рушниця. Мало того, ще через день, вiн пластично демонстрував своєму однолiтковi, що прийшов його немiчного вiдвiдати, як саме його стрiляно, i мало-мало не забив свого спочутливого гостя... Мене ж цей щасливий випадок, анонсований глупим циганським дiвчатком, iмпульсував до висновку, що тримаюсь його i досьогоднi: людям властивi неяснi прочуття будуччини, але ж циганам бiльше, нiж комусь iншому. Бо ж це циганча не чекало вiд мене нагороди за своє гадання i з жалем сказало менi те, не чого хотiло, лише те, що йому мимохiть уявилось. Що ж: вiрити в циганськi пророчества? Нi, але частiш згадувати сказану за двi з половиною тисячi лiт перед нами iстину Ляо-Цi, потiм повторену Сократом i багатьма iншими мудрцями: Хто (все) знає, той не є вчений, хто ж учений той не знає. * * * За рiк чи два, знов на ферiях поïхало нас п'ять хлопцiв на роверах у далеку мандрiвку. Був один iз тих незвичайних днiв, що роблять лiтнiй час на Полтавщинi на все хороший казково-чарiвним i наповнюють серце найглибшою любов'ю до цiєï виïмковоï землi. Того дня, вiдпочиваючи на мальовничiй галявинi невеликоï дiброви, ми з природи зовсiм не сантиментальнi хлопцi, в напливi глибоких емоцiй, поставали навколюшки, нагнулись до квiтчастого килима трави й цiлували рiдну, теплу землю з такими ж почуттями, як цiлують вдячнi дiти рiдну матiр. Земле наша! Ти скрiзь гарна, але найлiпша й найдорожча ти тут! Дай нам на тобi прожити i в тобi лежати по смерти! По смерти? Хто згадує про смерть, коли кругом життя в зенiтi? Ïдьмо! Ми дужi, повнi енергiï й завзяття, в пiднесенiм пастроï. Ах, хоч притиснути, що є сили, педалi8), най залiзнi конi несуть, мов вихор! Вперед i все вперед! ________________________ 8 ступирi, пiднiжки. З iмпровiзованими спiвами й вигуками летимо, тiльки земля гуде пiд нами. А перед очима вже та улюблена, чудова Полтавська панорама: довжелезний спуск iз Опiшнi до замрiяноï Ворскли в Мiйських Млинах. Шлях широченний, сухий, укочений, iз нахилою рiвною площиною на пiвтора або й два кiлометри завдовжки. Не ïдемо, а дiйсно летимо додому з прудкiстю якихсь п'ятидесятьох кiлометрiв за годину, аж дихати нема чим. аж один одного ледве бачимо за нiжною пудрою куряви, що ïï зривають з дороги нашi кола. I зненацька чую, як щось з великою силою штовхнуло мене зiсподу й пiдкинуло високо вгору. Я в повiтрi. Сiдла пiдо мною нема, ноги без опору, лет вперед не зменчений... Лише почуваю в руках два ­умових держална керми, що ïх судорожно стискую з усiєï сили. Головою ж тiльки пролiтає блискавка: Це ж смерть! Господи!... I в цiй митi чую, що я справно вскочив у сiдло, ноги вперлись у педалi, а ровер, мов куля гонить з убiйчою силою рiвною лiнiєю вперед. Коле­а, що був менi при плечi, бiля рiчки оповiдав: Коли я вглядiв, як ти вскочив у яму й вилетiв над своïм сiдлом майже на метр угору, я сам ледве-ледве втримав свого велосипеда 9) в руках, бо вчув, що млiю з переляку. Але ж об­рунтованiсть мого жаху прийшла в той мент, як ти знову влучив у своє сiдло. Тодi я збагнув, що було б з тобою, коли б ти хребтом брякнув у шлях поперед свого роверу! Не дурно ти в байрацi згадав про смерть: вона летiла з нами. ________________________ 9 Велосипед — ровер, колесо. I в того коле­и цокотiли зуби, а руки були, як крига. Ми всi були з духовноï семiнарiï, тобто з фабрики атеïстiв10). I серця нашi були порожнiми каплицями, що з них украли Бога. А от же, той коле­а, що бачив мою смерть, не мудрствуя лукаво, констатував: Нi, це не щасливий випадок, але правдиве чудо Боже! ________________________ 10 У тодiшнiх часах православнi духовнi семiнарiï справдi виводили атеïстiв, така в них iшла агiтацiя соцiялiстiв, ось нпр. i Сталiн теж був iз духовноï семiнарiï. * * * Вважається, що непрактичнi люди, хоча б мали й велику пам'ять, не пам'ятають чисел i дат. Дарма, що мене свого часу звали в Києвi украïнським американцем, а з дитинства й поднесь лишаюсь людиною, цiлком непрактичною. Тож натурально, що, пам'ятаючи багато з того, що зажив, бачив, чув та читав, тяжко затримую в пам'ятi дати. А отже, є кiлька, що ïх твердо тримає й моя пам'ять. Такою визначною датою для мене був рiк 1896, особливо ж лiто того року. Тодi я поперше закохався. Того ж року зажив тяжку драму першоï зради коханоï дiвчини. В тому ж таки лiтi я по-перше написав кореспонденцiю до газети. Поважна газета мою кореспонденцiю видрукувала, я дiстав ласкаве запрошення до спiвробiтництва й це потягло мене на письменницький шлях. Того ж таки року смерть кiлька разiв гостро пожартувала зi мною, навiть неначе навмисне раз-по-раз мене пiдловлювала. Вiдомо: коли юнака пiрве перше кохання, цiле його єство захоплене страшним торнадом. Це неминуче приводить до зриву в багатьох емоцiональних вiдношеннях. Хлопчисько перестає бути дитиною й через нiч з нього стає правдивий юнак. Дитяча нерiшучiсть чи боязливiсть, шукання в комусь опертя, слухнянiсть старшим, а часто й коректнiсть до батькiв все раптом зникає. Натомiсть розцвiтає iнiцiятивнiсть, нахил до бiльшоï чи меншоï героïчности (в залежности вiд iндивiдуальноï здiбности коронних сердечних артерiй (arteris cerrotis) 11) дужче чи менше звужуватись. Слiпо вперше закоханий юнак мусить на всiх полях доходити слави заради дами свого серця. В iм'я свого палкого кохання вiн пiде на будь-який очайдушний чин, не спиниться перед жадною небезпекою, завжди готов ризикувати життям. Бо ж у коханнi неминуче Щастя i бiль сплелись за-одно, а в менти найвищого духового пiднесення приходить бажання стати офiрою, цiлком ясно оформлюється туга за смертю. Бо ж той солодкий вилiт у високостi над усiм буденним стає найсолодшим саме тодi, коли тебе пiдтримує за лiкоть смерть. Що ж я був молодим у добi, коли ще кохання було правдивим i високим мистецтвом i взлети душi цiлком прибивали приземну фiзiологiю, то порив до лицарсько-героïчних чинiв був цiлком природним. Було природним також шукати нагоди, щоб себе належно показати перед своєю вибраною. Хто ж шукає, той знаходить. I того лiта менi небезпек не бракувало. ________________________ 11 Автор був ветеринарним лiкарем, звiдси ж у нього багацько лiкарських висловiв. Одного теплого дня наше велике, молоде товариство вирiшило податись веселою юрбою до Брусiï. Це мальовничий, типовий куточок Полтавщини, лежить при рiчцi Ворсклi, у вiддалi около сiмох кiлометрiв вiд Диканьки. Дорога левадами, лiсом, байраками, оболонями, по яких один-за-одним скачуть легенькi мiстки над прозорими биндами потiчкiв, окрайкованих болотяними квiтами. Гаряче сонце на прогалинах, вогка прохолода затiнкiв, повна ласкавости природа, здоров'я, молодiсть i п'янюча любов, любов понад усе iнспiрували мене до найрiзноманiтнiших вигадок та показiв. I хоч всi ми дурiли, як цуценята, однак я намагався бути все на першому мiсцi, все навидноцi. Коли ми зривались бiгти навипередки, першим добiгти до мети мусiв я; коли розгублювались у лiсi й перегукувались, найдужче гукав я; коли дрались на дерева, найвище видиравсь я. I, коли, нарештi,., ми кинулись у рiчку, найшвидше переплив ïï я. Але що то є: раз переплисти рiчку? Не виступаючи на берiг, я враз вернувся назад, плив знову вперед, i знову назад, вибираючи собi шлях тими мiсцями, що вважались за найглибшi й найнебезпечнiшi. Коли вже може подесяте я знов припливав до протилежного берега, всi iншi хлопцi вiдстали. Лише молодший за мене семiнаристик Льоня, наш випадковий гiсть, премилий хлопчина родом десь iз-над Псла, тобто вправний i вмiлий плавець, не давав наплювати собi в кашу. Та ж i я не мiг пiддатися, щоб мене хтось переклюкав, тим бiльше, що я бачив, як Льоня вже помалу вiдстає. Та, коли я знову наближавсь до берега, мiй суперник коротко скрикнув. Я оглянувся й побачив, що вiн ковтає воду: потопає. Всi товаришi на другiм боцi рiчки, а Льоня топиться на самiм чорторию, тобто в найглибшiй ямi, до якоï ми не поринали, знаючи, що там на днi лежать корчi великi моченi дуби, що в них дехто заплутувався. Але ж i менi цiлком доходив дух. Одначе, який би я був лицар, коли б у нещастi покидав напризволяще товариша? Та й чи ж мiг я промарнувати таку красну нагоду вчинити правдивий героïчний скуток?... Не роздумуючи довго, я повернув до потопаючого й за млiг ока вже був над ним. Що ж вiн остаточно йшов до дна, не було вже коли скласти метод порятунку. Та й наш гiсть, як i всi ми на лiтнiй час був гиря-макотиря мав низько пострижену голову й ухопити його гирявого за волосся не було як. Тому з бiди вхопив я його за руку. Хлопець ще не остаточно втратив свiдомiсть i, вiдчувши опертя, кинувся на мене, пiдобгав пiд себе, ще й судорожно затис менi рукою рота. Я рванувся раз-два, та вiд надмiрного руху перевтомлену ногу вхопили корчi, i я також пiшов пiд воду. Там, над самими дубами таки вирвався з Льонiних рук i ще раз виплив на поверхню. Не запевнятиму, що крикнув я надто голосно: Хлопцi! Рятуйте... Ради Бога... i знов пiшов на дно. Здавалось менi в пiдводне жовте королiвство, з пагорками, усипаними довгастими блискучими зiрочками. Мiж ними свiтить тьмяно-жовте, тепле сонце. Воно манить мене, хоч я й знаю, що мушу перед ним здавати звiт за своє пусте життя. Дiйсно пусте! Бо ж що я зробив доброго? Ось, хотiв порятувати хлопця, i не доказав. А тим часом буде менi взято за зле ще й те, що ж таки сам я й призвiв товариша, ще й гостя, до фатального знесилення. Добре ж, що хоч у цiй хвилинi я плачу свою провину переходом iз свiтла надземного до свiтла пiдземного. Але ж я знаю, що там я був вiльний, вiльний, як вiтер, а тут стану покiрливим слугою того, що втопився через мене. Ах, як тяжко! Як тяжко на серцi! Як душить у грудяхi... Потiм я довiдався: дарма, що хлопцi галасували, граючись у водi на протилежнiм березi, всежтаки один почув мiй тихий розпучливий покрик, а власне тi слова: Ради Бога. Бога ж ми не призивали всує. То всi кинулись до нас. Нуркуючи, повитягали з корчiв нашi, посинiлi вже трупи, i догадались за вказiвками, що колись читали в календарi, робити нам штучне дихання. Що я був пiд водою короткий час, та швидше й привернули мене до життя. З Льонею було мороки бiльше, а всежтаки, на наше щастя, ожив i наш гiсть... Був це перший припад зi мною, щоб я вмирав через утоплення. Перед самим фактом неминучоï смерти не вiдчув я найменшого страху. Але на все життя лишилось враження, яке при кожнiй згадцi про цю подiю, бачу перед очима: тепле, жовте свiтло, спомин про неймовiрну тягiсть у грудях та про могутнi струï води, що виливались iз мого шлунка нiби то чисто так, як на малюнках викидає ïх з себе велериба. * * * Швидко по цiй подiï, нашi дiвчатка цiлим хором поïхали в справi своєï жiночоï хемiï в Полтаву. Ми ж хлопцi чого б же самi товклися вдома? Гайда на рибу! Враз накопали хробакiв, наловили мух, забрали вудки та сачки, з певним запасом ïжi, про що подбала люба тiточка (тодi вже вдова), i майнули на Ворсклу. Мiж Багачкою i Чернечим Яром лагiдна Ворскла дуже ласкава. Ми всiм серцем любили цю нашу рiчку-невеличку, нiжно оспiвану ще Котляревським, не тiльки дуже славну вiйною, але ж i своєю напрочуд чистою, прозорою водою при винятково тихому ïï бiгу. Щойно встигли ми викупатись та закинути вудки, як зненацька з-за лiсу насунула чорно-сива хмара з пiдпеченим черевом, вiтер пригнув до землi верби й осокори, а з неба загучало грiзне попередження: Ого-го-го... Вже йду! Iди!... Пiд громовицю ж клює рибка! За хвилину розгулялась, однак, просто тропiчна хуртовина. Нашi манатки мусiли ми прив'язати до дерева, бо вiтер свистiв, як бичi, грiм глушив раз-за-разом, а дощ падав iз неба, як iз-пiд потокiв. Кажуть: голому дощ не страшний. А всежтаки, хоч ми були й голiсенькi, щiльненько притулились, присiвши пiд копичкою сiна, що була найближче до води. Сидiли на почiпках, дивлячись на фiялковi блискавки, що шалiли бiля нас, аж ставало справдi моторошно. I бачу я: одна з моïх вудок вирвалася з пiску й упала на воду. Я метнувся до неï. Що ж була порожня та з цiлим хробаком, швидко закинув гака в воду, держално вткнув у пiсок i зробив буквально один крок до копички, як саме на вудку впала величезна фiялкова вогняна куля. Бiля ж мене вирвався вгору такий водяний обелiск, що аж рiчка безсоромно оголила своє дно. Мене хтось попхнув у спину мабуть повiтря, i я з усiєï сили гуцнув головою в копицю, що саме в тiй митi звелась угору та й перекинулась назад вiд води на берiг. То ошарашенi грiзним ударом грому просто перед ïхнiми носами, три моïх товаришi розпружились iз почiпок на рiвнi ноги й спинами перекинули копицю, що й сiно в нiй пiд фiялковим свiтлом побiлiло з переляку. Кiлько разiв потiм був я у великiй небезпецi впасти офiрою блискавки, однак нiколи потiм я нi так близько, нi такоï страшноï та феєрично-красноï вогненноï бомби, що впала менi пiд самi ноги, я не бачив. * * * У тiм вiцi ми не потребували вiд життя багато, бо ж усе, що було довкола нас, могло бути причиною нашоï радости. Але ж нiчого не було нам радiснiшого, як сам смiх. I вiн лунав вiд пробудження до сну в обiйстi тiточки, чи мого тата, що також радо товаришили нам молодим, i нiколи не марнували нагоди посмiятись на повнi легенi вкупi з нами. А всежтаки нiде не можна було так досхочу насмiятись, як на пасiцi в отця Гермогена. Той предобрий панотець-самотар нiколи не видав з уст звуку, без дотепу й жарту, хiба що за винятком хвилин, коли щиро молився. Поза тим не лише приказка, цитата, мотто, афоризм та iншi льоцi коммунес 12) гаптували його барвисту мову, але ж той веселий удовець, пiп-запорожець, умiв так майстерно перекручувати слова, що вони в тiм спотворенiм виглядi кружляли по цiлiй єпархiï, як i чимало всяких iнших його дотепiв, часом i подостатком намащених. ________________________ 12 загально вживанi вислови-оповiдки. Отець Гермоген любив усе на свiтi. Але ж найдужче: Божу муху бджолу медну, свого папугу Какадура, студентську молодь та домашнє мудрословiє. Тому на кожних ферiях, бодай раз улiтку цiлий наш виводок студенти, семинiри, єпархiялки, курсистки робив до нього вилет. Там, у славнозвiснiй поповiй пасiцi, пiд крiслатою грушкою споживали ми гори мосяжних барвних щiльникiв. А бiля нас на пеньку тобто на переверненiм маленькiм вуличку сидiв цiлком лисий господар i майстерно грав якийсь iз своïх фарсiв-iмпровiзацiй, що часом не вступилось би й перед грою генiяльного комiка Саксаганського. Цього разу ми застали в отця Гермогена ще його небожа Гришу, студента духовноï академiï, великого аматора i меду, i мудрословiя. Ой, лiнива громадонько, пiдбадьорював нас господар, ïли б ви медок поскорєïча, бо ж самi бачите: мiй Гришуня самоєд: нi братам, нi сестрам нiчого не лишить, все з'ïсть сам. Але, дядю! Хiба ж ви не знаєте, що я вередливий халдей: на пiдкладнi не охочий! парував Гришуня жарт, бо не був косоязичний. А в чiм же ви вередливий? не зрозумiла вiдразу жарту одна з дiвчат. Найбiльш у варениках, панночко, з дуже серйозною мiною вiдказав Гришуня, бо однi менi подобаються, а других ненавиджу. Якi ж ви любите? спитала господарна панночка. Тiльки самi великi, малi ж просто мене злостять! А тепер то я так у вуйка запанiв, що вже менi пизи стали смашнiшi за немащену бараболю. А не так пизи як курятина, додав о. Гермоген. Дядю, це вже перехiд до зоологiï. А ви ж знаєте, що в зоологiï не в тiм суть, що кури суть, що несуть, чи суть телята, що ссуть, а в тiм суть, що всi парохiяни щось живе вуйковi в хату несуть. Ха-ха-ха! заливались ми хоровим смiхом. Та-та-та! махав рукою о. Гермоген. Минулися, халдейчику, роки, що розпирало поповi боки! Моя теперiшня парахвiя чистiсiнька голотурiя: найчастiше двоє кумiв iз бабою приносять лише десяток голодних блiх. Та ж у впорядкованому господарствi, впадали й ми в тон, i блоха придасться, коли ïï взяти на добрий випас. Буде не менча, як та блощиця. Особливо та мiйська, блощиця плюсква! пiдхопив Гришуня. Е нi, тiєï пенi ще нiхто не наволiк менi. Та satis de hoc (досить про це) несмачне звiрство, лiпше devertere via (збочити з дороги) до чогось кращого. Он, бачу, суне вже моя гитриха-мниха Ганна-кухариха: наварила нам кацапськоï юшки. Хочете пiд каштанами, чи на верандi? Та ж ми не голоднi! вiдмовлялись ми. Бо ж працювали тiльки язиками. I то праця, бодай для адвокатiв! вiдказав Гришуня. А вся праця людини для ïï рота сказав мудрий Еклезiяст, пiдкинув отець Гермоген святого тексте, беручи пiд руки двох дiвчаток. Ой, отченьку! озвався наш коле­а-вчитель, званий за свою боязливiсть застудитись калошним: Сонце низенько та й припiкає дуженько. Нам уже є tempus navernendi додому, бо ж як захопить у дорозi хуртовина та злива, то нашi паняночки... Хуртовина? Дощ? заспокоював Гришуня. Та ж мусимо вiрити старому Вiр­iлiєвi, котрий сказав... А що тобi сказав Вiр­iлiй, Гришуню? Що без попередження нiколи не приходить громовиця... I зненацька сливе в цей мент немов би пiддашки парафiяльного дому, де ми саме розсiдались при столi, розломилися з неймовiрним грюкотом. Я вiдкинувся на дерев'янi поручнi, що тяглись над палiсадничком мiж двома високими ­анками. Стiлець пiдо мною трiснув, трiснули й поручнi i я, Гришуня та одна з дiвчат полетiли сторчголiв мiж троянди в квiтник. За нами летiли склянки й тарiлки, що ïх потягла за собою на настiльниковi панночка. Та ж не встигли ми прийти до свiдомости, що саме дiється з нами, як новий бiлосяйний зи­за­-клес з оглушливим гомеричним грюкотом розсадив одного з дерев'яних ­анкiв, що саме бiля нього я був скотився з веранди. Кiлька вiдiрваних дощок навхрест накрили менi груди, але не зачепили обличчя. А що широкi очi має жах, то i я вибалушив своï на свiтлосяйного гада, що пробiг по стiнi дому й, уломившись пiд простим кутом, шугнув бiля моєï голови у м'яку полтавську чорноземлю. Ще якусь мить я лежав, мов спаралiжований, сподiваючись, що ось-ось побачу вогонь i дим з будови. Але нiчого не запалилось. Хлопцi вiдкинули з мене Андрiєвський хрест iз дощок, витягли панночку з куща троянди й помогли Гришуневi. Всi ми вив'язли без погроми, та ж, пiд враженням несподiваноï блискавки, що впала мiж нас, мовчки переводили очi з поруйнованого ­анку й покресленого гнiдою рисою небесного Пакелена 13) дерев'яноï стiни пiддашок на блакитну, аж дзвiнку чистою своєю синню небесну мису, по якiй спiшно пересувалась невеличка, одинока цинова хмаринка. ________________________ 13 Апарат для випалювання, вигаданий Пакеленом. Отець Гермоген широко перехрестився. Почувши, що нам нiчого не сталось, прибрав лукавого виразу i втупив погляд у Гришуню, на щоцi якого вiд трояндовоï шпички зависла рубiнова краплинка крови: Дорогий мiй небоже! Чи ти й завжди мав довiр'я до слiв Вiр­iлiя? Завжди, вуйку! А тепер вже й поготiв: бо ж попередженням громовицi була злива ваших дотепiв на пасiцi. Ще бо Сократ... Про Сократа промовч: всi бо ми знаємо його слова й вiримо, що дiйсно Пiсля борщу буває грiм. А все ж таки, паничику, здається смерть хотiла погладити вас? звернувся отець Гермоген до мене. Нiби ж i хреста вже над вами поставила... Ще й свiчку в головах! докинув Гришуня. Але, отче, не вiрте ïй, так само, як i Вiр­iлiєвi. Вона часто жартує зi мною, вiдбивався я. А все ж таки, це трохи неприємна хомилярнiсть з ïï боку! Що-правда, старi бабусi люблять чiплятись до молодих хлопцiв... Ганна з панночками визбирали в садочку начиння, машталiр Свирид постягав розкиданi з ­анку дошкиг а ми знову розсаджувались довкола стола, де при великому самоварi суть кури, що несуть вилискується улюблена в Полтавщинi срiбна чехоня та непорiвняльний полтавський спотикач i Гришунина деклямацiя: Уже i п'є, i ïсть чабан, чого не пив, не ïв iзроду: Сiк з винограду мав за воду, щербу, оладдя i махан... Вiд отця Гермогена повертали ми додому через невелику рiчку Говтву, що пробiгає бiля Диканьки кiлометрiв за три з половиною з боку, протилежного Ворсклi. Купатись у тiй болотянiй i повнiй кiнських п'явок рiчцi не можна, та ж зате в ïï зарослях, густих очеретах та осоках, у широких плесах та драгнистих берегових луках бувало чимало перiстих обивателiв. Тож ми часто ходили сюди на полювання. Моє стале товариство, що я його перелiчував по найменнях у Чмелику14), було досвiдчене в стрiлянню, бо всi ми були учнями мого тата, що в добi свого вчителювання був стрiльцем аля Вiльгельм Тель. Та ж у нашiм краю мисливцiв було багато, а рiчечка маленька, тож хоч дичини й не було обмаль, була вона вся перелякана. I в цiй дiлянцi належало менi бути на першому мiсцi, бо ж який би я був Нiмрод 15), щоб повертати додому з порожнiми тороками й соромитись перед своєю пасiєю, що до речi вельми любила диких качок?! Тому я напружував усю свою винахiдливiсть, пускався на всякi хитрi вигадки й, нарештi, догадався виорендувати за малий грiш у дiда Дерев'янки його вербового човничка, званого один день каяком, другого дня пiро­ою, кеню, душогубкою аж по дуба включно. На тiм вербовiм дубi запливав я глибоко в очерети до найширшого плеса, куди iнак не можна було дiстатись, i там, нещадно обкусаний комарвою, цiлими годинами терпеливо чекав, упиваючи в себе рiднi барви й звуки, придивлявся й прислухався, вiдкiль, нарештi, випливуть чи надлетять на плесо качки. ________________________ 14 Авторiв роман для юнацтва, виданий 1920 р. у Празi. ________________________ 15 Нiмрод був ''великий мисливець'' (Книга Битiя 10 i дд.). Був тихий серпневий вечiр. По свiтло-блакитньому небу Великий Маляр протяг широким пензлем кiлька золотих смуг, що з кожною хвилиною розпалювались на жар. Видко пензель був гойно намочений, бо ж чимало золотих краплин розбризкались по обрiю i тепер запалювалися в червонi пiони. Рум'яним орнаментом радости й миру смiялись до порожевiлого сонця мiтелки очеретiв. Десь на березi, мабуть в дуже затiненiй ямцi, затихав одинокий цвiркунчик, немов блимав догоряючий малесенький вогник на тлi музичноï пряжi комариних тонiсiньких струн. Зненацька з луки, викликаючи своïх наречених, задрали два деркачi, загасили вогничок малого цвiркуна й подали си­нал жабству. Жаби враз почали епiталами, великим оркестром многострунних арф i цимбалiв, немов розпочали концерт на цiлу нiч. Однак несподiвано змовкли, а натомiсть на Дерев'янчинiй луцi жалiсно, як старенький дiдусь, закашлявся курiпчин пiвничок. Той кашель роздратував кiлькох цвiркунiв i вони спросонок кинули жменю шроту на срiбну миску, неначе по кавалiрському скинули пригорщу монет жебраковi... Гарно спiває Говтва тихим вечером, та ж усе те не були тi звуки, що ïх тужно ловило моє вухо... Сьогодня заповiдався знаменитий перелет вечiрня прогульна качок над рiчкою, власне, ïхнiй поворот iз пiль до своïх вод. Я вже просидiв чимало часу. Вже менi й очi почали запухати вiд комариних iн'єкцiй, а все дарма: сьогоднi щастя не маю. Щоправда, я бачив, як лiтали табунцi качок, але ж високо й далеко. Перелiтали, як шаленi, навiть не кружили над плесом, а втiкали подовж рiчки далi й далi. Це провина моïх коле­, що сидiли довкола плеса по берегах: вони всi були надмiрнi оптимiсти й без витримки стрiляли на кожного птаха, не брали на увагу його вiддалености й передчасно лякали дичину, що вже здалеку чула густу канонаду. Починало поночiти. Згасли червонi стежки й пiони хмар, бо ж сонце вже давно погасило свiй ватран. Небо всмоктало зелень лук i, дрiмаючи, спускало над землею свою сиваву голову. Гасли й моï надiï на влов. Але ж i sine nulla spe (без жадноï надiï) я вперто годував собою комарiв та запухлими очима пильно вдивлявся в сутiнь, боючись тiльки одного: почути заклики камратiв iти додому. Але ж, видко, хто жде дiждеться! Зненацька чую над самою головою отой, хвилюючий кожного мисливця, звук: риплять немащенi шарнiри качачих крил. Таки просто на мене летить табунець запiзнених крижнякiв! На обрiю, який ще остаточно не стемнiв, ясно вимальовуються близько мене кiлька великих, чорних плям, що спускаються до поверхнi плеса. Бах-Бах!.. Згарячу пiдношу когутика й ще потрете клацаю на порожню гiльзу. А тим часом чую, як два качури, близько мене гучно ляпають у воду. Ось вони таки я ïх бачу!.. Хоч би ж не втекли пiдстрiленi в очерети!... Кидаю в човник рушницю, хапаю весло й з такою силою б'ю ним по водi, що аж сталась незвичайна рiч: я сам зiрвався з мiстка, вилетiв з човна, крутнувся довкола весла в повiтрi, як на колоточi i, не досягши облавка, булькнув у воду, не согiрше за вбитих мною качурiв. Але ж, коли б то я булькнув у воду! Пiд моïм човником було теплоï, як чай, води може всього з сорок центиметрiв, а пiд водою м'яке багно, таке глибоке, що я враз пiрнув у твань як у свiже тiсто, аж по-пiд руки й чув, що враз мене смокче далi вглиб. Довкола сама вода, нi очеретини! Як на роверi, що-сили мотав я ногами, намагаючись упiймати веслом човничок, що його водянi кола гнали на плесо. Одночасно гукав також що-сили до коле­: Хлопцi! Бiда... Рятуйте... Потопаю в болотi! Не було сумнiву, що коле­и чують моï крики, але ж треба ïм оббiгти цiле плесо та ще десь знайти човна. А тим часом менi вже доходили сили. Вже кiлька разiв я пiрнув у воду з головою. Ноги не хотiли слухатись. Наближався неупростний кiнець, бо ж коли коле­и не знайдуть враз човна, то дiстануться до мене тодi, коли вже мене знайти не буде можна... I здалось менi, нiби якесь свiтелко розсвiтилось на водi, пiд очеретами... Оце ж мабуть таки бачу я свою смерть!.. I тодi я згадав про Бога та про свого Янгола-Охоронця. Тiєï ж митi вчув я пiд одною ногою якусь перепону. Сперся тримає! Сперся другою ногою держить, аж я пiднiсся над водою по дiяфрагму. Певне пiдо мною була деревина чи корiння староï верби, що де-не-де стирчали помiж очеретами. Молодiсть швидко вiддихує. За кiлька хвилин був i я знову повний сил. Устромив весло в свою опору, щоб не згубити мiсця порятунку, ще раз гукнув товаришам, голоси яких уже було чути, напруживсь, як кiнь, i плигнув повним розгоном до човна. Але розгiн був замалий: багно прецiнь тримало пiв мого тiла. Очайдушно напружився щераз i таки вхопив у водi ретязь, що на ньому Дерев'янка замикав при березi до пакола свого човника. Човен сильно гуцнув мене пiд груди, забив менi дух, аж зеленi кола закрутились у мене в очах, i я впав грудьми в човен. Анi не знав, що той стусан пiд ложечку викликав шок нерва, званого френiкус, i що в тiй прекумеднiй поставi тiлом у човнi, а ногами у водi, обняла мене млiсть. Коли я прийшов до тями, мене вже витягували з води товаришi, а дiд Дерев'янка врочисто тримав у руцi справдi велетенських крижнякiв, i своïм тоненьким голосочком з невимовним захопленням виголошував: Замiча-а-тельнi!.. Най скажу правду: це не вутки, а чистiï подсвинки! Але коле­и не дивились на качок, вислухали моє оповiдання й голосно радiли. Узнали, що сталось явне Боже чудо, наче ще й пiдкреслене тим, що менi було показано мою смерть. Не менш дивувала й друга деталь: моя рушниця зачепилась перев'яззю за лавочку й плила за човничком. Коли була б упала в воду, найти ïï в тiй тванi могли б хiба що археологи через кiлька тисяч лiт. * * * Пiсля вiзити розбишак тато взяв собi служку. Перед тим довго мiркував i радився з вуйком Юхимом: взяти молодицю, чи бабу? Вся рацiя була за молодицю, та ж не минеш поговору. Тому найняв стару просту бабусю тай не мав користи. Коли щось i було зроблено, то не вчас, а здебiльша нiчого не було зроблено, бо ж i при найлiпшiй волi, баба Оришка все забувала. А щоб зачути появу злодiïв у ночi, коли й за-дня ïï не можна було догукатись, бо ж наша Оришка, як i Гюïсманова madame Bavoil, чула тiльки голоси Божi, було безнадiйно. Тато потримав ïï до весни, щоб бабуся перебула зиму в теплi, але жартував, що говорить з нею лише шiсть днiв у тижнi, а в день сьомий суботу вiдпочиває, бо ж коли б говорив i в суботу, то вже в недiлю не мав би голосу для Служби Божоï. Та ж, видать, злодiям не дуже сподобалось вiдвiдувати церковний троєцький дiмок: таки вони й не листоноша, що приходив з газетами денно. То ж тато зрези­нував вiд думки тримати такого охоронця, додав до мого Париса (якого всi звали Борисом) ще одного пса, що тодi був названий повiрте менi, що говорю правду, Чемберленом, iз-передполудня лишав ïх господарити вдома, а сам iшов на той двiр. Там обiдав i вечеряв. Тiльки вночi та добу передобiдню перебував дома, своï ж заробiтки вiддавав тiточцi, бо ïх якраз вистачало заплатити свою виживу та мою, коли я приïздив на канiкули. То ж моєю родиною стала фактично премила родина тiточчина. Там була незмiнна згода в семействi, i мир, i тишина, а в тiй душевiй погодi iнтерес до матерiй, що не були приземними, все був нагорi. Особливо ж любили там книгу й мистецтва. Була добра книгозбiрня. Майже кожний член родини дiставав якийсь часопис, вiдповiдно до свого вiку та зацiкавлення. Що-правда, влiтку було мало часу на читання, бо ж, говорючи по-теперiшньому, молодь, головне хлоп'яча, жагуче вiддавалася спортовi, хоч i не знала того слова. Та ж увечерi чи в слоту всi ми дуже любили послухати добру музику (дiвчата на роялi, тато на скрипцi), непогано щовечора спiвали хором, часами ж у нас спiвали й спiваки-професiонали, нашi коле­и й земляки члени Киïвськоï й Тифлiськоï опер. А все ж таки найбiльше любили ми книгу. Бо ж помимо iншого, мiж нами вже було троє, писання яких щораз бiльше з'являлись у друку. З любов'ю до лiтератури в'язалась i любов до театру, який ми провадили бiльш, нiж непогано, маючи до диспозицiï першорядних своïх i випадкових акторiв. Про мене йшла поголоска, що я добрий декляматор. Рецитацiï я, дiйсно, любив, учився мистецтва читання не тiльки з пiдручника Ле­уве, а й у живого ще тодi, славного декляматора Бефанi. Ото ж, коли я приïздив у Диканьку, вже з першого вечора всi сестри чiплялись: Прочитай нам щось, а ми тихесенько шитимем. Часами на моï лiтературнi вечорi приходили й сусiди, а найчастiше один млинар Петя Гуденко, що також друкувався в кiлькох газетах. Жив вiн за широким майданом, майже серед поля на гарненькому хуторi з добрячим садом. Саме в цiй добi, що про неï мова, мав я нагоду придбати для своєï книгозбiрнi, що перебувала в Диканцi, повне видання творiв Грицька Мачтета. Мачтет був спробував писати по-украïнському, та одна особиста справа вiдштовхнула його вiд украïнськоï трибуни. Одначе, хоч писав вiн по-московському, найлiпшi його речi тематикою украïнськi. Деякi фрагменти його Блудного сина чи Бiлоï Панни, чи нордицька ле­енда Бiдна Едда були незвичайно гарнi й вельми надавалися до читання вголос. Що ж я пообiцяв увечерi познайомити нашу авдиторiю з цими речами, то по обiдi непомiтно витратився з дому й опинився у Петi, де в його безлюднiм садку мiг спокiйно приправити заповiджену лектуру. Та ж на досаду прийшов не вчас; у Петi були якiсь невiдомi менi його знайомi. Я не затримавсь, а пiшов до млинiв, що стояли в полi, за цариною села. Там сiв у затiнку пiд великим вiтряком i заглибивсь у читання. Та за якийсь час зiрвався несподiваний вiтер. Мабуть у вiтряка був кепсько загальмований вал, або закрутка попустила, бо ж млин без мирошника нi з того, нi з цього махнув своïми велетенськими лапами та й пiшов за вiтром. Враз вилетiла менi з рук моя книжка, а я почав пiдноситись на крилi, як на ярмарковiй каруселi. Тiльки ж крило якимсь гаком вхопило мене ззаду за шкуряний пас, i було моïм щастям, що пряжка пасу не була розрахована на такi випадки. То ж я пiднiсся на якiсь два метри i на тiм скiнчилась моя авiяцiя: пряжка не витримала i я потерпiв щасливу аварiю. При падiннi, щоправда, друге крило таки мене нагнало й трохи погладило своïм рiжком по спинi, але за те заплатили тiльки моя блюза та сорочка, шкура ж на спинi не потерпiла. Пошматований упав я на всi чотири й здивовано дивився на край ворожого менi крила, що тепер iз фле­матичним рипом уже пiднеслось до своєï кульмiнацiï, найменш метрiв 810 над землею. Як би був витримав мiй пас, то я мав би бути офiрою нещасливого випадку, бо ж рiч видима, впасти з височини бодай i восьми метрiв не обiйшлося б без ­рунтовного ефекту. Та ж так не сталось. Одначе моï авiятичнi вправи на цiм ще не скiнчились, хоча лаври Iкара не спокутували мене нi тодi, нi потiм. * * * Iз приводу храмового свята, що збiглося з днем iменин мого тата, вiдбувся превеликий фестин. На нього прибули коле­и моï та моïх кровних iз кiлькох диканських околиць. Веселощам не було кiнця. Грали в свинки, в клюка, в скраклi, робили перегони на велосипедах, пародували джи­iтовку на конях, танцювали, бiгали в горiлого дуба, впорядили фейєрверк. А по вечерi гуртом проводили мого тата до його житла. На поворотi зайшли на церковний цвинтар. На Полтавщинi цвинтарем звуть не кладовище, а лише те подвiр'я, звичайно обнесене огорожею, що на нiм стоïть церква. Старовинна, мурована в кучерявiм бароку Троïцька церква була височенна. Свiжою, щойно покладеною бiллю вона чiтко вимальовувалась на темносинiм, зорянiм небi. При нiй чимала заввишки дзвiниця. Хоч при дзвiницi стояли шаплики з вапном, забрудненi шеритвасами вiдра та валялось чимало риштування, нiхто не побоявся замазатись, i ми вибiгли на дзвiницю. З верхнього вiкна, де висiли дзвони, аж до землi звисав мiцний мотуз. Панове! Хто спуститься додолу по мотузу? запитався один iз хлопцiв. Ми всi подивились у чорну глибiнь, спробували мотуз, але охочого не знайшлось: таки небезпека була надто очевидна. Дивно, що нема охотника до сильнiших переживань. Невже ж анi ти, Василю, не спробуєш? Це сказав Кость, що сьогодня аж надто виразно крутився бiля моєï Лiдочки. Як би дехто схотiв, напевне вiн би спустився, вщипнула мою амбiцiю з другого боку Женя, Лiдина конкурентка. Хiба що на вашу честь, дорога Женечко! ­алянтно вiдповiв я й узявся за мотуз. Але схвильована Лiда вхопила мене за руку: Не варто! промовила з робленим спокоєм. Ходiмо вже, панове, додому: пiзно, а тета на нас чекає. Ха-ха! Злякалась наша Лiдочка, смiялася Женя. Та ж хiба ти не знаєш його м'язiв? I щастя? додав єхидно Кость, мовляв: Нате й мою мазничку на дьоготь!.. Колю, Володю, Якове, просив я, побiжiть додолу: на випадок, що зiрвусь пiдхопите мене. Але ж: дурниця з маком паляниця! I, хоч усi дiвчата й частина хлопцiв мене вiдмовляли, я розкуражився, як правдивий аркадiюс ювентус16), вискочив на лутки люнети, вхопився за товстий канат i повис над темною безоднею. Побачив великi, як море, i зеленi, як море глибокi очi моєï Цiнтiiï i, повний радощами, що мiй шлях у темряву освiтлюють тi чарiвнi очi, почав швидко перемiщувати руку за рукою. Та ж вага мого тiла аж надто тягла мене додолу, руки сковзались по гладкiй линвi, що не була долi ув'язана й гойдалась на всi боки, тим сильно обтяжуючи моє завдання. Нараз руки шморгнулись i враз запарились долонi. Неймовiрно запекло, бо шкура з них враз посходила. А я ж був не бiльш, як на пiвдорозi. Тобто додолу лишалось найменче яких сiм-вiсiм метрiв. Та ж я чув, що вмлiваю. Ще мить: я розгойдався на мотузi й розтулив руки... ________________________ 16 Аркадiйська молодь. Аркадiя була зразком нiби весело-безбоязноï краïни. Я гадав, що впав на корону дерева й свiдомо вхопив ув обiйми галузини. Прислухався: гострого болю не почувалось нiде, крiм у долонях. Ноги, руки рухались, анi в крижах, анi в ребрах болiсти не було. Та вже мене витягнули в свiт моï товаришi, бо впав я не на живе дерево, а на купу зрубаних дерев, що надто тiсно стояли були пiд дзвiницею й були мулярами порубанi. Дома ми побачили, що в кiлькох мiсцях я мав пошкрябане обличчя та трохи пiрвану одежу. Женя, побачивши моï закривавленi руки, розплакалась. Лiда сказала, що вона має завтра вiд'ïхати додому, в Полтаву... А я за свiй кураж цього разу заплатив досить дорого. На лiвiй долонi утворилась флегмона. Перейшло в затроєння крови. Не то що на хотiлося з маком паляницi, але нема смаку й до часнику! Тодi ще в Диканцi лiкаря не було, але був досвiдчений фельдчер. Без жадних наркозiв звичайними ножицями вiн розпоров менi руку. Сказано бо: Терпи, тiло: маєш, що хотiло. Перетерпiв я тяжкi муки. Та ж мав i велику нагороду. Другого дня по тiй подiï вiд'ïхала Женя, а Лiда лишилась аж до кiнця ферiй. Виявляла до мене велике спiвчуття й милосердя, а коли якось нам пощастило лишитись тiльки вдвох i без свiдкiв пiти на прогулянку, палко мене поцiлувала. Щоправда, на мою велику тугу, був то ïï перший i останнiй поцiлунок. Лiда й усi, хто мусiв до школи, вiд'ïхали наприкiнцi серпня, менi ж, з огляду на мою немiч, продовжено ферiï на два тижнi. * * * Поперше я побачив Диканську осiнь. За тих часiв моє любе село, що його поважав я за рiдне, було майже зi всiх бокiв оточене, щоправда невеликими, але ж гарними, кучерявими лiсами. Все я ïх бачив або вкритими темною зеленню влiтку, чи з нависами снiгу й iскристою намороззю на Рiздвяних святах та чорнi й досить непривiтнi на святах великоднiх. Але тепер, коли Диканьку оточували широкi золотi, брунатнi й срiбнi пояси лiсiв, коли повiтря було напоєне медом, спокоєм-задоволенням, коли виснажена врожаєм благословенна земля вiдпочивала на повнi своï чорнi груди, а на стернях i межниках лежали ще товстющi, лiнивi перепели, аж Сам-знай мiг ïх брати зубами без мого вистрiлу, коли ввечерi пiсля цiлоденного блукання полями було так приємно сiсти за книжку в тепло натопленiй соломою хатi, моє серце кричало дужче, як перед тим кричала моя порiзана рука. Минав день за днем, денно я посилав Лiдi на умовлену адресу палкого листа, як Сирано де Бержерак своïй Роксанi, денно бiгав за два кiлометри на пошту, дiставав газети й рiзну кореспонденцiю, але того, чого так жагуче потребував не було. Лiда не писала. Тiльки в першi два днi по ïï вiд'ïздi прийшли вiд неï листи, а далi неначе вона вiд'ïхала в Австралiю. Краса осени для мене померкла. Увечерi я мало розумiв з тих книг, що тримав ïх перед своïми очима. Числив журбою днi й години. Нi в полях, анi в лiсах не знаходив собi спокою, а головне вiдповiдi на питання: що ж, власне, сталось? Може тяжко занедужала? Може необережно десь згубила мiй лист i вiн потрапив на очi ïï тата? Може ïй пiдложила якусь свиню Женя? I щодня народжувались у моïй головi сотки нових чорних питань, що кружили в мозку, як он кружить уже галич понад бронзовою щiткою пшеничноï стернi. Але довiдатись не було можна: нiзащо не хотiв я прозрадити не так свою, як у першу чергу, Лiдоччину таємницю. Треба було ще терпеливо витримати яких п'ять днiв, а там... * * * Але ж i протягом тих п'ятьох днiв моя смерть ще раз нагадала про себе. Рука вже майже цiлком загоïлась. У всякiм разi можна було зовсiм певно тримати рушницю-туркиню. Я клав до ловецькоï торби ïжу, оперезувався чересом iз патронами, свистiв на псiв та зникав на цiлi днi, щоб блукати в позолочених лiсах, по стернях та помiж вирудiлими очеретами, що шелестiли менi сумноï пiсеньки про зраду коханоï, повторюючи за Проперцiєм: 17) ...На всякi немочi людськi є лiки, На рани ж вiд кохання й досi не залишилось нiчого!.. ________________________ 17 Секстус Проперцiюс, римський поет (50-15 пер. Хр.), автор пристрасних, сильних елегiй. Так, не було нiчого, крiм одного: терпiти! I кому яка користь iз того терпiння, що так гойно культивується на нашiй планетi? Що додасться до плюсiв життя на нiй хоча б iз того, що от i я, щойно потерпiвши дикi муки фiзичнi, тепер терплю ще гiршi духовi?.. А може вони на те, щоб людина мала хвильку подумати про мету свого життя, чого за перманентними радощами не помiчає? Може через терпiння в цьому свiтi, що сам є самим контрастом, потiм ще дужче опоюватимешся радiстю... Та ж i фiлософiя була безсила допомогти, особливо в цiй порi, коли до обiду ще лiто, а пополуднi вже осiнь, i коли взагалi сумно на свiтi самiтньому творовi. Тож iз кожним новим днем моя розпука доростала, як говорив отець Гермоген, до сапогея, 18) я вже не мiг бiльше зносити самiтности й запрошував на влови ближчих менi селянських хлопцiв. ________________________ 18 Гра слiв: замiсть ''до апогея'' (до верчика). Упереддень мого вiд'ïзду до Полтави, зайшли ми дуже далеко по течiï Говтви. I дарма, що не взяли з собою собак, полювання було дуже щасливе. Саме тому ми довго затримались на перелетi. Коли ж, навантаженi качками й маючи на плечах два тяжких заяцi, вже за-темна вирушили додому, враз огорнула нас слiпа осiння нiч. Ослiпла ж вона, бо почало мрячити. Ще трохи i дрiбна мжичка потроху перетворилась на докучний осiннiй дощ. За пiвкроку поперед нас посувалась чорна, важка запона, що з кожним нашим спотиканням на розмоклих межниках ще бiльше чорнiла вiд наших нарiкань. За годину ходи навмання ми переконались, що не лише збилися з пiльноï дорiжки, але ж i взагалi втратили орiєнтацiю. Я вже давнiше знав, що, коли людина зблудить, то все завертає праворуч, бо майже в усiх людей права нога трохи коротша за лiву. Тож на мою думку ми сковзались по в'язких рiллях, нiби ходили навприсядки праворуч. Але ж один iз товаришiв усе був при своïй думцi протилежнiй. Можливо, що була це рiдкiсть з коротшою лiвою ногою, мовляв шульга на ногу. Вiн цiлком збивав усi моï вирахування. Не лишалось нiчого, як пустити наперед того кремезного, кованого парубiйку. Та ж сказано в святiм Письмi: Коли слiпий поведе слiпого, оба впадуть у яму. I не тривало довго, коли ми, заднi, зненацька вчули близько спереду незрозумiлий шум, потiм за шустотом вiддалений уже гуп! I вiдкiлясь здолу голосний стогiн. Наш провiдник злетiв iз кручi в провалля й тяжко стогнав iз чорноï глибини. Для сьогочасних читачiв треба додати, що за тiєï доби ще не iснувала нi сама навiть iдея електричних кишенькових свiтилень чи запалювачiв. I хоч я в своïй мисливськiй торбинi мав пуделко сiрничкiв, воно, витягнене мокрими руками пiд дощем, не робило служби. Що ж я квапився, чуючи стогнання в проваллi, черкнув незручно i сiрнички полетiли тiєю ж дорогою, що й наш шульга. Не було вибору: ми полiзли з кручi додолу напомацки. Глеєвi стрiмкi стiни прiрви пливли з нами додолу, нераз доводилося покотитись кiлька крокiв у багнi, раз я вгруз просто обличчям у несподiваний розмоклий виступ глею. Це замiсть Лiдочки поцiлувало мене мокре провалля! А в головi крутилася на всi боки цитата з Енеïди: Дiдона ж мала раз роботу, як з ним побiгла на охоту. Нарештi, ми знайшли свого камрата. Вiн вже отямився, сидiв у болотi й стогнав, лише обмацував своï крицевi кiнчини. Всi були цiлi такi ж бо витримають усе! Але нарiкав, що дуже болить у ребрах, бо впав вiн грудьми на свою рушницю важку пiстонку. Та дяка Боговi, сказав я. Все ж таки не так зле, як могло б бути, коли б ми тут заспiвали: Поломив, потрощив ребра й костi! Товаришi хотiли йти далi. Та я запротестував: куди вже там iти? Щоб таки напевне зломити в'язи коли не в цiм, то в другiм проваллi? Знайдiм навпомацки в стiнi якийсь виступ, щоб не лило цiвкою на голови, попритулюємось один до одного й пересидимо так до свiтанку. На тому й стали. Знайшли кут i пiд ним, як зайцi, просидiли нiч, що була досить тепла, але безконечна. А свiтанок принiс нам чимале здивування: ми сидiли на виступi крутого берега. Вiн урвиськом навис над болотяною Говтвою, що срiбним меандром обшивала наш гнiдий глиняний вибiжок. Зробили б ми найбiльше зо три кроки вперед (назад не було й можна!), злетiли б стрiмголов у воду, що була тут, на закрутi пiдмитого берега, досить глибока. Та ж мана хоч i довго водила нас, таки до неминучого загину не довела. Заплатили ж ми за нашу нерозважнiсть досить дешево: стратили качок i зайцiв, подрали одiж, понабивали собi садна на колiнах i лiктях, промокли до кiсток та вивалялись у глею так, що потiм за цiле життя ще тiльки раз довелось менi вмазатись не менше. Можливо, однак, що з того щасливого випадку було в моïх суглобах заложено першi пiдвалини артритiв, якi по кiлькох десятилiттях примусили мене дуже докладно згадувати про цю пригоду над Говтвою. Сказано ж: Кожна пригода до розуму нагода. * * * Справедливо, що життя є боротьба. Та ж не кожен собi усвiдомлює що в першу чергу є це боротьба з небезпеками. Тiльки ж тисяч небезпек ми й не помiчаємо. В самому нашому органiзмi заложено безлiч охоронних приладiв фiзичних, хемiчних i механiчних. I студiюючи природничi науки, дивувавсь я сильно, коли довiдувався про хемiю ензимiв, про механiку серця, про фiзику ока. Не спинятимусь на цiм дивовижнiм для ляïка питаннi, хоча й кортить у двох реченнях сказати для тих, що природознавства глибше не студiювали, бодай про так званий Майснерiв сплiт. Це сiточка нiжних нервових волоконцiв, заложена пiд слизовою оболонкою наших кишок. Iснує вiн на те, щоб упiймати, коли в нашi кишки втрапить якийсь гостряк (а скiльки ми ïх ковтаємо, не помiчаючи!), який може не в одному мiсцi пошкодити кишкову слизiвку, а те може причинитися до затяжноï немочi або й викликати смерть. А механiка того уловлення така. Ïжа пересувається в кишках вiд шлунка до виходу. Вона посуває з собою й гостряк, скажiм шпичку (з троянди, чи кiсточку з риби). I от, щойно гостряк легенько дiткнеться слизницi, вона враз стискнеться й захопить гостряк, притримає його, аж маса дальшоï ïжi, що просувається додолу, не поверне його тупим кiнцем i тим тупим кiнцем вiднесе його далi. Та ж кишки хитаються сюди-туди, в них ïжа обертається (щоб усi ïï частини прийшли в дотик iз слизовою оболонкою, що висмоктує поживину) i той самий гостряк знову починає йти вперед шпичкою. I знову, щойно дiткнеться слизницi, буде нею вхоплений, а нова ïжа оберне його тупим кiнцем наперед. Отже, поки така шпичка перейде наш довгий кишковий шлях, вона одна могла б стократь ушкодити нашi кишки, як би не той охоронний прилад. А ми, ïвши дрiбну рибу, могли за один раз проковтнути й сотку маленьких, прегострих кiсточок. Тобто протягом якихсь шости годин, що ними з'ïджена нами рибка та ïï кiсточки пересунуться через наш кишковий шлях, ми десять тисяч разiв пiдлягали небезпецi! Мабуть цього прикладу вистачить, щоб усвiдомити собi, како опасно ходите по цiй дивнiй планетi, де на кожнiм кроцi з журбою радiсть обнялась. I коли б кожний, найспокiйнiший старший чоловiк, що тихо-мирно просидiв своє життя на однiм мiсцi, в якомусь глухому селi, потiм пригадав от так, як ось я намагаюсь тут пригадати небезпеки, що загрожували моєму життю чи бодай здоров'ю, то був би аж здивований. Що ж я був дуже непосидючий та небезпеками нехтував, то ïх дiйсно було аж досить на моïй довгiй життєвiй дорозi. Поминаючи тут усякi, часами дуже драматичнi пригоди, що однак просто не загрожували моєму життю, було дуже багато й тих випадкiв, коли смерть явно простягала по мене студену руку. Що ж обставини вiльного руху в лiтку, на ферiях давали менi багато нагод потрапити чи й навмисне ув'язнути в бiльшi або меншi пригоди, то переважно такi нагоди приходили саме в лiтi. * * * Закiнчивши чотирьохрiчну бурсу та шiстьохлiтню духовну семiнарiю, де я бачив стiльки негативних виявiв недовiрства, блюзнiрства й аморальносте, я, як i звичайно те буває, вiдносив прикрi тi факти на рахунок не грiшних людей, а на рахунок самоï релiгiï. Отже, вийшов я з духовноï школи, що приправляла хлопцiв до попiвства, тобто на поширення у людей вiри в Бога, повним атеєм безбожником. То ж саме через оте проживання канiкул в освiченiй етичнiй родинi в товариствi побожного тата й не менш побожноï тiточки, люблячи добру, чесну книгу та маючи достойних приятелiв, я вважав за нечесне клякати й кадити перед образами Святих, чеснотам яких я не надавав ваги, а чудесам не вiрив. Тому ще в семiнарiï я остаточно вирiшив, що не буду живитись вiд скинiï, вийду з моєï родовоï стихiï з колiна Левiтова, а щоб бути корисним темному нашому селянству, буду вчитись на ветеринара. Та ж саме в тiй добi, з огляду на масову втечу духовноï молодi вiд парафiï та церкви, на вимогу росiйського Синоду, влада заборонила юнакам з освiтою духовних семiнарiй вступати до вищих свiтських шкiл. Що робити? Передо мною нiби намiчалась дорога в лiтературу. Але ж у чужу. Та й та стежечка була вузенька. Йти служити в акциз (державний фiск) чи пробувати пролiзти в урядники й вiдмовитись i вiд волi i вiд якоïсь iдейности в працi? Про заложення того чи iншого власного пiдприємства за моïх часiв у головi iнтелi­ента не могло постати нi гадки. Була ще одна евентуальна дорога: вступити до академiï мистецтв i затриматись на малярському шляху. Але ж була й малiсiнька щiлина до свiтськоï високоï школи: я мiг (говорючи теоретично), дiстати персональний дозвiл мiнiстра народньоï освiти, мовляв, у ходi винятку. Але: як? Писати прохання до Петербургу, а потiм чекати на шиï в тата може й кiлька лiт, поки бюрократичний мiнiстерський вiз докотиться аж до прохань, посланих якимсь жовтодзьобим фруктом iз Богоспасаємоï Гоголiвськоï Диканьки? Хiба ж ми не знали, що то є московський мiсяць? I чого ради мiнiстр заочно зробить менi виняток з розказу, коли ж я не маю в Пiтєрє анi якогось Хлестакова! От, коли б поïхати самому й особисто попросити мiнiстра, тодi буде змога об­рунтувати своє прохання. До того ж можна поiнформуватись i в мистецькiй академiï. Одне слово: втiк не втiк, а побiгти можна! На цi теми я й почав виводити всякi узори, прибувши до Диканьки. Як? До самого мi-нi-стра?.. До царського мi-нi-стра в Петербурзi? На тi часи для глухоï й приголомшеноï украïнськоï провiнцiï це була аж надто сенсацiйна авантура. Однак мiй тато пристав на неï досить легко. Якому ж хлопцевi не пахнуть мандри? А подивитись на Петербург кому ж це пошкодить? Того ж дня полетiв мiй лист до коле­и Сашка Чаковського, що також хотiв просунутись у ветеринарний iнститут. Взагалi Сашко був, як кажуть з одного мiшка зi мною. Вже на третiй день вiн був у Диканцi, а ще через день ми й рушили до Пiтєра з побожним татовим благословiнням. Ïхалось нам напрочуд щасливо. Доïхали без пригод, а в мiнiстерствi перша людина, що ми до неï озвались, був наш земляк воротар. З його помiччю без затримки ми достукались до самого мiнiстра, дуже добре пописались, аж на здивування мiнiстерських урядовцiв виграли враз свою справу без умовин, затримок i комплiкацiй. Та ж, коли верталися щасливi домiв, бракувало рiвно одного центиметра, щоб я вiддав був Боговi свою душу. На однiй iз великих станцiй наш швидкий потяг затримався значно довше, як мав стояти за розкладом ïзди. Виявилось, що чекаємо, поки проïде тут царський потяг: у ньому ïде цар iз родиною в Крим на своï лiтовиська в Лiвадiï. Кому ж не цiкаво побачити коли не самого царя, то бодай його потяг?.. Та ж вiн щось не ïде й не ïде, а тимчасом наш уже почав помалу сопти й розкочуватись. На станцiï мiж колiями сила всяких залiзних стовпiв: лiхтарнi, приймачi пошти, семафори. Кожному пасажировi вiдомо, що вихилятись iз вiкна ва­ону на станцiях небезпечно. Рiч видима, i я те все знав. Та ж коли ми вже минали станцiйнi забудування i я, розчарований, вступив у свiй передiл, саме хтось гукнув: Царський потяг! Я, стоявши на площинi, не знав, що у ва­онах звелено було позачиняти вiкна. Ото ж, почувши вигук, всiєю силою мотнув головою до вiкна. Встиг углядiти, як промигнув бiля мене той зустрiчний потяг, але роздивитись його не мiг, бо впав назад. Передiл був повен скалок вiконного товстого скла, а мого студентського кашкета зiрвало стовпом семафору. Коли б вiкно не було зачинене, вкупi з кашкетом зiрвало б менi й пiв черепа. I довелося б стратити Жизнь за царя 19) нi за каналову душу. А тим часом тепер я вив'яз iз тiєï смертельноï небезпеки навiть без поранення. Правду бо говорить наша приказка, що Отцева молитва зо дна моря виносить. ________________________ 19 ''Життя за царя'' — назва ультрапатрiотичноï московськоï опери композитора Ѕлiнки. * * * Щасливi були ми з Сашком у подорожi, але ще мабуть щасливiшi повернулись у Диканьку повноправними студентами, бо в Харковi по дорозi ми вписались до iнституту. Тепер же треба було подiлитись силою вражень iз ближчими околишнiми товаришами й приятелями. Тож коли вже дома ми розповiли все, взяли ми рушнички, вивели зi стайнi коней, що ïх у нас двоє ходили пiд сiдлом, щоб майнути до Опiшнi саме на сезон отих, оспiваних Котляревським, опiшнянських слив. А тато мiркував: Чи не було б вам лiпше пiти пiшки: таки ж саме тепер у полi повно дичини. Конi ж нашi потомленi возовицею й ще мають багато спiшноï працi. Та ж у нас уже був розроблений плян: майнути на конях, перебути в Опiшнi тiльки сьогоднi в суботу, а в недiлю на обiд вернутися додому. Коней же там i нагодують, i доглянуть, як належиться. Та ж вийшло трохи не так, як ми сподiвались. Вже по дорозi в Опiшню, хоч ïхали ми й битим шляхом, сталась маленька прикрiсть, що про неï тут не було б варт i згадувати, коли б не довелось нам дуже докладно ïï згадувати на другий день. Посеред дороги мiж Диканькою й Опiшнею є глибоченька балка з не зовсiм слушним найменням С .... Балка. Коли ми доïхали до ïï споду, з великим здивуванням побачили на високих осокорах силу, просто отари вивiрок. По наших сторонах взагалi вивiрок мало-коли й углядиш, бо в тiй частинi Полтавщини борiв чи взагалi шпилькових лiсiв нема. Що ж нам трапилось таке диво в С... Балцi, то ми махом спiшились i кинулись до осокорiв: та ж таки наловимо вивiрок! Бiгали, кидались на землю, дрались на вершки дерев, але звiрята були спритнiшi за нас: лiтали мов руде клоччя з дерева на дерево й цiлими табунами втiкали вподовш тихого потiчка, що срiблився в зеленiй долинцi мокляка. Наш газард привiв тiльки до того, що ми потрiпали на локшину свою легку лiтню одежинку, аж незручно було проïздити потiм великими мiстечком, що за тих часiв начислювало щось около 23.000 мешканцiв та виглядало, як повiтове мiсто. Та ж наша мисливська жага страшенно розпалилась. В Опiшнi, дискутуючи сприводу тiєï подiï в Балцi, ми гуртом iз приятелями прийшли на думку, що треба було бити вивiрок прутами. Ото ж вертаючись у недiлю домiв, ми мали з собою довгi галузини, як козацькi списи, бо ж вирiшили пошукати мандрiвних вивiрок. Подалися Балкою, понад потоком далеко вбiк дороги. Проïхали може з десяток кiлометрiв, анi слiдочку вивiрчиного не знайшли i, жалiючи коней, вирiшили припинити шукання та вертатися додому, як обiцяли. Але ж вертатися знову до великого шляху була далiч. Чи ж не простiше перебристи потiк i тодi шкварити навпростець? Чом не думка! Цiлком типова слов'янська iмпровiзацiя. Гарнесенька долина в Балцi вкрита соковитою, шовковою зеленою травою-осокою. Та й досить широченька. Де не ткнемось до потоку конi з мiсця починають глибоко вгрузати у твань. А що, як розiгнати конi й спробувати перескочити потiк? Господи благослови! гукнув я й хльоснув стеком свою, дуже нервову кобилу, що була незвичайно висока на зрiст i мала незвичайне наймення, якого жаден земляк не мiг висловити: Люïза Пойнтдекстер на честь одноï Майн-Рiдовоï героïнi. Кобила, не призвичаєна до такого єднання, дiйсно рванула, як дракон, зробила величезний скiк i цiлим тягарем важкого тiла вгрузла в мочарi. Заднi ноги аж по хвiст у болотi, переднiми шалено гребе по мiлкому багнi. Я миттю скочив у дряговину, заглибився по пас, але з найбiльшим запалом та напруженням усiх сил пiдпомагав Люïзi. Перелякана кобила напнулась iще раз, ще раз i, нарештi, вирвалась на берiжок. Аж тодi я оглянувся позад себе. А там iще крокiв на два далi вiд берега, угрузши по шию та кульбаку, в повнiй рези­нацiï лежав вороний кiнь. Бiля нього, немов на столi зеленого сукна видко було бiлу, як крейда, Сашкову голову, поляпану чорним болотом. У мент розстiбнув я свого ремiнного пояса й кинув колезi, тягнучи його на берег до себе. За коротку хвилю Чаковський уже був у безпецi. Але ж четвертий наш товариш Ворон?! Кiнь був у явнiй рези­нацiï: анi не пробував вириватись з обiймiв смерти. Потоне!... Таки ж ми бачимо, що його зад уже зовсiм пiрнув у багно i, здається, менше й менше його спини видко над осокою. Тим часом Люïза вже обтрусилась i, тремтячи всiм тiлом, з виразним жахом дивилась на свого товариша. Сашку! Скидай швидше Люïзi сiдло, витягай попругу, а менi давай свiй пояс! гукав я, мов у маточину, i швидко зв'язував ременi в довшу линву. Тодi ми накинули одну петлю на шию Вороновi, другу Люïзi. Як не трiснуть ременi, Люïза свого друга витягне. Хiба що задушимо коня. Не своïми голосами кричав наш жах i, мабуть, це передавалось i нашим коням: обоє напружувались з останнiх сил. Ременi були добрi, одначе Ворон усе був нiби в тiм самiм станi. Нарештi, на пiвкроку наблизивсь до нас. Тепер ми вже могли вхопити його за гриву, потiм i за вуха. Були то неймовiрнi зусилля й певне за тi чверть години, що ми бабрались у тiм багнi, в наших чотирьох печiнках згорiв увесь запас глiкогену 20). Фу! Таки вже й чорний кiнь на берiжку! ________________________ 20 Глiкоген (полiсахарид) — рiд цукру, в який перемiнюються в людському чи тваринному органiзмi бiлковини (мука, цукор). Глiкоген збирається в печiнцi й м'язах, даючи ïм джерело енергiï. I, коли вже ми вивели коней на суходiл, зi мною сталось щось зовсiм неймовiрне: я здоровий парубiйка заридав уголос, так як дитина, i впав на землю. Коле­а з ляку кинувся до води, щоб бодай кашкетом ïï зачепити для мене, та ж тiльки знов зав'яз у багнi. Добре, що ремiнь ще мав у руцi i з його помiччю вилiз на сухе. Але поки вiн вовтузився, я вже заспокоïвся й несподiвано для себе враз заснув, бо ж, здається, нiколи потiм не почував я такоï безмежноï втоми. Тимчасом Сашко намагався привести до порядку свою одiж та бiдних наших коней. Чистив чоботи та сiдла вiхтями мокроï осоки чи рогозу, але ж, коли я незабаром прокинувся, мене знову вхопив жах: таких марюк побачив я перед собою! До смерку ще було досить часу, ïхати ж у такому виглядi Диканькою та й такими чортяками об'явитись дома, не було можливо. I ми повели коней пiшки на поводах. Iшли помалу стернями та рiллями, змученi, млiлi, аж кiлометрiв за три перед Диканькою вглядiли пiд вербами хуторок. Там стирчав бiля колодязя журавель, а пiд ним сидiла нестара жiнка з дiтьми. Йти просто до неï було б грiхом: не то що дiтей, а i ïï саму могли б ми злякати на смерть. То ж коле­а одалiк тримав конi, а я подався на пересправи. Ой, леле! вигукнула молодиця! Та ж це ви вгрузли в С..... Балцi! i вона перехрестилась широким хрестом. Перескочили на конях, пояснив я. Ледь-ледь виборсались. Дозвольте, тiтко, помитися бiля криницi. Перескочили? З другого боку? жiнка плеснула в долонi й ураз почала нас обплакувати, як мерцiв. Маєте ж ви милiсть Божу, сказала, нарештi, заспокоïвшись. Та ж iз цiєï зрадливоï дрогви без чуда Божого вилiзти не можна! Вимили ми коней i себе. Напились молока, коням дали трохи вiвса. Аж затемна повернулись додому. Крадькома завели коней до стайнi, самi непомiтно перебрались i, не знаючи, що буде з кiньми завтра, мiцно прикусили собi язики. Аж на Рiздвяних ферiях розповiв я домашнiм, як Вилiтало потя з лiсу, Та й сiло на млачку, згадавши пiдкарпатську пiсеньку. От, так ми полювали за виверицею! закiнчив я своє оповiдання. А тато похитав головою: Дуже подiбна iсторiя сталась була й iз нашим старим дяком. Був вiн пiд чаркою, мжа мжила, зблудив. Тай скiнчилось йому гiрше, як вам: так таки й задушилась його кобильчина в тiм мокляку. Та ж як би й ми не були два... почав я, а тато лиш усмiхнувся: Як богослов, мусиш знати, що сказав Еклезiяст: Молодий дурень лiпше за дурня старого... То ж не хочу бути старим дурнем i дорiкати молодому за те, що вже давно та й щасливо минулось. * * * У високiй школi вакацiï довшi, як у середнiй. Натурально: є й бiльше часу на всякi пригоди. А що я, враз як опинився в Харковi, почав слушно заробляти пером у мiсцевiй i петербурзькiй пресi а почасти пiдробляв i пензлем, був я заможний, як кум короля. Були менi приступнi й узимi, i тим бiльше влiтку далекi мандрiвки. Та ж саме в мандрах i живуть пригоди. I надибав я ïх на силу. Та ж таких, що загрожували смертю, нинi пригадую лише три. Влiтку пекло, як на Суматрi чи, як говорив Гришуня в о. Гермогена, як на тропику козлорака. В таку спеку добре бути близько бiля рiчки. Майну я на кiлька день до Лубень, де при Сулi живе мiй близький друзяка. Так: Бувайте! Бувайте! i вже я в Лубнях, найкращому мiстi на Полтавщинi, повному iсторичних i гагiографiчних згадок. Спiткав я там велике й за винятком славнозвiсного потiм Юди Анатоля Савенка премиле товариство. Коле­и на честь мого приïзду впорядили пiкнiк чи Венецiянську нiч на Сулi. Ще й увечерi було так парко, нiби в печi, з якоï щойно виняли хлiб. Вертатися додому, коли вже ось-ось благословиться на новий день? Чого? Подрiмаймо тут, а вернемось на обiд! Пропозицiя всiм сподобалась. Ще трохи поспiвали, ще трохи посмiялись, але ж в головах джмелi гудуть i очi самi собою злипаються. Подiлились ми на два гурти: пiд одним стогом жiноче кодло, пiд другим козацтво. I певне тiльки простяглись на теплiй, як живе тiло землi, вже янголи й накрили нас своïми крильми. Та ж незабаром я прокинувсь: щось дуже неприємно мазало мене по обличчi. Я прудко тернув рукою, глянув i пiдскочив: на руцi був величезний роздушений тарантул. У тiй хвилинi я почув, що й поза комiром лiзе по менi такий же павучище. Метко зiрвав iз себе сорочку i знайшов брата задушеного. Поки я його посилав за попереднiм, почув рухи на нозi. Затанцював я тарантелю, не штучну й не навчену i стягав штани. Мабуть кричав, бо ж дехто з коле­ прокинувся. Почали прокидатись i на жiночiй половинi. Я сховався за стiжком, оголився до Адамового стану, перетрусив одiж i бiлизну й пiдрахував своï влови: прийшло мене вiдвiдати четверо чисторасових, випасених тарантуляк. Кажуть, що в теплiй порi року, вистачає двох укусiв нараз, щоб людина вже не очуняла. Якщо то правда, то отi чотири тарантульськi розiгрiтi багатирi, напевне, без намагання привели б мене простiсiнько до раю. По оглядi терену виявилось, що я лiг на кiлька тарантулових норок, а це видимо тим милим тваринкам перешкоджало робити ïхню вранiшню прогульку. Зi всiх коле­ ще тiльки один скинув iз себе одного поганенького тарантула. * * * Та важливiшi пригоди стались при зустрiчi з собаками. Одного дня, як ми, молодеча, гуртом ходили до близького лiсу Рогу по квiти, ягоди, гриби, побачив я там красну полянку, вщерть залиту соковитою червоною смолкою. Тодi не було при менi красок, то ж другого дня узяв я пуделко акварелiв i альбомчик та пiшов змалювати отой червоний килимок. Кликав iз собою братiв, та ж кожен мав щось лiпше на програмi й нiхто менi не товаришив. За якусь годину-пiвтори я був готов i поспiшав додому обiдать. Сонце смажило з iдеально блакитного неба, кидаючи на срiблясту дорогу темнi глибоко-синi, аж чорнi тiнi вiд високих плотiв тiточчиного саду, що охоплював один бiк широкого майдану й царини. На майданi нi духа, лише кiлька курей блаженствували в пухкому поросi дороги. Я вже мав повертати в суточки, що вели до ворiт нашоï садиби й щойно вступив у затiнок, аж iз-за бурти, може всього крокiв на тридцять передi мною, появився величезний пес, що гнав просто на мене. Пес на селi звичайна рiч i ми все посмiхались над тими, хто лякався пса, спiваючи: Запорозький козак, А боïться собак! Та ж пес, що летiв на мене, мiг би злякати й неозброєного запорожця. Велика голова з роззявленою пащею спущена низько додолу, з язика волочиться нитками пiна; зачучвiрена, розкуйовджена шерсть, спущений додолу товстий хвiст. Не треба бути ветеринарем, щоб iз першого погляду запiдозрiти скаженюку. Тiкати, чи дратись на плiт, що мав широкi острiшки, вже не було часу. Пiшов по менi мороз. Серце вдарило на страшну тривогу. Так заклепало на ­вавт, як стукає замкнена в хатi при пожежi дитина. Господи порятуй! встигла блимнути сама собою в головi стрiльчаста молитва, а я притулився до плоту. Нагодою був не в свiтлiй, як звичайно буває влiтку, одежi, але в темно-синiй. Скажений пес пробiг бiля мене у вiддалi двох крокiв. А, коли вiддалився крокiв на двадцять, почав крутитись на мiсцi, а потiм став розривати собi м'ясо на нозi, очевидно в мiсцi вкусу тим псом, що передав йому заразу. Менi стало щiткою волосся на головi, немов би аж пiднеслась легенька, лiтня шапочка. Я ще стояв, не рухаючись i не дихаючи, поки собака вирiвняв своє велике тiло й подався далi, не повернувши до мене. Чвалом я дременув додому: анi моя цибата Люïза тодi б мене не дiгнала! Всi хлопцi враз ухопили за рушницi й майнули наздоганяти скаженюку. Але по потворi вже не було слiду. Та ж над вечiр вже оповiдали, що скажений пес покачав чимало собак, покусав поросят, качок та iнших тварин, але на щастя не було жадноï людськоï офiри. Хоч i нема в менi заячоï крови й хоч потiм ще багато разiв у життi довелось вiдчувати жах, однак ця зустрiч з великанською скаженюкаю, якоï б я голiруч побороти не змiг, належить до згадок про найстрашнiше, що я зажив до сьогодня. Дiйсно, цiлковиту правду сказав вiдомий шведський лiкар Аксель Мунте: Жах перед сказом є зовсiм такий же страшний, як i сам сказ. * * * Одного вечора вiдвiдав мого тата невеличкий дiдич iз Жукiв, п. Данько. Цей чоловiк придбав собi чималу популярнiсть широко довкола й часто його звали турком. А це за те, що якийсь час мав вiн маєточок у Туреччинi, що було майже неймовiрним, бо ж Туреччина була одною з двох краïн, де чужинець не смiв купувати землi на власнiсть. Але ж наш беручкий землячок таки умудрився, хоч турок похитрєй усiх, обкрутити кругом пальця й турчина тай мав власну посiлiсть в чудовiм краю, бiля Ризе. Не менш був знаменитий Данько й тим, що писав листи й документи виключно на жовтому паперi й синiм атраментом. А за тих часiв було мало таких досвiдчених, що розумiли б значення того, як говорили довкола, дивацтва. Коли ж потiм хтось написав був у старiй Киïвськiй Радi, за мого секретарювання, статтю про московську жандармерiю, що мала синю унiформу з жовтими пружками (кантами) й дав тiй статтi iронiчний наголовок Жовто-синi, Данько прислав до редакцiï грiзного листа, лаяв усiх нас за зневаження наших святих барв i вiдмовився надалi отримувати таку ганебну газету. Але ж за часiв моïх перших зустрiчiв iз Даньком, був вiн знаменитий iще й тим, що мав славу одинокого на цiлу Полтавщину великого виробця овочевих вин. Почувши, що всi ми говоримо мiж собою по украïнському, а нашi панночки, як побачив здивований гiсть, ще й в украïнськiй ношi, Данько не вiдступився, поки не отримав вiд нас обiцянки, що ми вiдвiдаємо його в найближчiм часi на його хуторi-зимовику. На роверi яких 20 кiлометрiв ще й тепер для мене жадна вiддаль. А за тих часiв ми могли б туди й назад проïхати може й п'ять разiв за добу. Тож невдовзi чималим товариством хлопцi й дiвчата майнули ми з вiзитою до славного турецького винороба, спiваючи по дорозi: Дай Боже, щоб козаки нашi пили-гуляли, Хорошiï мислi мали. Зимовик та й сам запорожець вельми нас зацiкавив. У хатi були цiннi збiрки старовини, а сама хата стояла у величезному, гектарiв на 1012 овочевому саду. Глибокi й довжелезнi льохи з рядами бочок, наповнених усякими овочевими мальвазiями Мадейрою, портвайном, барзаком i навiть шампанами, що ми ïх мусiли коштувати, зробили нашу ретурну подорож зовсiм не такою виграшкою, як вона була з Диканьки в Жуки. В цiй поворотнiй дорозi поперше я бачив, як велосипеди коле­ писали мислiте, сталось кiлька менших аварiй i чого у нас не було й у заводi п'яна сварка. Досадно було й те, що одна з панночок забула на гостиннiм хуторi свою туалетну торбиночку та iншi речi. Вертатись було запiзно, а ïхати знову нiби щераз напрошуватись на вино. Та ж для вас, красунi, моє серце б'ється стало, без змiн... i не було як вiдмовити й нашiй гостi, коли вона попрохала мене ïй тi речi привезти. Я та молодший син моєï тiточки другого дня сiли на коней i подалися знову до Данька. Виïзджаючи, я по звичцi поклав у задню кишеню невеликий револьвер. Запорожець зрадiв нами ще дужче, як учора, бо ж ми були без бабського насiння. Молодi лiси ростуть для будуччини сказав один вiдомий чеський маляр, розважав нас за чарками милий господар. А я й собi також мiркую, що i я живу тiльки для будуччини, для будуччини нашоï Украïни. Отже ми коле­и, i можемо тут повторити сцену з Вiя: дуже менi хотiлося б до школи, до високоï школи. Та ж до якоï, коли ж тут усi академiï кацапськi?! вiдводив свою самiтню душу запорожець. А на столi все виростали новi пляшки з слив'яними портвейнами, з ан­рештовими мала­ами. I коли ми вилiзли на коней, нам точилася голова дужче, як попереднього вечора на роверах. Та не ïдьте по дорозi! научував нас Данько. Чого ходити утертими шляхами, коли ж ось так манiвцем ближче й лiпше. Всi козаки ïздили просто. На конях бо сама радiсть ïхати степом. А це ж наш малий степ. Ми й поïхали тим степом, де були розлогi пасовиська Кочубеєвих овечих отар. Ïхали вирудiлими травами помалу, куняючи на сiдлах. Побачили дуже здалека великi отари й помiтили, як вiд них вiддiлюється кiлька сiрих цяпок, що прудко несуться до нас, прорiзуючи, як сказав би наш поет, бур'ян незайманих степiв. Здалося нам, що до нас долiтають i людськi голоси. Вже потiм ми довiдались, що то були попереджаючi вигуки вiвчарiв, людей таких же примiтивних, як i нашi старовиннi овчухи. Зненацька з-пiд нiг наших коней пурхнув табун курiпок i своïм фурчанням злякав мою Люïзу. Вона хвицнула задом, а я з несподiванки сiв ïй на шию. I добре, що так: цей рух зiгнав з мене й мого брата дрiмоту. Не впав же я додолу, бо ж таки був добре вправлений триматись у сiдлi, хоч i сонний. Та ж i моя кобила, i Ворон пiд братом, раптом захропли й блискавкою зiрвались до чвалу: близько за нами, мов кулi на кармелюковi, шалено котились з десяток величезних сiрих вiвчарок, ущерть зарослих довгими кудлами. Ми нахилились до грив i притисли коням боки стременами. Я все намагався витягти з кишенi револьвера, але моï спроби були безнадiйнi: конi несли з такою прудкiстю, що нам забивало дух i треба було вiдвертати голову на-бiк, щоб дихнути. Де вже там манiпуляцiï в заднiй кишенi, коби втриматись у сiдлi! А вiвчарки все гнали в нас у п'ятах, на вiддаль якихсь двадцятьох крокiв. Були ми свiдомi того, що як би якийсь з наших коней спiткнувся й упав чи скинув когось iз нас iз сiдла, по тому лишилось би тiльки закривавлене мiсце. Навiть другий не мiг би спробувати рятувати, бо ж не спинив би ошалiлого коня. Тож, обнявши мовчки витягненi кiнськi шиï, ми злились iз своïми кiньми, давши ïм волю робити, що самi знають. Пробiгши кiлометрiв зо три, собаки вiдстали. Конi зменшили бiг, але ïхня шкура пiд бiлою пiною тремтiла, як при гарячцi. Я глянув на брата й здивувався: його запалене сонцем та розiгрiте вином, завжди червоне обличчя, було неначе з сiрого, зеленавого паперу, тiльки iскрами горiли широкi зiницi. А... ти... зн-а-єш, загикуючись спитав вiн, що ти б-б-бiлий, як крейда? Певне, що знаю: бачу ж себе в тобi! Але ж тi цуцики без сумнiву б нас почервонили... * * * Щоб уже не вертатися до коней, собак та вина, згадаю ще три дрiбненькi, хронологiчно непов'язанi пригоди, що могли б бути матерiялом i для гумористичного фiльму. У жнива на селi дорога кожна, навiть лiва рука. Тому й ми всi, що провадили канiкули в тiточчиному господарствi, що-лiта бували в працi. Хлопцi возили снопи, складали скирти, подавали й настилали на молотарцi й пописувались своєю силою. Дiвчата помагали в'язати, гребти, а потiм метушились бiля кабицi, щоб нагодувати якихсь чотири десятки робiтникiв та поверх двох десяткiв нас господарiв i гостей. Очевидно, що дiвчата пописувались своєю зручнiстю, ­рацiєю та куховарським мистецтвом. Пiсля молочення, що тривало зо три днi, перша думка була на рiчку! А виïзд на рiчку взагалi був одною з найулюбленiших наших розваг. У нiй залюбки брали участь i нашi старенькi. Звичайно з виïздом на купання була зв'язана й полева вечеря на березi рiчки, звана пiкнiчок. Неодмiнними його iнгредiєнтами були: тараня, огiрки, кулiш iз качками та чай iз самовару. Тепер же один iз наших кревнякiв, хемiк iз господарського iнституту, схотiв сконкурувати з виноробом Даньком i приправив овочеве вино з вишень. Було воно ще трохи молоде, але дуже добре на смак. То ж iз великоï шкляноï сулiï, що була поємна лiтрiв на 35, ми вже висмоктали зо двi третини. Тепер же, коли ми ïхали на вимощених свiжою соломою гарбах раптом хтось згадав аж за селом: Панове! Та ж ми забули про vin de cerises. Вишневе вино! Менi впало на думку: най усi ïдуть помалу далi, я ж побiжу додому, поставлю сулiю з вином поперед себе на ровер i швидко дожену товариство. Я вистрибнув iз довгоï гарби й що-сили махнув назад. При менi невiдлучно був за асистента розписаний мною в Чмеликовi вельми товариський Сам-знай, який тим бiльше радiв, що швидше я бiг. Ось ми вже й дома; важелезна, пузата, оплетена лозою сулiя вже на колi. Летимо назад доганяти наш поïзд. Треба було триматись не за керму велосипеда, але за вуха кошика, що в нiм була вплетена сулiя. Колiна товкли об денце коша, попереду ближчоï частини дороги не можна було бачити. Вже сама та ïзда була матерiялом для гумористичного кiна. Але ж далi стало ще гумористичнiше. Виïхавши за село, я аж здивувався, що пiдводи втекли вiд мене найменше кiлометрiв на два. Тодi, покинувши обачнiсть, я погнав рiвною дорогою повною парою. Вже ось-ось гарби, та ж на закрутi загавився розрадований Сам-знай i пiдскочив менi пiд переднє колесо. Сталась катастрофа: ровер в один бiк, сулiя з вином у другий, а я по iнерцiï продовжую рух вперед, себто забрав носом через колеса... З возiв повискакували хлопцi, бiжать рятувати мене й вино. Я побив собi лiктi й колiна, а також i пiдбив синяка пiд самим оком об гак, що в роверi для лiхтарнi. Око, однак, було цiле. Помнятого ровера з порядною восьмачкою, трохи розхлюпану сулiю, мене iнвалiда i примнятого пса винника аварiï, що шкутильгав на ногу, водворили на менший вiзок. У нього була запряжена наша вельми примхлива стара кобила. I через неï я втрапив, як той казав, iз болота в калюжу. Коли ми доïхали до спуску з високоï гори, що веде з Брусiï до Ворскли, молодь повставала з гарб i побiгла до води. На возах залишились тiльки тi, хто правив кiньми: два наймити на гарбах та я, на своïй натачанцi, при старiй кобилi. I чи то мою старушку вкусив овiд за носа, чи ïй щось приверзлось, тiльки ж раптом шкапчина мотнула головою аж до землi, потiм задрала хвоста й помчала по похилiй площинi, як навiжена. Я притяг що-сили вiжки, згарячу смикнув дужче, як було слiд, i одна вiжка урвалась. Моя справа стала кепською: Туди ж мене мара несе, де грають музики! З боку, де цiла вiжка, провалля; скакати з вiзка найменше поламати собi ноги. Залишилось вiрити, що може ще моя година не прийшла, бо ж таки в тiм шаленiм бiгу, висока натачанка могла кожноï хвилини перевернутись, сулiя причавила б мене до землi а коване колесо, проïхавши по головi, навряд чи не витягло б iз мене духу. I так, безпомiчний, летiв я як вихор, з пiв доброго кiлометра, розгублюючи по дорозi вiру в щасливий кiнець забави, своï манатки й частини натачанки: кiзла, спинку, подушки. Та ж вiзок не перекинувся, нi чiп з осей не вирвався, нi вiсь не вломилася тай сама кобила не впала. Навiть сулiя з тим, добре пробовтаним вишневим винищем, яку й тут я знову обнiмав не менш нiжно, як перед тим на велосипедi, не вирвалася з моïх обiймiв i не покотилась у провалля. Наприкiнцi гори зустрiчнi селяни спинили ошалiлу кобилу, що при всiй моïй до неï симпатiï на цей раз дiстала вiд мене кiлька добрих шмагiв батогом, i я без додаткових саден доïхав до рiчки. Ляку не вiдчув жадного занадто бо звичайна в селi рiч пригода на возi, хоча рiк перед тим один iз диканських учителiв зажив подiбну пригоду й ледве лишився живий: кiнь, пiд якого вiн злетiв, ударив його кованою ногою в обличчя й на цiле життя зробив потворним, слiпим калiкою. * * * Приïхала в Диканьку одна спiвачка з киïвськоï опери. Добра була спiвачка, з лиця непогана, на язик гостра й весела, як молоде котенятко. Чисто, як у пiснi спiвається: Прилетiла пташечка мальоване пiр'ячко! Дуже ïй сподобалось у нашiм товариствi, бо ж, як уже згадувано, були мiж нами штукарi на всi руки. А одноï ночi, коли вже ïй був час iти додому, заспiвала, аж луна пiшла гаями: Ой, хто ж мене молодую тай додому проведе? Та ж усi, всi! Недотепно це, щоб одну дiвчину та проважало кiлька хлопцiв. Вистачить менi й одного. Мене? Мене? Мене? загукали ми всi. Кого вибираєте? Рiвним, прямим i тайним голосуванням вас! повисла менi на руцi проворна моторуха, метнувши на мене вивченим поглядом, нiби кинула смолоскипа, й додала повним голосом: ...Но берегiсь любвi маєйi... Я гадав, що не дам собi наплювати в кашу, коли вiдповiм у тон, то й гаркнув, аж пси загавкали: не боюся я нi турка, анi того ляшка! метнувся по револьвера, бо дорога була далека й треба було йти чимало таким густим парком, як лiс. А за тих часiв по украïнських селах не була рiдкiстю немила зустрiч iз якимись касапами-зарiзяками. Дорога була весела: смiшки, спiви, жарт i дотеп, та ж i дiвча приємне, мов ягода. Туди дорога видавалась вельми короткою, але на ­анку чекала донечку стара ïï матуся, що зiпсувало й приспiшило прощання. Добра нiч! Добра нiч! Я трохи роздосадуваний майнув назад. Нiч темна, йдеш у лiсi, мов у тунелю. Вже пройшов я з третину парковоï дорiжки й раптом моє вухо неначе захопило якийсь тихий звук. Я спинився абсолютна тиша. Зробив кiлька дальших крокiв, i знов уловив за собою неголоснi, уривчастi звуки, що нiби самi озираються назад i гостро сiпають нерви. Не можу зрозумiти: що то є? Ще роблю кiлька крокiв а тi торопкi звуки наслiдують мене. Тепер уже менi ясно, що то також звуки крокiв, але не моïх чиïхсь чужих, хто йде за мною й спиняється щораз, як спинюсь я. Дивно, як же воно мене бачить, а я його нi? Чи може орiєнтується слухом? I при тiй думцi чогось поповз менi поза комiром морозець. Я витяг револьвера й потихеньку звiв когутика. Йду далi дуже помалу, твердо ставлячи ногу на дорiжку, напружую слух i увагу. А за мною виразнiше: чап-чап, чап-чап!, крок у крок. Снiжок посипався по спинi нижче. Щось притисло пiд щелепи й у ротi стало бiльше слини, хоча язик нiби прилип до пiднебiння: не знаю, чи й видобув би належного голосу. Погано! Чи ж таки, дiйсно, Не боюся я нi турка анi глупого чортовиння в знайомому парку?... Зацiплюю зуби й кулаки, хочу опанувати собою й не годен. Навпаки починають ворушитись на головi окремi волоски, серце спиняється й уся шкура холоне. Та чого ж, власне, коли маєш в руцi револьвер напоготовi, з якого шосту кулю садив у п'яту? Та ж логiка одно, а панiка щось iнше! Пристоюю довше: може трохи заспокоюсь. Скрiзь повна тиша, як в австралiйськiй пустинi. Нарештi, роблю крок i враз чую, що за мною хтось також зробить свiй. Щось мене пориває чкурнути що-сили вперед, та ж розум затримує: чого ж бiгтимеш стрiмголов у пiтьму? Це ж жадний вихiд: тепер ти йдеш, i воно йде, а ти побiжиш i воно побiжить. I чогось уже вiд того слово воно, що в нiм не вчувається зневаги, але таємниця-жах заходить аж у кiстки, а ноги пiдгинаються в суглобах. Я раптом обертаюсь назад i посуваюсь далi вперед задом. Iду крок за кроком, наставивши поперед себе револьвера. Шелестить? Нi-нi, та й знову нiби зашустить чужий крок. А час i просторiнь тягнуться неймовiрно. Болять щелепи,: болять i пальцi руки, що в них затискую держално револьвера. Нарештi щось незрозумiле: втрачаю рiвновагу й лечу в якусь яму, на сухий хмиз, що трiщить пiдо мною, немов у печi. В той же час страшенно голосно бабавхає пострiл, куля гарячою свiчкою черкає менi скроню. Це вистрiл з мого револьвера, що його я натис, падаючи. Ще хвилинку прислухаюсь i потроху виборсуюсь iз купи суховiю, вже забувши про жах. Виходжу з купи хмизу, що навалений збоку дорiжки й нормальним швидким кроком наближаюсь до перелазу, яким закiнчується тут княжий (Кочубеïв) парк. За парком, над шляхом небо вже не таке слiпе, навiть на сходi вже виходять попелястi хмарки-овечки на зеленавi луки. Облапую скроню: трохи наче свербить, але рука суха й можна догадуватись, що в кров не вмазана. Вдома ж бачу, що криси мого кашкета над правою скронею прострелено й присмалено: смерть протанцювала бiля мене свiй жартобливий танок на якихсь пiвцентиметра. Але що куля! Потiм я з нею здибувавсь частiше... * * * До собачих пригод варт iще додати таку глупу, що сталась зi мною в Харковi. Одного вечора прибiгла до мене чиясь дiвчина-покоïвка: У нас, нижче пiд вами, живе студент-технолог. Панич купили собаку, а вiн подавився кiсткою. Панич просять: прийдiть подивiться; може ще щось порадите. Пожалуста!... Я накинув на себе студентську бонжурку, взяв у кишеню пляшечку з десинфектором i гордо подався за дiвчиною на практику. Дiйсно пiдо мною, але в бiльшiй кiмнатi, нiж була моя, бiля канапи, на якiй лежав добрий сетер, сидiв чорний, бородатий студент дуже похмурого вигляду. Я Королiв. Чим послужу вам, коле­о? спитав я. Я Блоха, вiдповiв технолог i хотiв устати з стiльця, та й поточився, ледве я його пiдтримав за лiкоть. Був п'яний, як зюзя. Мене враз розiбрав смiх: сидить собi п'яний самарянин бiля хворого пса. Та ж я не чмихнув, хоч може м'язи й заграли в обличчi. Так, в чiм рiч, коле­о? Да... чорт його знає гикнув технолог. купiл я ету сучонку, а вона хвора: нiби має щось у ротi. Вiдчинiть ïй рота: я погляну. От тобi й на: вiдчинiть рота! Та ж не я ветеринар, а ви, то й вiдчиняйте що хочете! роздразнено вiдмовив менi господар. Своєму псовi я вiдчиню, але ж чужому не обов'язаний. Ну, то й чорт вас бери! гукнув на мене п'яний i пiдвiвся на ноги. Тю, на тебе, хаме! гукнув i я. Такий дурацький випадок, щоб не блоха завелась у собаки, а собака у блохи! Та ж мабуть мiй дотеп був дотепнiший, як було треба, бо в тiй хвилi бiля моєï голови пролетiла тяжка пляшка з шампана й розлетiлась на скалки об стiну. Я плюнув i хряпнув дверима. * * * Збiглись день при днi три свята. Нудитись у Харковi? Майну в Киïв, щоб побачитись... але не з тiєю оперною спiвачкою, що зайво загрожувала менi коханням Кармен. Була в мене там iнша принада моя наречена. Було над вечiр, коли я виступив iз трамваю. По вулицi, клесами, як бекас, лiтав розсвiчувач лiхтарень iз вогненим язичком на довгiй палицi. Бiля Покровського манастиря я мав iще пройти трохи вулицею, поцукрованою легенькою порошею. Зненацька повз мене метнулась якась постать, вiдштовхнула мене на-бiк i побiгла поперед мене в долину, трохи пiдсковзуючись. Менi встигла мигнути в головi думка, що то так поспiшає отой свiтломет, аж ураз за моєю спиною чхнув бравнiн­. Одночасно праворуч бiля мого вуха дзвизнула куля. Я сахнувся влiво, аж i бiля лiвого вуха дзизнула друга. Бранвнiн­ чхав далi, випускаючи з-за моєï спини металевих чмелiв. Аж бачу, той чоловiк, що випередив мене крокiв на двадцять, посковзнувся, вимахав обома руками i впав лицем на хiдник, нiби влип у камiнну дорiжку, стаючи разом широким i плескуватим. Iзвiнiтє, ­осподiн студент, ви не пораненi? запитав мене молодик iз револьвером у руцi. Здається, нi. Вот i прекрасно! Це ми вбили небезпечного злодiя. Вибачте, будь ласка, за безпокойство. Iзво-о-щiк! загукав вiн на вiзника i на його вiзок потiм детектив iз полiсменом навалили мертве тiло... За тих часiв дуже дотепними вважалися листiвки з киïвськими образками мiж якими була намальована чимала дуля й пiд нею був пiдпис: Прiвєт iз Кiєва... Тож i я, щойно встиг приïхати, мало-мало не дiстав привiту з Києва вiд смерти, що знов протанцювала бiля мене з обох бокiв. * * * Не з Києва, але з Полтави вертавсь я одного осiннього свята до Харкова. Блукав бiля Полтави за слуквами в товариствi моïх полтавських приятелiв. Потяг вiдходив по полуночi, мав над ранком прийти до Харкова, де я конче мусiв бути з раннiх годин в iнститутськiй лябораторiï. Докiнчувалися хемiчнi вправи, щось фiльтрувалось уже З суботи, тож не вiльно було перепустити термiну. Були й iншi пильнi справи, тож мав я цiлий понедiлок до пiзнього вечора перебути в стiнах iнституту без вiдпочинку. Але вже в Полтавi я почував на двiрцi важку втому, бо попередню нiч взагалi не спав, а цiлiсiньку недiлю вибiгав по лiсах. Тiльки у ва­он зразу буду спати! Дутиму, як ховрах! Але ж, добре дуть, як дадуть! Потяг переповнений, як макiвка. Не те щоб десь умоститись спати, але й присiсти нема де. Ну, доплачу до другоï кляси! Та ж кондуктор тiльки замотав головою, як кiнь у Спасiвку: Там i в проходах нема де повернутись. Я почав продиратись до заднього возу: вантажу не маю, тiльки трохи перешкоджає рушниця. На тих наших залiзницях всi пасажири стремiли вскочити в ближчi до льокомотиви ва­они. Бо ж iснувало пересвiдчення, нiби при катастрофi, що ïх не бракувало на росiйських залiзницях, то найчастiше вiдриваються заднi ва­они, вилiтають з рейок i перевертаються, а тому в них небезпечнiша ïзда. З погляду логiки виглядало це нерозумом, бо ж, коли б потяг мав на щось наскочити, так то всамперед льокомотивою, тобто найдужчий стусан мав би прийти саме в переднi вози. Прецiнь нераз я бачив образки катастроф в iлюстрованих часописах: усе там було найгiрше спереду потягу. I пiшов я в заднi ва­они, сподiваючись, що там не буде так завiзно. Та ж i там було, як у бочцi з оселедцями. Лежали не тiльки на всiх полицях, а навiть i на вузеньких третiх поличках, пiд самою стелею, куди звичайно складали речi, побачив я ноги й голови. Я спинивсь пiд лямпою й мiркував: як собi помогти? Аж помiтив, що з третьоï полички дивиться на мою рушницю нестарий ще дядько. Обличчя гарне, полтавське з карим оком i чорним вусом, аж я з приємнiстю до нього всмiхнувся. А де ж дичина, господин студент? спитався полтавець. Лишив у Полтавi, бо ж, бачите, хрещеним нема мiсця у ва­онi, куди вже тут пхати зайцiв. Ха-ха-ха! показав рядок перлових зубiв землячок. Та ж саме в цiй тiснотi залiзничим зайцям лафа! Зав'язалась розмова, що не часто бувало в потягах росiйськоï iмперiï, де кожний пасажир, намучений незручностями й томливою ïздою, був здебiльше розлючений, непривiтний i грубий. I впала менi думка-винахiд, з якого я потiм користав досить часто. Ой, бачу, що ви, чоловiче, спати не хочете, сказав я. Хоч би й хотiв, нема вже коли: вилiзу на третiй станцiï. А що ви б сказали, коли б я вам дав семигривенника, щоб ви вилiзли з полички вже тепер? Буде щось з того? А чом би й нi? Пожалуйте, господин студент! Дай, Боже, доброï ночi. Дай Боже i вам щасливо доïхати: ви зробили добре дiло, бо я падаю вiд утоми. Та й ви зробили незле, бо двадцять копiйок менi придадуться. Рушничку пiд стiнку, шинелю пiд голову. Ах, яка радiсть простягти перемученi ноги! Та ж поличка така вузенька, що аж небезпечно повертатись. А коли десь машинiст смикне потяг на станцiï, то я можу й злетiти на голови отим жидам, що, мов ластiвки на дротi, тiсно сидять один бiля одного, пiдпираючи голови руками, спертими на колiна. То я зняв з рушницi перев'язь, а з себе мiцний шкiряний пояс i затяг ïх на залiзнi гаки так, що випасти б не мiг, як той дядько, що випавши з такоï полицi на раптовiй припинцi потягу, аж сам собi здивувався: Невже ж це я так гепнув, що аж поïзд став? Це була моя остання, розвеселена вдачею, думка. Одначе серед ночi я зненацька прокинувся й iнстинктово вхопився за мiцну залiзну тичку, що на нiй трималась моя поличка. Почув, що мене трохи болить у стегнi, де приходився ремiнь перев'язi. Дiйсно, мiг я добре гепнути, бо ж машинiст так смикнув потяг, що аж моя мiцна перев'язнь перервалась. Чув я ще, що у ва­онi гармидер i крики, як у коршмi над ранок, та ж це мене не торкалось: перевернувсь я на другий бiк, навiть не прив'язував перев'язi. Коли прокинувся враз прийшов до тями з ляку: був ясний день, а я ж мав приïхати в Харкiв на свiтанку! Де ми є, прошу я вас? спитав я пасажирiв удолинi. Хтось назвав станцiю на серединi дороги мiж Полтавою й Харковом. Та що ви жартуєте? Ми там були в три години, вночi. Та ж були, а тепер знову. Що ж таке? А те, що ви, студенте, маєте добрий сон! вiдповiло менi кiлька голосiв разом. Виходить, що ви анi не чули, що з нами було? А що? Добре казати що! Та ж катастрофа! Половина ва­онiв вiдiрвалась, коли ми були на самому вододiлi. Потiм, рiч видима, заднiм ходом подалися назад до Полтави. Ледве нас спинили аж там-то... От, так штука! здивувавсь я. Дiйсно не чув, хоч i прокинувсь, як цей ремiнь рiзонув мене по нозi. Бачите: порвався. Як маєте тим журитись, лишiть на Петрiвку: що там ремiнь. Кiлькох людей тяжко потовкло. А однiй дитинi хтось пальцями в'ïхав у очi, так i повиколупував очi! Та ж у цiм ва­онi мабуть тiльки ви самi лишились, бо ж усi, чекаючи, що ва­они десь налетять на зустрiчний потяг, повтiкали до заду. Ну, та попередили станцiï, там затримали потяги й ми собi вiльною путтю долетiли аж сюди, де вже пощастило загальмувати звичайними гальмами. Тепер уже ïдемо знову до Харкова. От, так штука! не мiг я сказати нiчого мудрiщого з великого дива. Та не штука, студенте, а щасливий випадок! Або: чудо Боже! озвався голос iз кута. * * * Незабаром залiзниця пожартувала зi мною ще раз, i знов таки в Харковi. Вже бувши на передостаннiм курсi iнституту, несподiвано дiстав я телеграму, приблизно такого змiсту, вiд своєï нареченоï з Києва: Важливi справи. Мусимо побачитись. Сьогодня виïду. Зустрiч у Харковi в такiй годинi. Я розхвилювавсь без мiри. З Києва до Харкова не блигомий свiт. Наречена21) щойно перед мiсяцем iз великими труднацiями дiстала вельми добру службу, то ж вiдлучитись було для неï не жарт. Чом же вона не викликала мене? I якi ж це таємнi й такi нагальнi важнi справи? ________________________ 21 Ольга Сербиновська, перша дружина В. Королева. Ту добу я ходив, як очадiлий. Я вже добре знав, що фiзичний бiль гiркий, але, як кокаïн: проковтнеш i нема про нього й пам'ятi. Але бiль душевний гiркiший за хiнiну: скiльки не полощи рота, а вiн усе триває й триває. Ця ж телеграма, видима рiч, анонсує менi тяжкi душевi страждання. Але ж у чiм вони?... Що-хвилини я поглядав на годинник i дивувався, як цей дурний апарат розтягує час. Робити, читати, слухати лекцiï, навiть спати не дає той страх перед життям. Та ж, нарештi, вечiр. Та ж, нарештi, i та очiкувана година радости й смутку. Мале запiзнення потягу i я чую на щоцi теплу сльозу радости й горя. Мама категорично велить менi негайно виходити замiж за . . . . . Що робити? Довга й докладна нарада. Фiнал такий: має витримати атаку, протриматись до весни на своïй посадi, при потребi покинути рiдну хату. На веснi я поскладаю якнайшвидше iспити, знайду претекст здобути дозвiл iнститутськоï адмiнiстрацiï на шлюб, i ми поберемось. Одно слово, нiчого ори­iнального, бо ж i в старовиннiй пiснi спiвалося то саме: Подай, мила, бiлу ручку Щоб бачили люди, Що малася чужа бути, Тепер моя будеш... Останнiй рiк мого студентства проживемо вкупi в Харковi. Отже розв'язка чудова. Не маємо чого лютитись на маму: дякувати ïй треба, що на цiлий рiк приспiшує наш шлюб. Виходить, як той московський iсторик сказав: Пожар Москви служил к єя украшенiю! Таким чином, вiзита, що почалась Шiллерiвською драмою, перетворилась на радiсну зустрiч, що зробила нам свiт самою ясою, а Харкiв раєм. Тож тим тяжчою була розлука. Другого дня, коли наречена вiд'ïздила, я також узяв собi квитка й поïхав до Полтави, щоб скоротити моïй любiй час ïï самiтности в потягу. Коли ж ми розлучились у Полтавi, моя гостя знову гiрко плакала. Знову в нашiй уявi виростала перспектива тяжкоï драми, розросталась аж до трагедiï, яку особливо тяжко буде переживати ïй. Але все ж таки ми остались при попередньому вирiшеннi, корегувавши його тiльки тим, що коли буде нестерпно, наречена кине все й приïде в Харкiв. Моïх заробiткiв i так вистачить на скромний прожиток двох, та ж i вона щось пiдробить. А влiтку, як i бiльшiсть наших коле­, поïдемо на отхожiє промисли, тобто на працю боротьби з епiзоотiями, 22) ще й свiта побачимо. Знов, як у пiснi: Як не вiддасть мати, Буду мандрувати! ________________________ 22 Зовнiшнi звiрячi насiкомi. Для успiху маємо все: молодiсть, спритнiсть i завзяття. Коли б i нiчого не можна було знайти за моєю спецiяльнiстю, то вступимо до якоïсь театральноï трупи. А все ж таки неможлива жура тисла мене, коли я пiд'ïздив до Харкова. Дiйсно, цей свiт повен самоï хiнiни, бо солодке враз минає, а гiркости нiяк не можна збавитись. I так менi та гiркiсть заливала серце, що на передостаннiй станцiï я вилiз iз ва­ону й пiшов пiшки. У сивавому туманi, свiтлiшому над мiстом, на самiтньому пагорковi бовванiла одинока обскубана вiтрами берiзка, як символ безнадiйности. Десь на другiй колiï довжелезний потяг, кланцаючи залiзними зубами, волiк за собою сиву куделю. Яка нудьга!.. Нiчого б не чути, нiчого б не бачити!.. Овинутий холодом i вогкiстю, я пiрнув у темну нiч. Iшов попри рейки по залiзничiй виспi, такий занурений у свiй чорний сум, що таки й справдi не бачив, i не чув довкола себе нiчого. Зненацька щось з великою силою торохнуло мене по руцi. Перед очима блимнуло на мить свiтло, в ухо вдарило тяжке сопiння. Та ж тiльки в глибокiм ровi, куди я злетiв, як м'яч, зрозумiв я, що мене скинув iз виспи паротяг потягу. Добре, що жадний гак мене не вловив за рукав, добре й те, що удар припав на лiву руку. Поносив я ïï тижнiв зо два на перев'язцi, але правою мiг щоденно кореспондувати своïй коханiй. * * * Ця пригода, вельми незначна й не драматична. Може б я навiть i не згадав про неï, коли б не була вона саме тiєю, що привела мене до певних думок, якi виразно позначили духовий шлях мого дальшого життя. Ще з юнацьких лiт, почасти пiдо впливом свого тата, що мав власнi твердi морально-релiгiйнi засади, почасти з дальшого життєвого досвiду, що в мене зачався вельми рано, бо тато анi в моïх дитячих роках не в'язав моєï iнiцiятиви i я рiдко чував вiд нього не, я з юних лiт намагався думати. Досить зарання я довiдався, що думання, як i фiзична праця, в єствi своєму є рiч болiсна й тяжка. Але тiльки до менту, поки в нiй не вправишся й не знайдеш власноï системи. Коли ж при такiм пiдходi навiть ручна праця може бути джерелом радости й для iнтелi­ента, що ж тодi вже говорити про навичку систематично думати?! Коли ж i не розпружити думки, як у добi важливих, фактично-фатальних обставин, що можуть перекреслити найсвiтлiшi плянування? Дiйсно, я був дуже задуманий, коли мене штовхнув паротяг iз виспи. Але ж, коли вилiз нагору з рiвчака, то вже замисливсь над iншими питаннями, йдучи iще коло двох годин додому. Тепер тi думки, не раз корегованi дальшим життєвим досвiдом, мiг би я накреслити приблизно так. Вiдколи людську ментальнiсть опанував iще раз дух рацiоналiзму, дуже ствердло розумiння термiну природнiй. Дарвiнова теорiя, а далi ïï похiднi упростили до дна розумiння свiта й життя. Всякому грамотному осiбняковi, що читає вечiрню газетку або ще й тижневик, стало все ясним у всьому свiтi. Нi макрокосм, нi мiкрокосм вже нi для кого не має таємниць. Тимто впала безлiч середньовiчних забобонiв й померкла загадка життя. Релiгiя стала ле­ендою, мiстика глупотою, а чудеса вигадкою хитрих пройдох та спекулянтiв на вiчнiй людськiй наïвностi. Вiд спiвробiтника гiмназiяльного часопису й до найбiльшого фiлософа сучасности, кожен знає, що в нашiй добi не буває чуда. Коли ж там а там, iз цим i з тим трапились якiсь подiï, що не погоджуються з вiдомими кожному законами природи, тодi кладеться штамп казкового збiгу обставин та дивовижнього випадку. Тим то сьогодняшнiй iнтелi­ент про Боже чудо не може чути без усмiшки. Про всi ж, занотованi лiкарськими комiсiями уздоровлення незлiчимих немiчних, наприклад у Люрдi, ляïковi й говорити конфузно. I не тiльки ляïковi. В росiйськiй iмперiï глузували з цих справ учнi духовних семiнарiй, студенти теологiчних академiй, духовенство бiле й чорне. Як же це могло статися мiж людьми, що узнають себе християнами, євангелiю звуть канонiчною книгою й навiть без присилування виконують усi обрядовi практики? Таки ж основа всiєï нашоï вiри базується на чудi! Отже, або я християнин, i тодi я мушу вiрити в чудо, або ж я в чудо не вiрю, i тодi мушу вiдмовитись вiд християнства, стати поганином. Тодi я буду вiрити, що вiд немочi може мене врятувати не Господь Бог, але якийсь жидок-лiкар iз глухого села. Бо ж так чи iнакше комусь вiрити я мушу. Бо людська душа є посудина на вiру й потребує бути заповнена своïм питоменним змiстом вiрою. Що ж: я маю порожню, пусту душу? Невже ж здiбна ïï заповнити вiра в науку, яка кожного дня може говорити щось iнше? Та ж Колюмб вiрив, що на свiтi iснує ще якийсь континент. Але ж усi науковцi говорили йому, що вiн йолоп. Чи ж авторитети науки не вважали Галiлея за нотарiйного дурня? А хто ж у свiтi крiм одного божевiльного шлюсаря Зороастро да Перiтоля вiрив Леонардовi да Вiнчi, що й предмети, тяжчi за повiтря, можуть легко лiтати в повiтрi? Та навiщо я ветеринар буду думати про фiзику, географiю чи археологiю, коли ж особисто знаю премудрих i перевчених людей, що ще й сьогоднi вiрять, нiби то собачий сказ виникає, коли пес у спеку має велику спрагу? Ось я нiби вiрю, що я украïнець з дiда-прадiда. А тимчасом великi науковцi польськi, а ще бiльшi науковцi московськi запевняють, що украïнцiв нєт, нє било i нє будєт. Та ж, зрештою, всi тi великi авторитети не вартi лушпини з торiшньоï цибулi. А я буду вiрити Дарвiновi у його прабабуню малпу, а не євангелiï Iсуса Христа... З того часу я став льояльним до християнськоï вiри, що було дуже смiшно моïм коле­ам. Хоч... in rebus angustis23) на власнi очi я бачив ïх, як шепотiли молитви й хрестючись входили в кабiнет професора на тяжчий iспит. Е, нi! Коли я свiдомо вiрю в Господа, я мушу прохати в Нього помочi, дякувати Йому за радiсть, особливо ж за кожен щасливий випадок, що стався для мене з Його милости i ласки. Бо ж вiдтодi я збагнув, що всякий щасливий випадок є майже чудом Божим. ________________________ 23 У скрутних (трудних) речах. * * * Моя наречена мужньо провадила битву русскiх з кабардинцями, тим часом, як я, поклавшись на iмпровiзацiю, програв: дозволу на шлюб менi не дали. Та ж того лiта я зорганiзував у Диканцi чималу й поважну театральну трупу. I хоч було в нiй багато акторiв i акторок, прецiнь бракувала нам видатнiша ingenue dramatique 24). Моя наречена розповiдала, що якось була змушена виступити на сценi в дуже драматичнiй ролi, i вив'язалась зi свого завдання дуже добре. I по способi ïï розповiдань я також припускав у нiй чималий драматичний талант. Отже: було б найлiпше, коли б ми ïï iнкорпорували в нашу трупу. Та не було це так легко: проти мого намiру поставився тато. По довгiй боротьбi, перемiг таки я й зараз телеграфував до Києва: Приïзди негайно: ти конче потрiбна тут. Другого дня прийшла вiдповiдь: Завтра виïду. Буду в Полтавi тодi. ________________________ 24 Драматичний талант (артистки). А коли я привiз iз Полтави свою наречену в Диканьку, за кiлька днiв вона всiх так очарувала, в першу ж чергу мого тата, що в тому ж таки тижнi вiдбувся й мiй шлюб. Я нi трохи не помилився: моя молода дружина показалась непересiчною артисткою на найсильнiшi драматичнi ролi. В iнших спогадах25) я згадую, як пiсля першоï ж вистави в Диканцi, на якiй випадково був приявним директор царських театрiв, ïй запропонували вступити на iмператорську сцену. ________________________ 25 Рукопис цих споминiв (якi трактували головно про дiячiв нашого театру), запропастило ''Украïнське Видавництво'' в Краковi, якому я передав твiр до друку. (Ол. Мох). Одначе по щасливiм i трiюмфальнiм театральнiм диканськiм сезонi, ми таки поïхали в Харкiв. Чомусь були тодi великi строгостi щодо студентських шлюбiв. Треба було нам вельми стерегтись i тiсно тримати язик за зубами. Та ж сталась цiлком кiнематографiчна пригода. Вуйко моєï дружини, приятель мого iнститутського iнспектора, не вигадав нiчого лiпшого, як саме через iнспектора переслати шлюбний подарунок своïй небiжицi. Тим вiдкрилось наше таємство, але ж одночасно й було прикрите iнспектором, що дало менi змогу без перешкод закiнчити iнститут. Через те моє щастя було ще повнiшим. Та ж одного дня повернувсь я додому з iнститутських клiнiк у великiм неспокою. Коли я оглядав немiчну на носатизму (сап) кобилу, вона менi чхнула просто мiж очi. Рiч видима, обличчя було негайно продесинфековано, одначе всi коле­и з курсу, професор i адмiнiстрацiя iнституту захвилювались: при iнфекцiï безпосередньо слизових оболонок дихальних шляхiв, зараження цiєю немiччю, що не менше страшна своïми муками, як лепра (транди), могло статись дуже легко. За тих же часiв анi тварина, анi людина вiд сапу не видужувала. Отже заразитись цiєю хворобою було правдивим жахом. Хоч я вернувся додому в великому хвилюваннi, одначе мав тверде вирiшення не подати дружинi найменшого назнаку про свою тривогу. Та ж як ухилитись вiд поцiлункiв, що в тодiшньому нашому життi були конечнi, мов крапка на кiнцi кожного речення? Бо ж таки поцiлунком починався й поцiлунком закiнчувався день, але мiж початком i кiнцем вiн також був позначений ретязем поцiлункiв, як пунктирем. Одначе довелось поперше збрехати дружинi, мовляв я впiймав ангiну, не хочу ïï заразити й мушу бути обережним. Щоправда, дружина цiлком резонно менi вiдповiла, що вона свiдомо обiцялась дiлити зi мною радощi й прикрощi, тож нiчого не має проти, щоб ми хворiли ангiною разом. Але я вжив усякоï можливоï ельоквенцiï i, справдi, цiлу добу був невмолимо обережним. Прополiскував горло й носа, а коли прийшов другого дня в iнститут, мене знову пильно оглянули, промiряли теплину i т. д. Не було жадних ознак захворування. I хоч так званий прикритий, iнкубацiйний перiод немочi мiг би тривати й два тижнi, навiть бiльше, молода людина, а ще й до того вдачi пiкнiка, все є непоправним оптимiстом. Рiч ясна, що другого дня я вже не мiг мислити про небезпеку. Обережнiсть вiдлетiла, як листочок iз вiдривного календаря, i ми любенько цiлувались i день, i другий. Аж на четвертий день я прокинувся ранiш i.. мене всього облив холодний пiт. Болiла голова, чого давнiше зi мною взагалi не бувало, в лiвiй нiздрi був легкий нежит i що найпоказнiше лiва пiдщелепова залоза набрякла й опала. Я впав у такий переляк, що аж зуби менi стали цокотiти, мов кастаньєти. Це була правдива музика смерти danse macabre. Що ж тепер? Не лише самому довго помирати у страшних немочах, коли помалу гниє тiло й гниють поступово нервовi тяжi, але ж хто поручиться, що мавши страшну немiч у скритiй формi, не заразив я вже й мою дев'ятнадцятьлiтню дружину? Невже ж таки фатум хоче, щоб вона подiлила зi мною не лише радощi життя, а й жахливi муки довгого вмирання? Я кинув на неï несамовитий погляд: вона посмiхалась у снi. Якнайтихiше я вислизнув iз лiжка, швидко вдягся, написав записочку: Не хвилюйся, моя люба. Я роззява забув тобi вчора сказати, що конче мушу бути рано вранцi у клiнiках i можу затриматися там аж до пiзна. Вибiгши на вулицю, скочив на першого Баньку (так звали в Харковi вiзникiв) i помчав до нашого iнститутського ляборанта. Той оглянув мене i враз поблiд. Ходiм до директора. На помешкання. Директором iнституту був професор бактерiологiï, себто спецiялiст вiд цього роду пошестей. Та директора не було вдома: вночi вiд'ïхав iз Харкова. Тодi побiгли до iнспектора. Iнспектор, що пiсля згаданого анекдоту, став нашим знайомим i приятелем, мало не зiмлiв: Ïдьте негайно до такого-то професора унiверситету. Професор покрутив головою: Не годиться менi старому в таких випадках бути легковажним. Скажу вам, коле­о, правду: певне це не є, однак iншоï ради нема, як принаймнi на два тижнi сiсти до суворого карантану. Повна iзоляцiя, очкування котiв i т. д.... ну, самi ж бо знаєте, що. Господи! Професоре! Та ж що буде з дружиною? Та ж вона за чотирнадцять днiв збожеволiє! Крiм того i ïï теж треба садити в карантану! Iнспектор говорить: Зробiм так: увечорi, якнайпiзнiше, я поïду до вас i сам скажу вашiй дружинi, що з наказу директора ви поïхали в комiсiï... скажiм, на кiнський завод... ну, припустiм, на iмператорськi заводи в Ростов... Мовляв маєте зробити там працю... Коротко кажучи, я до вечора вибрешу щось цiлком iмовiрне. А далi... Але ж все те нiщо в порiвняннi з тим, якщо це дiйсно! Всамперед, звернувся до ляборанта, нi одна душа в iнститутi не смiє довiдатися про все те. Коли б хтось почув, зараз пiде по цiлому мiстi, пiдхоплять газети, i тодi вже, як би я там не брехав, не поможе! Ну ж, i треба от таке! хруснув вiн пальцями. Мене примiстили в маленькому покiйчику, де я й лишився з своєю розпукою. Що-години я мiряв теплину, що-хвилини заглядав у зеркальце, зi щелепи майже не знiмав руки, а очi раз-у-раз пiдносив на святий образок у кутку кiмнатки. По обiдi почувався дотого виснаженим, що впав на лiжко й твердо заснув. Нiхто мене не будив i я прокинувсь аж увечорi. Збагнув, де я й чого; побачив на столi добру вечерю, наïвся i, не мiряючи теплини, знову завалився в лiжко. Прокинувся вдосвiта. Вхопився за термометр теплина нормальна; з носа течi нема i пiд щелепою все пiдтяглось, у порядку. Знову повезли мене до професора: Ах, ви ж шарлятан ви, брате мiй! смiється знавець. Чи ж можна от так нас усiх перестрашити! Але ж, професоре, що в мене було? А я Бог? Що було не знаю, але що в цiй хвилинi нема нiчого, те знаю майже напевне. Однак, саме через оте майже, на всякий випадок лишiться ще одну добу в карантанi. А чи можу писати дружинi? Ну, знаєте? буде лiпше коли ïй зателеграфуєте з дороги: Пишу, цiлую, небавом повернусь. Так як же я буду ïй телеграфувати з дороги, коли ж я в Харковi. О, молодий чоловiче! Нема такоï жiнки в свiтi, щоб вона подивилась, вiдкiль послано й коли послано телеграму. Особливо, коли там є цiлую i незабаром приïду. Так то привикли були ми, позитивiсти тодi, брехати з кожного приводу... Але я не був у настроï так жартувати з дружиною. Та ж другого дня був безмiрно щасливий, знайшовши ïï цiлком дужою. Розповiв же ïй про цю пригоду, коли в страшних муках помер один iз моïх найближчих друзiв, лiкар Сергiй Зеленин, захопивши сап вiд коня, якого вiн оглядав iз усiми належними обережностями. Але страх temporis plusquamperfecti (часу давноминулого) не є жадний страх. * * * Той рiк минув, як день. У початку лiта став я лiкарем. Треба було прикласти руки до спецiяльности, аж воно не було так легко. День що день розсилав я з Диканьки дрiбнi листи по цiлiй просторiй Росiйськiй Iмперiï з проханням про посаду. Писав до земств, урядiв, рiзниць, вiйська, мiнiстерства царських земель (удiлiв), де тодi мiнiстрував князь Кочубей, мiй земляк i приятель мого тата. I щодня приходили менi вiдповiдi: Посади нема. Передбачається з нового року. Ви записанi в реєстр кандидатiв. А менi що-день ставало все дужче мулько сидiти на татовiй шиï та ще й самдва. Також були ми молодi, дужi, сильнi й обоє фахово освiченi люди. А отже минають мiсяцi. Ось-ось вже й Миколи, а потiм i Новий Рiк. Та ж, як говорить приказка: Що буває, те й минає. I одного грудневого ранку чую: риплять ворота, казяться пси, а крiзь густу заметiль пiзнаю нашого сiльського листоношу Кабанця. Менi телеграма: Тамбовська губернiяльна земська управа пропонує вам посаду ветеринаря для командировок. В разi згоди, телеграфуйте час приïзду. Поки випив Кабанець чарку та розжував шматок сала, вже була готова й моя вiдповiдь: Виïду завтра, яку листоноша сам i вiднiс на пошту. За два днi ми з дружиною вже й у Танбовi (мiсцева вимова). За тi часи взагалi були люди ласкавi, а так званий третiй елемент вищi службовцi по земствах i поготiв. То ж i мене, Ще цiлком зеленого свистуна i голова управи, i старшi коле­и прийняли по братерськи. Та ви молодчина: де той Рудий Панько на хуторах, а де Танбов, а от за три днi вже й тут, як по щучому велiнню на коврi-самолетi. Сьогодня вiдпочиньте, а завтра ïдьте далi: в мiсто Кирсанов. Там захворiв добрий наш товариш i нема кому його заступити та й хворого розважити. А я: Тодi, чому ж: завтра? Коли коле­а нездужає, то я поïду ще сьогоднi. Певне ж i в Кирсановi знайдеться якась хвилина на вiдпочинок. Тре шармант! (Це тамбовський французький язик). Ви таки дiйсно парень-рубаха! Маєте коле­iяльне почуття. Бач, якi там у вас Полтавськi галушки! Саме нам таких i треба. Вночi ми приïхали в Кирсанiв. Дерев'яне мiсто без жадного дому з поверхом, мабуть iз трьома тисячами обивателiв до одного чистопородних москалiв. Iз двiрця вiзник привiз нас в падворьє (заïзд). Було воно лiпше за селянську хату, але для нас Полтавських галушок вельми дивне. Готелевий покiй чорнi дерев'янi, не бiленi й не полiпленi стiни; трохи свiтлiша, бо мита соснова стеля, чиста, набарвлена дощана пiдлога. Одно слово не хата, а велика пака. В кутку опасиста кахлева пiч, напалена, як прас: анi пiдступити, не то що дiткнутись. Ïй товаришить на столi пузатющий самовар, що шумить, як льокомотива: коли б свисток, так ураз i побiг би аж до Танбова. Довкола нього булки бiлющi, добре випеченi, прозора, як скло, в'ялена бiлорибиця i московская сєльонка, що про неï варт було б написати окремий спогад. I господиня падворья, масна, як бiлорибиця, пухка, мов булка, поставою, немов рiдна сестра самоваровi, та ж преласкава й уважна, мов рiдна тiточка. Для початку знаменито! Чи ж, кажу дружинi, не добре бути Танбовським вiнтiнарем? Ми швиденько повечеряли, напились чайкю (на здивування господинi лише по однiй склянцi, коли вона сподiвалась, що вип'ємо бодай по п'ятнадцять!), слушно покалякалi (погомонiли), та й спати, бо ж дорога була довга, на дворi морозище, аж повiтря дзвенить, а тут тепло розморює, як у миквi. Полягали ми... Та ж мабуть була засолона рибка та завелика шклянка з чаєм. Прокинувсь я серед ночi, а не можу пiдвестись з лiжка. Голова оловом налита й свiт менi в очах мiниться. Ледва-ледве я виборсав ноги з-пiд ковдри й сiв на лiжку. Чую, що ось-ось буде менi зле. Швидше накинув кожух наопах, ноги в теплi кальошi i, хапаючись за стiльцi, вийшов на коридор... Не знаю, скiльки вiдтодi минуло часу. Тiльки ж немов я бачу химерний сон. Нiби я в якiйсь предивнiй дерев'янiй коробцi, неначе й покiй i не покiй, бо ж замiсть стiни стеля, а в дiйснiй стелi вiкно й дверi. На тiй же стелi величезний, блискучий свiтляний павук у кольосальнiй павутиновiй сiтцi. I помiчаю, що дуже болить мене голова, а особливо потилиця. Помалу просунув я руку пiд голову, дiйсно: пече в потилицi, дарма, що сам я дуже змерз, аж зуби менi цокотять, як телеграф. Та й рука пiд головою нiби враз одубiла вiд холоду. Тодi тiльки усвiдомив я собi, що лежу навзнак на цеглянiй пiдлозi. На стiнi горить за дротяним кошиком нафтова лямпа, освiтлюючи довгий коридор. Помалу я прийшов до тями та звiвся на ноги. I хоч збагнув, що я в Кирсановi, на падворьï, та ж пiзнати дверi свого покою не годен. Ткнувся в першi дверi, що були перед очима. Вони вiдчинились, а я, заточившись, упав навколюшки. З лiжка схопилась сама, себто господиня: Что тєбє, радiмий? А за хвилю: I, Бог ти мой! У­арєл! (очадiв)! У­арєл сердечний! Мене пiднесли, поклали на лiжко. Кинулись до дружини й ледве привели ïï до тями. Тодi пiд носа нашатирного спiрту, у вуха шматочки солоного огiрка й знову чай с лiмончiком... I ми очуняли. Виявилось, що грубу нам натопили шелухой, себто лушпинням iз проса. Щоб нам з дороги було якнайтеплiше, поспiшили затулити затулу, вьюшку в бовдурi i смерть уважно подивилась нам у нашi посоловiлi очi. Отже, мало-мало в перший же день не вiддали ми наше життя на землi московськiй, лiтерально, нi за кацапову душу. Здається, сказала дружина, мабуть i московську гостиннiсть треба приймати з обережнiстю. Мала велику правду... * * * По кiлькох мiсяцях служби, коли вже я був на самостiйному, добре встаткованому участку лiкарському пунктi, я щераз замалим не помер, але вже на взiрець чисто еспанський. На веснi мене покликали до велетенського маєтку в кiлька тисяч гектарiв, де було з пiвтисячi бикiв на нагулi. Кiлька з них упало в телiю (страшна, згубна пошесть, звана в москалiв сибiрською язвою). Було треба всiх живих негайно щепити (очкувати вакциною). Бики ж, як один: червонi, не дуже великi, але такi прудкi, як ланi: чисто еспанськi торос, що ïх там беруть на корiди (бичi боï). Що ж тут тi бики з ранньоï весни перебували в степу, були вони до тоï мiри дикi, що не було жадноï змоги до них пiдступити. А я ж мусiв кожному вiдтягти рукою шкуру на шиï i впорснути пiд шкуру чималу дозу вакцини, оперуючи шприцем, як бандерiлею. Що вже ми з пастухами й управителями маєтку настрибались, що вже наморочились i не пописати! Кiлька разiв я вiдскочив, сахнувшись вiд рогу, що вже дотикався моєï одежi! Нарештi, коли один бик розiрвав менi ратицею чобiт, я також роз'ярився, мов бик: Чи ж я на те служу у вашому земствi, щоб мене вашi бики забили? Годi цих дурацьких танцiв. Або щось придумайте, або ну ïх к чорту нехай вам усi виздихають. Управитель задрав носа: Це не моя рiч: робiть, як знаєте, ма-ла-дой челавєк! Добре, зроблю так: ставлю всiх ваших бикiв у карантин. Дверi до хлiвiв забить шпугами, а коло дверей полiцiя. Аж поки приïде комiсiя, що ïï викличу з губернiï. Потриває те з тиждень. Управитель зблiд. Ѕасподiн доктор! Ето ви серьозно?... Та чого ж ви злякались? Прецiнь ви виграєте, бо принаймнi хоч тiй половинi вашого гурту, якi ще за тиждень не виздихають, комiсiя зробить прищiпку. А коли вони мене заб'ють сьогоднi, то й за два тижнi очкувати ïх нiхто не буде. Дискусiя скiнчилась тим, що в загородi побудували предивний станок: iз могутнiх дубових сох зробили масивну шибеницю, до неï з обох бокiв мiцнi поручнi, на одному зi стовбiв того станка, примайстрювали для мене сiдало на вишинi бичоï шиï, i почали в ту пастку заганяти бика за биком. Я сидiв, як сорока на тину, i хоча бики розгойдували стовпи так, що вони часами коливались, як щогли на байдацi, все ж таки я умудрявся зробити биковi iн'єкцiю. Часами вколотий голкою бик зводився на заднi ноги й хотiв таки погладити мене своïми гострими рогами. Що було крику, що посипалось матюкiв i проклонiв! Коли ж стовпи були такi розхитанi, як зуби в столiтньоï баби, зайшла небезпека, що я можу вилетiти зi свого сiдала й опинитись на спинi бика. Тодi я сказав: Стоп! Все одно, я вже не маю сили. Робiть новi шибеницi, вдосконалiть ïх, а мене покладiть спати. Почнемо завтра, щойно на свiт благословитиметься. Тепер уже управителi нi мукнули: було все по щучьому велiнню. Мiж iншим, хоч цей вираз у москалiв уживається при всiх нагодах, так i до нинi не знаю його походження. I там нiхто не знав... Другого дня до вечора з тими навiженими биками було скiнчено. За 12 днiв прищепив я ïм i другу вакцину. I тодi, за цiлий рiк моєï служби в Тамбовщинi був це один iз двох випадкiв, коли я казав господаревi заплатити менi гонорар не за професiйну працю, а за циркову еквiлiбристику, якоï мене не вчили в школi та якоï я не був зобов'язаний анi вмiти, анi практикувати. Зазначаю це тому, що в Тамбовськiм земствi була добра коле­iяльна ухвала всiх ветеринарiв: не брати гонорарiв iз власникiв немiчноï худоби. Нас утримувало виключно земство, що було вельми добре для населення. * * * У тiй варварськiй, Гiперборейськiй26) краïнi, за той короткий час, що я там перебував, небезпека смерти й калiцтва була на деннiм порядку. Та ж розповiм тут про зустрiч лише з бiлою смертю, яку мало хто зустрiчав дома, в Украïнi. ________________________ 26 Колись у Грецiï назва мiтичноï краïни на пiвночi; сьогоднi в розумiннi найбiльш напiвнiч посуненi краïни Азiï й Америки. Одного зимового дня приïхали по мене з маєтку знаменитого в тих часах музики Зилотi. Трапилась там незрозумiла рiч: кiлька свор (меток) гончих псiв, щось коло 60 тварин, похворiли всi заразом. Собаки вельми цiннi, то ж прохалося приïхати негайно, дарма, що вже було над вечiр, почав крєпчать мороз, а з пiвночi тяг небезпечний нижнiй вiтер. Та ж дорога коротка й добра. Ночi мiсячнi. Мiг би й не везти мене сам стацiонний господар пошти, досвiдчений ямщiк (вiзник), iз мiтластою рудою бородою, на прiзвисько Казьол (Цап). Iздєлай мiлость, уважь барiн. Пущай нонiча паєдєть с табой ­лупой Васятка. Давєзьот дабрє харашо. Ну, уж ладна (так добре), паєду с Васяткой, шут с нiм. I не глупий Васятка, але й мала дитина могла б добрє харашо довезти туди, коли попереду ïхатимуть сани, що приïхали з маєтку. А назад таки ж пам'ятатиме! Маєток був великий, а панi незвичайна: висока, раменаста, енергiйна дама з пiдстриженим сивим волоссям, на якому сидiв студентський кашкет. Чому така маскарада? Аж потiм я довiдався, що мадам Зилотi носила кашкет свого сина студента, який трагiчно загинув почасти з ïï вини тiєю смертю, що пожартувала була й зi мною колись у малiм степу, як я з братом вертався пiд чаркою додому вiд турецького винороба Данька. Молодий Зилотi приïхав додому на лiтнi ферiï i, за порадою матерi, сiв на бiгунки та й подався сам у поле, шукати любого старшого брата. В степу напали на студента власнi вiвчарки, що вже кiлька мiсяцiв його не бачили, стягли з бiгункiв, а поки добiгли вiвчарi, розiрвали сина господинi на клоччя. Лишився цiлий тiльки самий кашкет, що потiм i був на головi матерi аж до ïï смерти. Iз хворими гончаками в Зилотi було чимало мороки. Закiнчив я ïхнiй огляд уже при лiхтарнях. Потiм вечеря з цiкавими оповiданнями в культурному, мистецькому товариствi, що в Тамбовщинi не траплялося часто. Отже, коли я мав ïхати додому, знялась уже значна суха вiхола, так звана пазьомка вельми небезпечна метелиця що нiби не падає згори, лише мете й зриває сипкий снiг здолу й пiдносить його вгору. Господарi вмовляли ночувати у них. Але ж, як я мiг завдавати турбот молодiй дружинi, коли ж ïй сказав, що вернуся ще до ночi? Тодi пропонували дати верхiвця, щоб провiв нас додому. Але Васятка присягається: Даєдєм, барiн, i самi. Лошадi даро­у знають. То ж хоч я й недуже довiряв глупому, але ж до Тамбовських коней мiг мати довiр'я. Таки ж конi добре вiдпочинулi, добре нагодованi, дорога близенька, за годину будемо вдома. дєм!... Та ж одна рiч плянувати, а друга рiч дома ночувати, коли в безкраïх московських бiлих полях шалiє поземка. Це подумав я, коли ми щойно виïхали за село й упiрнули в сухе, холодне молоко, що в ньому вiдразу зникло все: i земля, i небо. I не проïхали ми може й п'ятьох кiлометрiв, як мiй Васятка спинив конi, злiз з облучка в снiг, потикав пужалном тут i там, а тодi переляканим голосом повiдомив мене: Бєда, барiн! Лєшай (чорт) нас водiть. Заблудiлi ми! Я вже чував, що зблудити в пазьомку, дiйсно, бiда. Та покищо вiтер був iще досить малий, я вдягнений у вовчий кожух (шубу), ноги в хутряному мiшку, а поверх майже всього тiла авчiнная полость (бараняча прикривка). Машталiр також у доброму палашубку та високих вальонках (повстянках). Аби ж тiльки водив нас Лєшiй, а не напав би на коней ще Мольфар (звiрячий чорт, мiж iншим, витворений украïнською демонологiєю): тодi конi змерзнуть. Здебiльше ж змерзнуть з ними i пасажири. Але ж конi замерзають, коли тужавiє мороз, та коли ïм доведеться довго стояти в полi пiд вiтром без ïжi. Мороз, що-правда, наростав: було мабуть поверх 20њ Реомюра (себто 15њФ). До ранку може притиснути й на 10 додаткових ступнiв. Та й вiтер починав посвистувати щораз дужче. Кепсько. Лишається одно цiлком кинути вiжки напризволяще й пустити коней на вiльну-руч: нехай шукають шляху до будьякого села. Не схотiв, отже ночувати вигiдно, в культурних панiв, доведеться заночувати в смердючiй iзбє. Та най! Аби ж тiльки ïï знайшли конi! Та й самим слiд наслухати: може де забрешуть собаки. Тому треба то одно, то друге вухо пiдставляти пiд мороз. Було дуже прикро на душi, та ж нiчого не вдiєш. Тiльки ж бо дурень гнiвається, коли йде дощ. Ну, а приказка знає, що говорить. Я поглянув на годинник: ще не було й десятьох годин. Себто перспектива: волочитись снiгами найменш 89 годин, як що щаслива нагода не прийде попереду нагоди нещасливоï. Сумно дзеленькають бубенчики на тлi стуленого посвисту бiлоï Дюдi, що невтомно подимає, злiсно зриваючи всi тканини з людей, коням вiдкидає то на один, то на другий бiк хвости й гриви, та заносить меланхолiйнi звуки дзвiночкiв до чулого вуха вовчих тiчок, що в такi ночi ïх не бракує на порожнiх бiлих степах, де вже давно засипано товстим снiгом ïжу хижакам. Смутно на серцi. Смокче передсердечна жура. Згадується радiсне, тепле минуле i, щодалi посувається нiч, все безнадiйнiшим виглядає прийдешнє. Як би був малий, ревiв би й товк ногами по пiдлозi. Коли ж стрiлка пiдходить до четвертоï ранку, коли в тiлi людини буває найнижча нормальна теплина, песимiзм доходить до вершка. А що я взагалi, ще з першого молоду тяжко зносив зиму, що мене в снiгах нудить i заколисує, то, дiйсно, розпука душила мене так, що я вже був раднiший умерти. I це тепер на розцвiтi життя, коли щойно ступив на свою путь!... Час немов стоïть на тiм самiм мiсцi. А конi все йдуть i йдуть, похнюпивши голови. Васятка взагалi немiвний, мовчить, наслухаючи одним вухом, поки друге тре рукавицею. Нарештi, конi стають. Мабуть козi не бути на торзi... Холод пiдлазить пiд кожух i менi, нишпорить по плечах, ходить по спинi, примушує тремтiти, як хiнський песик. Що ж тепер? питаю ямщiка. Замерзнем? Как будєт воля Божья, барiн. В даро­є малiтса нада! Моя iнтелi­ентська й революцiонерська душа криво посмiхнулась на тi слова глупого Васятки. Та чомусь несподiвано перед очами встала постать Городничого з Ревiзора: Чого смiєтесь? Над собою смiєтесь нiби промовив менi просто в лице. Гм... I, справдi, чого ж я посмiхаюсь може в годинi своєï смерти?! Так дiйсно, правда за глупим: треба молитись. Бо що ж є дорога людини? Неосвiтлена стежечка в iмлi, мiж життям i смертю, стежечка, по боках якоï стоять тiльки два придорожнi стовпи: з одного боку людська молитва, що багато може, а з другого милiсть Божа, що зможе все... Ямщiк зняв шапку й упав навколюшки в снiг. Зняв i я свого малахая згори й зсередини хутряну з навушниками шапку: Нехай буде воля Твоя!... Все замерло довкола. Тиша, яку нiби проколюють студенi сталевi рапiри. А вона пручається, вгинається в один i в другий бiк, тихо вищить i скиглить, трiпочучи старим Чернобiльником, що он зловiсний i безнадiйний виткнувся з снiгу десь на межнику, щоб стати забавою Лєшому з Мольфарем. Це для них пiсня й танок Смерти... Минає пiвгодини. Година. Полость усе дужче прикривається новою верствою свiжого снiгу й наших тяжких зiтхань. Нараз: Но, мiлиє! Но, соколiкi! нiжно звертається до коней Васятка i тро­аєт важжой (торкає вiжкою). Конi вiдпочинули й примерзли. Роблять зусилля, мотають головами, деренчать сумними дзвiночками. I знову волочаться санки по бiлих саванах. Чи ж не по наших?... Десь над пазьомкою трохи просвiтлюється небо. Утворюється немов якась свiтляна зона. Барiн! Ето мєсяц! з надiєю в голосi озивається Васятка. Так що ж? байдуже запитую я, клацаючи зубами. Ямщiк висвiтлює, що по мiсцi появи мiсяця принаймнi можна встановити, в якiм напрямi ми ïдемо. дєм, барiн, дамой!... Но, мiлиє! Но, саколiкi! пiдбадьорює коней, що явно розумiють змiну ситуацiï: пiдносять вуха, рвуться вперед. А Васятка тимчасом скрикує iстотним (виючим) голосом: Спасєни, барiн! Спасiбо Нiколаю Чудотворцу!... А що це? пiдвожу i я голову, бачучи перед себе темний сiлует, нiби велику шопу. Село? Нi, не село, але стiг сiна. Коли конi пiдкрiпляться, то вже не замерзнуть. А сiно, здається, з такого й такого пасьолка, тобто ми десь близько бiля нашоï Шехманi! Вилазимо з саней, розгнуздуємо коней i самi починаємо що-сили гонити довкола стогу, бо тут менше снiгу й твердий наст себто змерзла, тверда снiгова шкура. Пiсля третього кола, скидаю свою шубу, пiсля двадцятого, щоки менi пашать, кров переливає по жилах, на чолi пiт i думка, що була оспала, замерзла, приголомшена, прояснюється. Пам'ять знову стає гострою й весело пiдказує: Та ж, чоловiче, в тебе в лiкарському куфрику є пляшечка чистого спирту для десинфекцiï рук на морозi! Махом витягаю спасенну пляшечку. Ковток рiдкого вогню собi, два ковтки машталiровi. Кашляємо, крекчемо, мов дрова у ватранi, i щераз та щераз гонимо довкола стогу, навкруги коней i саней. Дивлюсь на годинник: 5. За двi години почне свiтати. Барiн! Собака брешет! з надхненням викрикує хлопчина. Здiймає шапку й хреститься, хреститься раз за разом iз десяток разiв. Мне руки й швидко гнуздає коней: Но, мiлиє, но, ­алубчiкi, дамой! Дамой! Чiчас будем дома! й оперiзує по всiм ­усю разом трьох коней, батогом. Не бiльш як за п'ять хвилин в'ïздимо в мiстечко. Всi хати запорошено снiгом, анi не видко де в них вiкна. Темнi, скуленi всi iзби поникли в мертвiй дремi. Лише в однiй бiльшiй хатинi бiлим, ясним свiтлом голосить тугу аверовська сiтка на гасовiй патентованiй лямпi. Бiдна моя дружино! Дякуй Боговi: вже я ось тут, ще й молитвований! Добре, що не спиш: бiльше вiдчуєш щастя, коли вiдразу розповiм, що танцювали на безкраïх саванах Лєшiй з Мольфаром... I я вже ось у свого очага... Так: щастя молодости багаття, щастя зрiлости очаг!... Конi гонять повним клусом, але я все ж таки тихенько штовхаю ямщiка в плечi: Васятка, ­анi! Паскарєïча!... * * * Пiсля того я прокачався два тижнi з плевритом27). Одужавши, поïхав у Воронiж, там купив собi ще легесенький, короткий кожушок, так звану кукашку с казьолка, щоб одягати пiд вовчу шубу. ________________________ 27 Запалення олегочноï. I було те саме вчас. По Рiздвi притисли найтяжчi морозища, так званi Крещенскiє (Водохреснi). I в день Реомюр показував 3032њ, а в вранцi доходило й до 36њ, себто до 45њ Цельзiя (50њФ.). диний рятунок, що на дворi ясно, соняшно й безвiтряно. Навiть була якась своєрiдна краса в тiй бездушнiй зимi, що розкинула по стероризованiй землi свою царственну гермелiнову мантiю й тиранiчно панувала... не над селами, лише над коминами, що де-не-де витикалися з-пiд 34-ох метрового снiгу. А все ж таки, коли Агатангел Кримський i в субтропiчнiй Персiï спiвав: Ми чужi для цього краю, Що ж сюди нас принесло? то нам у тiй пiв-полярнiй Тамбовщинi було вже цiлком досить тих зимових красот i радощiв. Вистачало б уже одного того, що, лягаючи, в хатi, натопленiй iз вечора аж до +28њ (95њФ.) ми прокидались вранцi при +4њ або й +3њ-х ступнях (30њФ.). А коле­а в сусiднiм пунктi, що спав у смушевiй шапцi, оповiдав, нiби то одного разу його шапка, що не була зокола досить сухою, на ранок примерзла до бильця лiжка. Тимчасом я здобув собi репутацiю доброго лiкаря, а тому мене день-що-день обов'язок витягав на сани. От i сьогоднi далека дорога: кiлометрiв тридцять п'ять до залiзничоï станцiï Большой Iзбєрдєй, потiм кiлометрiв 50 потягом, далi знову кiньми. Сьогоднi ж мушу й назад. Зранку нiби мороз поменшав, та ж починає тягти пiвнiчний Борей. Знов нанесе пазьомки? Годин у три пополуднi я вже знову на Iзбєрдєю. Поштова станиця добряча. Конi, як i взагалi Тамбовськi, вiдомi прудкiстю й витривалiстю. Ставщики запрягають швидко: ледве я встиг розiгрiти на спиртовцi шматок борщу (дружина заморозила в тарiлцi таки правдивий украïнський борщ i загорнула в папiр), вже на дверях стоïть ямщiк: Пожалуйте, барiн! Крєпчаєт мароз! Скiльки ступнiв? На станцiï било 33њ (25њФ.). Да єщо вєтер. В рило? (так там говорилось...). Нiкак нєт: со сторони. Ну, тро­ай! Конi хапають з мiсця в кар'єр. Легкi рогожанi саночки, в яких укутаний у хутра, лежиш, нiби пiд тобою м'який шезлон­, летять по насту, мов куля на кармелюку. Ямщiк посвистує на коней i легенько торкає (тро­ает) кiнцем довжелезного батога, нiби вколює по вухах першу, другу, третю коняку, що витяглись в однiй лiнiï ­усьом (гусинцем) по вузенькiй, натертiй дорозi, з якоï рiдкiснi зустрiчнi мусять перед барiном звертати в глибокий, часом аж по спину коням, снiг. Та вже по пiвгодинi ïзди вчуваю, як менi починає дерев'янiти рука, що пiд вiтром, дарма, що на нiй: флянелевий рукав сорочки, суконний рукав маринарки, козьолковий хутряний кукашки i, нарештi, четвертий рукав iз вовчого пухнатого кожуха. Ну, ну! Бере морозець! Поринаю поки можна в солому саней, повертаючись грудьми до вiтру, себто лежу на боцi. Та ще трохи i починають дубiти груди. Непереможно хочеться спати. Повернутись? А, нi за що! Не маю жадноï сили... I в цей мент чую, як щось важке падає на мене. Стрiпую оспалiсть: на менi лежить, хрестом розкинувши руки, ямщiк, а конi шпарять далi. Гукаю на хлопця, ще й ще мовчить i не змiняє пози. Випростовуюсь, спиняю коней. Починаю термосити машталяра, а вiн неживий... Зiпхнув я його в сани, на своє мiсце умостив, накрив своєю хутряною полостю, що на ноги, а сам хутчiй за вiжки. Свиснув по ямщiцкi, гукнув: Но, мiлиє, цвйохнув батюгою... За хвилин десять село. Яке? Тепер уже не згадаю, але ж пам'ятаю, що в тiм напрямi йшли одно за одним такi, з культурними назвами: Верхнiє Пупки, Срєднiє Пупки, Нiжнiє Пупки. Пiдлетiв я до правлєнiя. Вискочили мужiкi з тiєï Пупковоï розправи, розтерли снiгом замерзлого, спочатку на крильце (­анку), потiм внесли в теплу iзбу. Терли й там, аж поки заклiпав очима. А для мене вже стояли при ­анку свiжi конi. Тро­ай! i полетiли, як вихор, далi. По цiм знову пролежав я в лiжку з рецидивним плевритом iще два тижнi. * * * Нарештi, повiяло теплим вiтром: З Украïни. Барiн! Тєпєрiча будем атдихать, сказав менi власник поштових коней, ставщiк Казьол. А чому? Разпаланятса рєкi, за­уляєт вода, позриваєт всє мости. Больно вєлiка нонiча (нинi) вода будєт. Та ж через кiлька день дiстаю листа вiд коле­и й друзяки Сергiя Зеленiна пером йому земля, бiдасi! Кличе, щоб без оглядiв конче приïхали на йменини дружини. Та й новини має неабиякi. Моя ж дружина приятелька з Сергiєвою дружиною. Як же не поïхати? Позвать Козла. Что iзволiтє, барiн? Лошадєй! Поєдєм в Нiжнюю Матрьонку, Воронежской ­убернiï. Ще можемо проскочити. Але що вже помiтно прибуває води, хочу, щоб нас повiз сам таки Козел. Досить вже ­лупаво Васятки. Поïхали. Того ж дня щасливо доïхали до Матрьонки. Там радiсть невимовна, бо ж не бачились рiк, а Сергiй дiстав заклик на нову посаду в Криму, бiля Ялти. Щойно приïду, враз почну й тобi, Василю, промощувати туди дорiжку! Вночi дощ. Та який: тепла злива! На ранок хвильку сонце, а тодi знову страшенна тривка злива. Снiг ураз порудiв, скапiтулював, присiв. Рiчка закашляла: рве Лєшiй кригу. Як же нам додому? Матрьонський ставщiк: Так что нiкак нєвазможно! Вже там i там зiрвало мости. Заходять Великоднi свята, нема ради: треба перебути в Матрьонцi зо два тижнi. З мотивiв льояльности, повiдомляю телеграфом Земську управу про все. З другого дня свят, коли вже зiйшло багато снiгiв, притис вранiшнiй мороз утреннiк. Прийшов ставщiк: Так что води втекло чимало. Вранцi крига на 23 пальцi. Можна спробувати рушити додому. Рушаємо. Ще надворi пiтьма: три години ранку, ми вже в санях. Та ж недалеко вiд Матрьонки сталась приключка: побили конi сани, затримка в ближньому селi годин на двi. На другiй ставцi нема вiльних коней: всi в розгонi, бо ж, нарештi, можна кудись ïхати. Тож ïдуть усi. I, коли ми приïхали до чергових Пупкiв чи Середньоï або Верхньоï Матрьонки, неширока, може всього на 4050 крокiв завширшки рiчка гула повним голосом: Не пущу! Кажу кацапикам: По нашому це зветься: Нi ну, нi тпру!, абоНi сюди, Микито, нi туди, Микито! Що ж будемо робить,старiкi? Не iнакше, як ночувать у селi. Завтра ж удосвiта,єслi рєка установiтса, перескочимо ïï нахрапом, а далi аж до Шехманi дорога вiльна, бо вже нема анi рiчок, анi потокiв. Не хочеться менi розтягувати цього оповiдання, та ж мушурастекатись мислiю, бо ж мало хто з моïх читачiв ночував у московськiйкрестьянской iзбє. А про це варт мати уяву. Насбар (панiв) привели до найбагатшого в селi господаря.Старiк (господар) рокiв на 50; його баба вона ж iстаруха на роки молодша, але виглядом рокiв на 65. Три сини, з них два жонатих. У кожного по троє дiтей. Ще двiдєвкi, незамужнi доньки. Двоє телят, зо три гуски на яйцях, кiлька котiв, щойно сьогодня вивели з хати лошатко, що перед кiлькома днями знайшлось. Усе це в однiм передiлiНоєвого ковчегаiзбє. Умощуємось спати. Господарi на великiй, варистiй печi, жонатi чоловiки з жiнками на палатях (на нарах), iз ними ж дiти. На двох лавках парубок i дiвчина. Менша дiвчина на соломi, на пiдлозi. На соломi поклали й нас, бо ми дуже пiдозрiло поставились до умеблювання, що пережило вже багато поколiнь. Всi лягають у деннiй одежi, обутi в своï промоченi за деньвалянки повстянки. Коли згашено мiнiятюрну й чадну, смердючу лямпку, починається своєрiдний концерт: кашлi, харкотиння, дитячi викрики, гусяче ­е­ання й несподiване, баритонального тембру, теляче сольо. У вiдповiдь соромiцька лайка, а далi цiлком звiрячi звуки. Все це на тлi неймовiрного, умлiвного телячого й людського смороду. До всього полки блiх, що кинулись на нас у шалений наступ. Дружина вмiла бути терпеливою. Одначе всю ту нiч прозiтхала: Господи, Господи! Хоч би вже той ранок! Та ж iще було далеко до ранку, коли на порозi iзби об'явивсяямщiк: Пажалуйтє, барє! Тро­аєм. Ми посiдали в широкi, дуже вимощенi соломою сани йтронулi. За 150200 крокiв вiд ночiвки рiчка. Вода значно впала, порiвнююче з ïï станом увечорi. Поверхня затягнена кригою, товстою чи тонкою, при малiм свiтлi зоряноï ночi, пiзнати не можна. Але ж вiриться, що крига мiцна i нас витримає. Но, мiлиє! ­рунтовно цвйохнув машталiр батогом по конях. Конi сiпнули, враз проломили лiд, i пiшли у воду. Вертатись уже нема як.Ямщiк кричить, як на живiт. До нього прилучується цiла ораваратазяєв (роззяв) на березi. А нашi сани вже давно пливуть, як човен. Нарештi, вiзник стрибає з передка на заднього коня. Ми зцiплюємо зуби й заплющуємо очi... За хвилину вже ми на другiм березi. Анi не вчули, що нам не дуже, що-правда, пройшла вода в повстянки. Але сидимо на сухому. Конi мчать, як птахи. Небезпека за нами. Година несамовитого бiгу коней i ми, нарештi, в Шехманi. Даюямщиковi двадцять копiйокна водку i вiн, щасливий, ураз повертає коней додому: має надiю щераз переплисти рiчку. Ну, ми втонути не втонули. Але ж на цей раз рецидив мого плевриту був знову на ступень тяжчий. Ще, коле­о, разiв зо два повторiть, то й матимете готовий туберкульозик! сказав лiкар-медик. Нi, не згоджуюсь! мiркував я в лiжку, коли кольки не вимагалийойкати. Московiя не про мене. Одно слово, як кажуть чехи:Зажiль йсем сластi а страстi. Уж мам тего дость! * * * Коли я звiвся з лiжка, моя перша подорож була в повiтове мiсто (70 кiлометрiв кiньми). В Земськiй управi зустрiли мене радiсно, але все враз перемiнилось, коли я сказав, що прошу вiдпустки, як реконвалесцент. Та, що ви, голубчику! захитав головою голова управи. На веснi ж ми найбiльше потребуємо ветеринарiв. Та ж ви у нас маєте лiпше, нiж усi старi лiкарi в губернiï. Та ж ми вам годимо... Он ви затримались у Нижнiй Матрьонцi, а ми ж нiчого!... Так по вашому я затримавсь у Матрьонцi з доброï волi?... Розмова стала колючою. Тодi я взяв зi стола голови лист паперу й одним реченням написав бажання увiльнитись зi служби... Щераз змiнилось вiдношення голови й членiв управи. Та ж усi ïх умовлювання, навiть уже й згода на вiдпустку, навiть обiцянка додатковоï платнi та всякi м'якi слова, що ними мене тепер мастили, не помогли. Бо ж таки мiра мого терпiння виповнилась. День у день у дорозi, аж при 45њР. (50њФ.),пазьомки з Лєшiм, тiльки плюс 3њ (30њФ.) в хатi, радiй службовоï ïзди аж 90 кiлометрiв на конях, 160пасьолков у моєму районi, при чому в жадному поселищi грамотного старости, у мiстечку з 6.000 обивателями одна церковно-парафiяльна школа, до якоï ходило 12 дiтей, 93% заражених пранцями-сифилiсом (у Кирсанiвському повiтi), мiрiяди тарганiв чорних, рудих i гнiдих по селянських i по великопанських житлах. А до того: азiятська тиранiя громадських урядникiв вiдносно мас, у селянснохачество напiв узаконений насильницький конкубiнатстарiка — тестя змаладайкой — невiсткою, неймовiрний бруд i сморiд, як фiзичний, так i духовий. Не до витримання бачити на кожному кроцi несамовиту жорстокiсть до звiрят i до людей (морда, разбiтая в кровь бiжне, щоденне явище!) в ХХ-му столiттi таку ж, як була i за часiв Брюховецького, коли вiн писав про москалiв, що:жестокостiю своєю превосходят они всi поганиє народи. Набрид нам i той оспiванийпрекрасний рускiй язик, взiрцем якого був дiялог: Ета рєка шiрока, как Ака. Как, как Ака? Так, как Ака. ( Ця рiчка широка, мов Ока. Як, мов Ока? Так, мов Ока). До красот того ж прекрасного язика стосуваласьмно­оетажная брань словоблудiє i сквернословiє, коли дiялог двохмужiков або й полупанкiв перетворювався насостязанiє, i лайку прив'язували до лайки, нiби викладали якусь соромiцьку мозаïку. Бо ж у них нема поняття про ганебне. Хто ж не знає, що є ганебнiсть, той не знає i що є честь. А за тих часiв я ще не мiг жити мiж людьми без чести. Обридала нам i всяка пошана, i все те низькопоклонство збоку того, на когопошумiш (гукнеш). Обридли i ïхнiрастєгаï тастерлядки... Коротко: почувались ми цiлком так, як той бiдний епiскоп Симеон, що, мов сир у маслi плавав у Суздальськiй єпархiï, однак писав додому, в Украïну:Всю цю славу й честь порiвнюю з екскрементами. Волiю бути топтаним (своïми) людьми, волiю бути за смiття в Києво-Печерськiй Лаврi. А я буду для них мордуватись, як чорт у потоках? Для користi цих Васяток чиКазлов вилазити зi шкури, ризикуючи калiцтвом i смертю? По своïй вiдмовi я просидiв iще стiльки часу, скiльки вимагала службова коректнiсть, i подався просто до рiдних Палестин у Полтаву... Буде посада добре, не буде знайдемо якусь iншу працю.Сухарi iз водою, аби, серце, з тобою, на Вкраïнi далекiй!... * * * Та ж тiсно сплелась доля Украïни з Московiєïю. I тисячi разiв у бiгу свого життя мусiв був я застановлятись над питанням нашоï фатальноï залежности вiд москалiв. Тисячi разiв у розмовах, а потiм i в пресi падав я думкою на те страшне питання i рiзнi його похiднi. А найчастiше: чому ми, такi етнiчно вiдмiннi, у своïй психiцi маємо так багато спiвзвучних москвинам струн? Чому при всяких умовах, при найгострiших гаслах сепаратизму й при найвиразнiших вигуках словесного патрiотизму, для бiльшости наших людей, перманентно мучених кацапами, все було мiродайним Богданове:Волiм под царя Московського, православного? Чому в нас усе була ця воля творити пiдложжя для малоросiйства на Сходi й москвофiльства на Заходi? Чи ж таки ми дiйснобрати, або, як дехто запевняє, ще йрiднi? I чому ж ми завждименшi брати, з чим ми легко погоджуємось? Вiдкiля походить i чим виживлюється ота наша неусвiдомлена свiдомiсть своєï меншевартости в порiвняннi до москаля? Чому ми на кожнiм кроцi задовольняємось гiршим, недосконалим,браком i у всьому наслiдуємо кацапа, мовляв за нимдля Хахла i такой Бог бряде? Де джерело нашоï уславленоïмалоросiйськоï шатости,солом'яного вогню, нездiбности до внутрiшнього порозумiння? Зрештою, вiдкiль увпертих хахлiв нащадкiв незломних запорожцiв, що не боялись нi чорта, нi смерти, отака несамовита боязнь життя, що все приводить до тiєï трагiчноïшатости? Цi питання мучили мене найдужче вiд тодi, коли я особисто пiзнав москаля per se, мовляв учистому виглядi на його рiдних теренах, у його рiднiм оточенню. Одначе всi моï шукання вiдповiдi приводили тiльки до загальникiв, до втертих фраз, мовляв, такi вже ми є, така вже наша натура, так уже нас природа створила, винне татарськеiго (ярмо). А тим часомсусiдська опiнiя, виявлена i в пресi i в окремих монографiях, паплюжила украïнську психiку, додавала нам усе нових щораз гiрших епiтетiв. Наше вухо до того призвичаювалось, аж помалу, головне вiдУкраïнськоï Хати Микита Шаповала у Схiднiй Украïнi, та бiльш-менш вiд Федюшки (вшана) в Украïнi Захiднiй почало входити в моду самопаплюження. Все частiше нотувалися негативнi риси украïнськоï нацiï, не допускалось анi виняткiв. В останнiх часах коли розперезалась емi­рацiя, якiй взагалi не було чого вже губити, а умовини життя викликали злiсть на всiх i на вся та призвичаювали дуже легко позичати очей у Сiрка, тi друкованi й словеснi самобичування перевищували всякi фля­елянтськi 28) та й ставали просто неслушними. Здається нам, що тут треба було б хiба дати пальму першенстваКракiвським Вiстям, де в однiм перiодi подiбна лектура подавалась у кожному числi, часами й на рiзних мiсцях. ________________________ 28 Фля­елянти — була секта ''бичiвникiв'', якi себе пiд час процесiй прилюдно бичували. Але все те, в дiйсностi вже не мало ваги, бо що б там не балакали невiдповiдальнi здебiльше анонiми в безвiдповiдальнiй емi­рантськiй пресi, хоча й немало це нам шкодило в опiнiï чужинцiв (мовляввони самi так про себе говорять!) уже перед ними було сказано аж забагато. Були далеко гiршi отi грiзнi, вбивчi свiдкування, сказанi вже давнiш у щиро-отвертiй чи мало-прикровеннiй формi з пiдписом наших найвизначнiших людей, вихвалених патрiотiв, узнаних письменникiв та возвеличуваних громадських дiячiв. Не маю змоги взяти прецизнi цитати, беру лише з пам'ятi й можу помилитись у словi, але ж суть лишиться та сама. Поперед усiх речник украïнського народу Тарас Шевченко. Генiй i пророк, що як говорять дав украïнцям нову євангелiю, в посланiï, зверненiм до украïнцiв усiх дiб минулих i прийдешнiх, загалом називає ïх усiх . . . недолюдки, Дiти юродивi, бажаючи вдружнiм посланiï тим землякам, щона чужинi шукали доброго добра Ох, як би то сталось, щоб ви не вертались, Щоб там i здихали, де ви поросли. Бо ж загалом, на думку Шевченкову, нашiславнi Брути Раби, пiднiжки, грязь Москви, Варшавське смiття. Пiсля того нема дива, що ïм приписуються риси дикунськоï жорстокости Гiрше Ляха своï дiти Ïï (Украïну) розпинають, Замiсть пива праведную Кров iз ребер точать. Цi люди неситi злодiï з дiда-прадiда, раднiшi взяти з собою Дiдами крадене добро, про що наш найбiльший поет читає просто з очей своïх землякiв: На очах ваших неситих, що ïм чиєю кровю Ота (наша) земля напоєна... Вам байдуже, аби добра Була для городу. I цю жадобу до захоплення матерiяльних дiбр пiдкреслює поет у землякiв, що ïх загалом зве Славних прадiдiв великих Правнуки поганi, що, однак, уже не будуть анi гiдними прадiдами для поколiнь прийдешнiх, бо ж на вiки прокленетесь Своïми синами, як не тiлькинедолюдки й дiти юродивi, але ж як i пустомелi, що приносять додому Великих слiв велику силу, Тай бiльше нiчого, при безмежнiй i­норанцiï: все те знаю, при не менш безмежнiй зарозумiлостi: I ми не ми, i я не я! аж поет виходить iз себе: Чого ж ви чванитеся, ви, коли ж, згадуючитяжкi дiла дiдiв наших, поет приходить до висновку нiби й цiла iсторiя украïнського народудавняя годинасрамотня, себто ганебна. За Франком, що теж подiбне писав, нпр. щоне любить Руси (Украïни), iде украïнська Касандра Леся Украïнка, що для нас особливо залюбки роздавала епiтетраби йраби рабiв. Немалою постаттю в украïнськiм життю був i Панько Кулiш. Та ж, не маючи його анi одного рядка при руцi, згадую тiльки характеристику запорожцiв, що були цвiтом нацiï, Через лiнощi нетяги, Через хмiль бурлаки. А прокозацький нарiд П. Кулiш писав: Народе без пуття, без чести i поваги, Ти, що постав з безмежноï одваги Гiрких п'яниць i розбишак великих... Та ж може новiщi, молодшi обсерватори украïнського життя й спiвцi украïнського народа та Украïнив цiлостi мають для своïх землякiв лiпшi слова?Але, кде пак! сказав би чех. Ось новiтнiй бард О. Олесь: А ми калiки i старцi. Або: Все сусiди, свати, земляки, Все Степани, Iвани Iуди. Або: Божа правда в свiт iде, Божа правда вас спитає I не знайде вас нiде. Згадаю ще ближчого . Маланюка, що адресував цiлiй Украïнi такi слова: Лежиш роспутна на роспуттi. Нарештi, знайшовся видатний наш критик i публiцист Д. Донцов, що назвав увесь нарiднародом-бастардом (ублюдком). Мали ми одного фiлософа доброго старчика Сковороду, i той питав: Кiй бiс серце украв наше, Кiй нас мрак ослiпив? Але ж не тiльки поети, публiцисти, фiлософи, що, оперуючи словом, часамидля дзвонiння, берутьвищу ноту. Згадаємо найстриманiшого з наших найвидатнiших дiячiв, вгена Чикаленка, що раз-у-раз називав усiх украïнцiвнародом анархiстiв. Не шукаю цитатiв у Михайла Грушевського, саме нинi славленого, нi в Богдана Лепкого, саме нинi возвеличеного, не вертаюся до Федьковича, але наприкiнцi мушу зацитувати ще речення зi свiжих спогадiв вiдомого повстанського отамана Орла (Гальчевського), що в 1941-му роцi пише про своïх повстанцiв:Часами найпевнiший чоловiк нi з того, нi з сього зраджує. Ця прикмета дуже розвинена в украïнськiй нацiï. Ми украïнцi люди скрайностей: маємо безлiч героïчних одиниць, а в той самий час i багато iнертних, а ще бiльше тих, якi будуть поборювати своïх братiв при допомозi чужих сил за тi вигоди й обiцянки, що ïх ворог дає чи має дати з нашоï кишенi. Цi слова писала рука, що пролила безлiч крови чужоï й рiдноï, писала, в практицi ствердивши пророчi Шевченковi слова про двох Iванiв, що з них Один буде, як той Гонта, Катiв катувати, Другий буде.... Катам помагати, Вiн вже в черевi кусає... Будучи в iсторично-ворожiй чужинi й цiлим серцем прагнучи до рiдноï Землi й рiдного народу, я пив жах iз цих i багатьох iнших цитат: Це питання страшило мене бiльше, як смерть, бо ж воно, що-разу як виникало, викликало бажання цю смерть самому собi заподiяти. Тож я все далi й далi уперто шукав. Коли ж сповнювався вже великим вiком i моï пошуки були все безнадiйнi, коли я все ж таки зробив бодай один справний висновок, що в цiй справi не рiшає нi нагода, нi природа, нi доля, нi фатум, нi навiть чужi впливи, анi поневолення, анi ремiнiсценцiï частинного рабства, випадково, як це буває з усякими винаходами, впав я на думку, що розв'язує цiлком задовiльно це страшне питання. Може навiть бiльш, як тiльки задовiльно, бо в тiй вiдповiдi лежить i говорю навмисне виглузованими словамирецепт спасiння Украïни. Свогорецепту, респектiве не рецепту, бо його вже й не треба шукати, але своï анамнезу й дiягнозу29) я нi в кого не позичав, у нашiй чи якiйсь чужiй лiтературi чи пресi не здибував i сам хочу ïï тут поперше звести докупи. Саме тут, бо ж справа найдужче в'яжеться з вище зробленою характеристикою московськоï поваги та психе, а також i тому, що ця справа дуже довгий час була загрозою моєï смерти, коли ж i не фiзичноï, то моральноï, а часами i другоï й першоï. Та що понижча тема може бути за тяжкою для пересiчного читача-ляïка, пробую писати як найпопулярнiше зi свiдомою шкодою для прецизности викладу. З тих же мотивiв мушу заходити здалека. ________________________ 29 Лiкарськi термiни: анамнеза = пригадки передiсторiï недуги; дiягноза = ствердження, яка це недуга. Духове життя людини виявляється чотирма душевими функцiями: почуванням, хотiнням, спостереженням i думанням. Кожна з тих окремих функцiй-колiс душi може бути цiлком вiдокремлено порушена. Отже тодi, як говорять лiкарi душевних немочiввiзок посувається на трьох колесах. При чому, коли пощастить третє колiщатко поставити посерединi одноï осi, то з чотирьохколого вiзка утворюється трьохкiлка, настiльки стабiльна, що принаймнi спочатку анi не помiтиш, що вiзок не повноцiнний, має три, а не чотири, як нормально, точки опертя. Наприклад, у когось занедужала чуттєва функцiя. Почуття пошкоджено й людина не може почувати, як iншi люди. А тим часом цiлком справно, як усi душевно дужi, спостерiгає, бажає й думає. Отже такий чоловiк проïздить життям нiби на моральному вiзку, а не на трьохколцi й здається майже нормальним, навiть частiше: не здається ненормальним. А тим часом, коли йому бракує морального почуття, вiн не заховується морально. Тобто в такого немiчного, як кажутьне в порядку затримуючi центри. Людина ж, що не має справно дiючихзатримних осередкiв, нездiбна розумiти, що є ганьба, а що честь, що є добро, а що зло й де мiж ними лежить границя. Тому такий чоловiк здiбний на все найбрутальнiше, на все найгiрше. тозлочинець у потенцiï (можливий злочинець), що хоч i не зробив жадного злочину, одначе при вiдповiднiй нагодi може допуститися найгiршого злочину, чим викличе найгострiше осудження суспiльства. А тим часом є то не негiдник, лише бiдна людина з хворою душею, в станi легкого божевiлля, так званого психозу. Причини психiчних захворiнь чи аномалiй (природних, нiби порух) вельми рiзноманiтнi: зовнiшнi й внутрiшнi, залежнi вiд волi немiчного, i незалежнi, здобутi самим хворим, чи переданi йому вiд родичiв спадком, або навiть вiд дiдiв дорогою так званого атавiзму, раптовi й тривало-дiючi (хронiчнi). Всякi психiчнi порушення й захворiння страшнi, як для немiчного, так i для суспiльства, в якому вiн обертається. Але мабуть найстрашнiшi захворiння спадковi чи атавiстичнi, бо вони цiлком фатальнi, тому що постають без провини хворого, передаються його потомству та являються цiлковитою несподiванкою для оточення немiчного. Багато спадкових психоз походять як наслiдок iнших попереднiх захворiнь, що зачiпають психе людини, власне зачiпають мозок i сполучений iз ним нервовий апарат. До тих немочiв у першу чергу належать пранцi (сифiлiс) та епiлепсiя (чорна немiч, падуча хвороба). Але ж усi духовi занедужання й усi душевнi порухи приводить до вибуху найбiльших ворог людства, як справедливо говорить наша народня словесна творчiсть: продукт вигадливости чорта алькоголь. Дуже прошу того, хто дочитав до цього мiсця, не зражуватись прочитаним, а перебiгти очима ще дальших зо двi сторiнки. У них не буде нiчого з популярних метеликiв чи казаньпро шкоду вiд горiлки, але знайдеться щось, про що читач-ляïк може таки нiколи й не чув протягом усього свого життя. Кожний знає, що алькоголь змiнює людську вдачу, i то подвiйно: зараз по оп'яненнi, раптово, i пiсля довшого регулярного вживання на тривко, часом i на все життя. Кожний також знає, як та людська вдача вiдмiнюється: тут вонавеселить серце чоловiка, тут викликає засмучення i п'янi сльози, одного пригноблює й робить мовчазним, iншого балакучим та дотепним, ще iншого пасивним i приязним, другого ж гнiвним, шаленим i безоглядним. Та ж було б, як кажуть, пiв-бiди, коли б ця змiна вдачi вiдбувалася тiльки на час оп'янення ним. Страшнiшим або й цiлком страшним проклоном алькоголю є його здiбнiсть витворювати у споживача тривалуалькоголеву вдачу. Тобто споживач навiть малих доз, той, що нiколи анi не був порядно п'яним, пiдо впливом сталого й довшого вживання алькоголю перетворює свою душу навозик iз трьома колесами. Освiта й виховання здебiльша урегульовують брак четвертого кола, мовляв переставляють третє коло на середину осi, i така людина, особливо, коли це вихований iнтелi­ент, виглядає для всiх людей його товариства цiлком нормальною людиною. В деяких випадках це людинатрохи дивакувата, яких здибаємо довкола сотки чи й тисячi. Iнодi навiть це тiлькинервозна людина, дуже запальна та експансивна й легко пiдлягає змiнам настрою, зглядно разом iз тим дуже легко (i безпричинно) змiнює своє вiдношення i до людей, i до iдей. Це вже може бути дiйсно страшним, але ж справдi жахливим, просто несамовитим є те, що такийприхований алькоголiк є передавачем своєïалькоголевоï вдачi своïм нащадкам. Бо ж вiд кожного, хтовипивав по маленькiй може народитися п'ять-сiм чи й бiльше хоч би й цiлкомнепитущих, одначе вже алькоголiкiв, котрi (тут уже й волосся може стати свердлом!) самi, анi не вживавши алькоголю, можуть (не кажу: мусять!) передати дiдовуалькоголеву вдачу своïм дiтям, припустiм знову тiльки сiмом. Тож, таким чином, один iз членiв нацiï, який, як кажуть москалi про доброго взiрцевого чоловiка: Пєрєд абєдом водку пьот, Iмєєт чiн (службову ран­у) i в Бога вєрiт, той чоловiк сам-самiський може передати 77= тобто 49 чи пiвсотнi прийдешнiх своïх нащадкiвалькоголеву вдачу, тобто психiчну недугу. Тут же треба ще зазначити один поiстинi диявольський звичай, що столiття iснував i на Московщинi i в Украïнi: кiлькаденне пиячення протягом весiлля, внаслiдок чого велике число молодих жiнок, якi також мусiли в цiй добi пити горiлку, були заплiдненi. Тобто наче навмисне отруювали не тiлькиненароджених землякiв наших, а навiть щойно заплiднених, надаючи ïмалькоголевоï вдачi, помимо й усяких iнших, явних i грiзних немочiв, як от епiлепсiя, сомнабулiзм, аж до повного iдiотизму чи кретинiзму. Ще за часiв моєï юности в кожному нашому найменшому селищi були такiдурники таюродивi офiри батькiвськоï необачности. В чiм же виявляєтьсяалькоголева вдача? Наводжу далi слова вiдомих чужинецьких психiятрiв та видатних знавцiв наркоманiй. Алькоголева вдача вельми характеристична у москалiв. Може навiть найхарактеристичнiша. Хто перший положив ïй заклад не можна сказати напевне, але ж можна гадати, що пiдклад для неï було утворено ще ранiше часiв Володимира. Вже лiтописець Нестор констатував готовий факт, сказавши: Руси веселiє єсть пити. Та ж сам Володимир мав мiцну голову й мiцну руку, хоч i допускався чинiв, яких могло б i не бути, коли б мав на алькоголь iнший погляд. Але ж Володимир у часах свого поганства санкцiонував пияцтво для своïх пiдвладних, iз яких чимало ще жилоскотiм образом, як свiдчить лiтописець. I дуже можливо, що правда на боцi Юрiя Липи, коли, говорючи про життя старого Києва, вiн констатує, щоiстотою того побуту, центральною подiєю, вiссю забав i втiх був бенкет. Тi бенкети тривали тижнями й культ опойних напоïв увели як конечнiсть у перебiг i буденного, не лише святочного дня. Налоговi п'янства, почавши з елiти, пiдпала вся народня маса, до останнього смерда i хлопа, включаючи жiнок i навiть немовлят, яким для ради сна затикали куклу вузлик iз хлiбом, намоченим у горiлцi. Володимирова хиба полягала в тому, що вiн санкцiонував пияцтво для всiх своïх пiдданцiв. Коли б же був дозволив його тiльки всяким новгородцям, суздальцям, псковитянам i т. д., людям окраïн своєï велетенськоï держави, ми були б нинi найвидатнiшим i наймогутнiшим народом у свiтi. Але ж алькоголь став i нашим гробом. Що ж, однак, нормальна психе осiлих украïнцiв вельми рiзниться вiд вдачi тiєï кочовницькоï збиранини, що створила московський нарiд, алькоголеве отруєння протягом принаймнi тисячi рокiв, датуючи вiд Володимира, проявилось у нас подекуди в меншiй мiрi, як у москалiв. Навiть у меншiй, як у полякiв. Не входжу тут у питання, чому саме, бо це вже цiлком поза моєю темою. Лише констатую, що нас зближує з москалями наслiдок саме спадщини Володимира, князя Киïвського. Бо ж москалi в бiльшiй, ми в меншiй але все ж у дуже значнiй мiрi маємо алькоголеву вдачу. Виявляється вона здебiльша чуттєвою вразливiстю, втратою шляхотних стремлiнь та втратою чуття слушности й толеранцiï (що й констатує Т. Шевченко). Вона доводить до прудких припинiв злости, ненависти й мстивости, що нiяк не вiдповiдають причинi чи iмпульсовi. (У нашiй лiтературi тисячi прикладiв). Ослаблення волi є конечною рисою вдачi алькоголiка: безконечна балакучiсть, стале плянування, присягання собi й iншим, а кiнець-кiнцем Куприянiвське Якось то буде. Страшенний зрiст егоцентризму 30), а з цим зв'язана необ­рунтована зарозумiлiсть. (Цитати у Т. Шевченка). Зарозумiлiсть виявляється в словесних перемогах над усiм i над усiми. Алькоголiк усе зробив би лiпше, нiж зробив уже хтось iнший, вiн має генiяльнi пляни ( Ось я, як що...), але є це лише солом'яний вогонь. Iз того виходить песимiзм ( Менi нiщо не йдеться), i почуття заздрости (У сусiда хата бiла, у сусiда жiнка мила...). А тимчасом усяка праця його вельми обтяжує (Та ж я переобтяжений працею!), тож нехай, що треба, робить хтось iнший, особливо, коли потрiбна праця систематична, дрiбна, мозiльна, непоказна. Тому тисячi розпочатих речей, що все мають бути у свiтовому масштабi, а закiнчуються злiсним i трагiчним Та ну його к чорту!, Най вони роблять, а я усуваюсь (виходжу з товариства, редакцiï, партiï, всякоï збiрноти). Бо ж алькоголiк сприводу всього резонерствує i є органiчно настроєний проти всiх порядкiв, тобто органiчний анархiст. (Констатування вгена Чикаленка). Алькоголiк взагалi легко пускається берега й доходить до вершка цинiзму в своєму свiтоглядi, при чому стало має стремлiння до дотепу. (Шевченкове дiти юродивi, Кулiшеве нетяги й бурлаки). Тому алькоголiк скрiзь поводиться, як дома, розперезано (Ех, гуляй душа, без контуша). Тому при всiй своïй злiсностi, вiн усе схильний до хвилевого приятельства, одначе за хвилину вже другого ображає (Я вам по щиростi скажу, що ви такий то й такий то!) та ж знову за чаркою легко мириться (Де ковбаса та чарка, там минеться i сварка). ________________________ 30 Е­оцентрик це людина, яка все зводить до свого власного ''я''. У людей, що притримуються доброго тону всi такi риси вдачi дуже маскуються стандартним добрим поведенням, i тодi ïхня чула м'якiсть часто примушує ïх м'якнути й плакати. (Цитати в Гулака Артемовського Запорожець за Дунаєм Глянули: кругом Сiч та й заплакали, також диви мiй етюд про д-ра Степана Смаль-Стоцького). Через ту м'якiсть таким людям дiстаються епiтети людей шляхотних. Однак вони зненацька можуть ошарашити своє оточення чином, якого нiчим не можна висвiтлити, чином грiзноï жорстокости (вбивство Гонтою власних дiтей, що не були нiчого виннi й не могли розумiти, в чiм могла б бути ïхня провина. Таки ж не було жадноï тяжкости повернути ïх з унiятства на православiє!). Та ж люди алькоголевоï поваги здебiльшого стають мучителями своєï родини, зривають злiсть на слабших i залежних (П. Кулiш: Сльози жiнки, серця мiць, п'яна лайка день i нiч). Тут же по дорозi найменшого спротиву виявляється ïхня жорстокiсть. (Народня пiсня: Вiзьми, синку, нагайку-дротянку Та бий жiнку з вечора до ранку!) Одначе, хто зумiє в таких людей зачепити правдиву струну ïхньоï слабоï волi, той приведе ïх, куди схоче й цiлком окульбачить. (Слова баби Риндички до Прiськи московки). Ще є цiлком ори­iнальна риса алькоголiка: недовiр'я й зневага до людей. (Чи є у нас дiяч; якого не обвинувачували б у злодiйствi та зрадi й продажностi?). Опускаю багато дрiбних рис, що всi вони надто гостро занотованi в нашiй лiтературi, але мушу додати ще дещо фатальне. Спецiялiсти запевнюють, що алькоголiзм пiдтримує постання епiлепсiï. Епiлептик не мусить бути раз-у-раз у пароксизмi (перепадi хвороби). Однак у нього бувають короткi, просто секундовi втрати свiдомости (припинка свiдомости). Це про неï часто чуємо на судах:Присягаюсь Христом Богом сам не знаю, що зо мною сталось! це часто повна правда, бо ж таких короткихвиключень свiдомости навiть може не помiтити спiврозмовник у жвавiй розмовi. Але ж за тих кiлька секунд епiлептик може зробити чин, фатальний для себе й цiлого суспiльства. Ось у значнiй мiрi пояснення для наведеноï вище цитати отамана Орла про зраду найпевнiших людей. Що ж може зробити такий чоловiк, коли вiн має владу! (Чи не це той випадок iз Сiрком, коли вирiзав 7.000 братiв-поворотцiв?). Деякi епiлептики, так мовити з шабльоновости чи трафаретности, наданiй вихованням, i в менти затримки свiдомости, єднають якось доцiльно своï три колеса, але ж, деякi, мов тi сновиди, не уявляють самi, що вони зробили чи сказали. Навiть часом по довшiй дорозi не знають, як туди дiстались. Спецiяльно для вдачi епiлептикiв вельми характеристичний е­оïзм навiть безпредметний (Нi сам не гам, нi другому не дам), злiснiсть так само навiть безпредметна. (Див. у М. КоцюбинськогоФата мор­ана). Але що найтрагiчнiше було для Украïни саме в р. 1941-му, то те, що вбивник епiлептик завжди спаплюжить свого офiру, завжди зогидить ним забитого. Окремо стоïть iще, як прояв алькоголевоï вдачi, душевна заосталiсть. Констатується, що людина алькоголевоï вдачi може мати великi мистецькi здiбнощi, але не здiбна до iнтелi­ентности. Не хочу наводити прикладiв, що ïх знаю з життя, скажу тiльки про всяких наших мистцiв iз народу (кустарiв). Одначе такi люди, коли ïм через своï мистецькi здiбностi поведеться вилiзти нагору, можуть наробити просто страхiть. Як наслiдок алькоголiзму може бути й iнша психiчна недуга. На початку ця страшна немiч довший час нiчим не виявляється. Нiхто не помiчає в немiчного жадних душевних порух. Але, мiж iншим, це людина нездiбна до точности (нiколи вчасно на засiдання), забудькувата (вузлики на хустцi), несповна i т. п. (якось то буде! Хiба не все одно?! Та ж я обiцяв, але не мiг виконати!). Такий хворий нездiбний до комерцiï (хiба я жид?), легко робить дрiбнi злочини (наприклад: наклепи, брехнi, дифамацiï, присвоює позичене). Вiн часто буває безсоромний (погана лайка, соромiцькi анекдоти, хамство в жартах). Нарештi, пiдо впливом алькоголю постає безлiч бiльших i меншихманiй та всяких легших душевних порух, що роблять iз доброï людини неприємногодивака. Такийдивак, що його всi вважають за безобидного й смiшного, в дiйсностi може бути незвичайно небезпечний, дарма що має нехай i становище унiверситетського професора чи видатного громадського дiяча. На психiку людини, отруєноï алькоголем, кiнець-кiнцем має великий i шкiдливий вплив малярiя, якоï по наших сторонах особливо в останнi часи об'явилося чимало... Гадаю, що в повищому лежить причина всiх негативних рис iндивiда украïнського походження, в цiм же i всi темнi сторони нашого громадського й державного життя, чи говорячи ширше всiєï украïнськоï справи. Гадаю, коли вже слово сказано, спецiялiсти-психiятри дослiдять зачiплене питання й науково його об­рунтують. Але, й незалежно вiд того, ТовариствоВiдродження, що було створене у Львовi, має завдання, далеко вище й незрiвняно важнiше, як воно само про те думало 31). ________________________ 31 Признаємо правду за автором, але з тим, щоб лихих причин нашоï вдачi дошукуватися не тiльки в самому алькоголiзмi, але i в iнших чинниках, також духових. Видавництво. * * * Так, хоч на прощаннi мене й мастили всякими солодкими i м'якими словами, я не дав себе намовити й перенiсся до рiдноï Полтавщини. Не була вона якась незвичайна. Вже й тодi бачив я багато земель кращих, земель, де життя пробiгає вигiднiше, де й люди своєю вдачею та побутовою культурою не гiршi, а може й лiпшi. А все ж таки почувались ми просто щасливими, опинившисявдома пiсля перебування в тiй колючiй чужiй чужинi. Дiйсно є щось просто мудре, Богом людинi прищеплене в отiй незрозумiлiй стихiйнiй любовi до рiдноï землi. Бо ж, коли б не було цього iнстинкту жаден англiєць не жив би у своєму вогкому Альбiонi й кожний, хто мав би змогу переплисти 33 кiлометри Ляманшу, перся б iз своєï санаторiï для рептилiй у казкову Iталiю. А що вже казати про бiдних ляпонцiв чи й iсландцiв, що ïм не тiльки тепло, а й само сонце взято на тижнi й мiсяцi... Того ж дня, що я приïхав у Полтаву, зайшов до Губернiяльного земства i там прийняли мене не менше по товариському, як при першiй вiзитi в Тамбовському земствi. Другого дня я вже мав призначення на ветеринарний пункт у мiстечку Мала Перещепина, Констянтиноградського повiту. Було це дуже миле мiстечко, всього за неповних 25 верстов (кiлометрiв) вiд Полтави, при рiчцi, при залiзничiй станцiï. Були тут непорiвняно лiпшi умовини службовi, знайшлось прекрасне помешкання, було багато iнтелi­енцiï, а мiж нею й свiдомi украïнцi. У Малiй Перещепиш менше було й зустрiчей зi смертю. Але моя стара можу сказати: приятелька все ж таки не забувала про мене й тут. За той рiк, що я там пробув нагадала вона менi про себе тим, що на повному ходу по вимощенiйбулижником дорозi менi вломились вилки на вельосипедi. Утворилась, як говорить фiзика,пара сил, iз котрих було досить i одноï, щоб убитись, коли ж прийняти ще на увагу, що я вилетiв iз сiдла на два кроки вiд мiцного придорожнього кам'яного стовпа. Одначе тихдвох сил вистачило лише на те, щоб пороздирати менi всю одежину та поздирати з рук i з нiг шкуру. Кiлька разiв довелось також вивернутись iз поштовоïбрички (мабуть москалi назвали так вiзок вiд словабрикати). Про це не варт було б i згадувати, коли б один iз вiзникiв не заплатив за тебрикання обома переломаними ногами. До таких же бiжних дрiб'язкiв додаймо й випадок, коли при оглядi масивного земського огира, я присiв iз-заду нього на почiпки, а фельчер передчасно пустив коневi ногу. Веселий коникпожартував i цокнув мене копитом просто мiж очi. Та ж кiнь був некований, а моє чоло було прикрите смушевою шапкою. Отже, пролежавши кiлька хвилин без свiдомости, я вже за три-чотирi днi забув i про ту розвагу. Одначе й у Перещепинi сталося дещо, що варт згадати на цьому мiсцi. В початку грудня прийшла нам депеша з Диканьки, що вмерла моя сестра по других, Юля. Перед роком, мавши 19 лiт, молода, гарна й цiлком дужа вийшла вона замiж за вiдомого тодi (а ще бiльше потiм) украïнського дiяча, що пiшов у пан-отцi. Умови ïхнього життя на парафiï були такiвигiднi, що восени Юля почала кашляти, протягом перших зимних мiсяцiв кашель перейшов на блискавичну горлову туберкульозу й вона, привiвши сина, перед святом Миколи розлучилась зi свiтом. Такi були тодi умови iснування та працi сiльських культурних робiтникiв на нашiй, порiвнююче ще дуже культурнiй Полтавщинi. Я не мiг поïхати на похорон, з огляду на службовi повинностi, тож поïхала дружина сама. А я, повернувся пiзно зi службовоï поïздки, як звичайно, вельми втомлений, бо умови переïздiв у нашiй хлiборобськiй сторонi були непорiвняно гiршi, як у кочовницькiй Московщинi. До того ж i тут на веснi й восени комунiкацiя припинялась: ле­ендарна Констянтиногородська чорноземля розмокала так, що конi були безсилi витягнути колеса з багна, що засмоктувало й маточини. Молода наша служниця, незвичайно мила й услужна, що про неï ми з дружиною й частими гiстьми спiвали часто харкiвськоï пiсеньки: Я б до хати куховарочку найняв, А до груби та топiльничку, До долiвки ще й метiльничку... подала менi добру вечерю. Я перечитав пошту й газети i ранiш, як звичайно, пiшов спати. Спав мiцно. А вiдомо: що мiцнiше людина спить, тим менше потребує сну для реставрацiï своïх сил. Тож i я швидко виспався, а тому вранцi легко пробудився, хоч i було ще передчасно. Розбудив же мене незнайомий голосний шелест-шум, немов би десь близько бурлив веселий ручай. Iз лiжницi вели в кухню малi дверцята зi склом у верхнiй частинi. Скла були затягненi густими шовковими запонками. Я прислухався i враз пiзнав, що шарудiння виходить з кухнi. Глянув на вiконця в дверях i трохи здивувався: крiзь запонки ясно свiтило сонечко. Чи ж я так довго спав? Припустiм... Але: як може менi свiтити сонце крiзь темну й мiцну, мов скiра, запону? Та ж сонце сходить i свiтить не з кухнi! Несподiвана тривога пiдкинула мене на лiжку. Я зiрвався на ноги й широко розчинив дверцятка. Раптом на мене хльоснув величезний вогняний стовб. Враз менi забило дух, червонi язики мазнули по обличчi, обсмалили брови й зачепили волосся на головi. Зачинити дверi я вже не мiг, бо ж у тiй хвилинi лiжниця наповнилася чорним димом. Однак дим стояв над лiжками, не сiдаючи на пiдлогу. Я впав навколюшки i, повзаючи по пiдлозi, махом одягся, ще поповз до писального столика, витяг вiдтiль документи своï та чималу квоту земських грошей, ще вибрав iз шафи дорогоцiнностi дружини, а тодi вiдчинив другi дверi до ïдальнi. Був уже останнiй час: коли я вискочив iз лiжницi, вже зайнялись першi мостовини й почали горiти лiжка. Причина ясна: нашатопiльничка наносила пiв кухнi соломи (у тiм повiтi дрова рiдкiсть) запалила в грубцi, саму ж ïï вимiло кудись iз хати. Палаючий вiхоть вирвався з печi на солому, цiла купа перетворилась у море вогню, в якому трiснула велика бутиль iз нафтою, що стояла в кухнi. Знавцi говорили, що коли б я бувпрокинувся на п'ять хвилин пiзнiше, то напевне вже не прокинувся б узагалi. Тож тепер передо мною смерть об'явилась не як бiла, студена вiдьма з крижаних Тамбовських пiль, а як рум'яна, жагуча красуня вогняна квiтка... * * * Саме в тiй добi московськiказакi та кавказькi чеченцiлiквiдували першу всеросiйську революцiю. Що ж я вже мав ще й з iнститутських рокiв перед Миколаєм Романовим, самодержцем всеросiйським дуже умазанерило в пуху, то по тiй пожежi менi вже недобре спалося в дальшi ночi. Коли ж почався рiк 1906-ий, мене спецiяльно попередили, що арешту я не уникну. Тiкати я не думав, лишилось ждати. I справдi одноï зимовоï ночi: стук-стук! у вiконце й у дверi: Здоров, Еоле, пане свату! Та ж зрештою замкнення в острозi минулось менi цiлком щасливо: навiть мене не били, навiть не лаяли не те, щоб, як стало потiм звичаєм, вразстановити к стєнкє. В царськiй тюрмi було коректне поводження, бо, що не кажи, цар, як говорить Гомер про вмена, в популярнiм тодi перекладi: Хотя й свiнопас, но прiлiчiя вєдал. Для мене ж, як молодого письменника, тi сто днiв вiдпочинкуна Романовськiй дачi (лiтниську) мали й чимало цiкавого. Одначе й там, де я був пiд найлiпшим захистом, двiчi просвистiли кулi бiля мого вуха. Разполiтичнi (тут поперше признаюсь i я з ними!) запротестували проти якоïсь дрiбноïнесправедливости, а подруге, коли я, глибоко замислившись бiля ­ратчастого вiконця, не почув адресованого до мене патрулем вигуку: Атайдi ат акна! (Вiдступись вiд вiкна!). Та московськiсалдати були поганi стрiльцi. Що-правда, як буде мова далi, мало чим лiпшi були й вояки з армiï Петлюри... Загалом же ця полтавська в'язниця стала в дечому для мене цiннiшою за полтавську духовну семiнарiю. Знову хочу тут зробити маленький вiдступ набiк. Iз непорозумiння перебув я без потреби майже два тижнi в тiснiйодиночцi. Спочатку почування забивали мою думку: нерви гули так сильно, що жадна думка не могла спокiйно осадитись у мозку. Поперше я вiдчував страх життя, мовляв: що ж далi буде зi мною, з дружиною, з моïми рiдними? Далi прийшов страх становища: уражатимуть, допитуватимуть, битимуть, бо ж я безборонний проти брутальноï, жорстокоï, мстивоï сили... Однак першi днi минули тихо й спокiйно. Пiсля тих хвилювань, що переживалися вдома за останнi тижнi, вже моя сепаратка почала менi видаватися якоюсь санаторiєю для розхвильованоï душi. Нiхто мене не зачiпав, звертались до мене делiкатно, i я почав призвичаюватись до нового довкiлля. Було аж надто часу, щоб без поновлення причин та iмпульсiв нерви могли перебувати в сталому напруженню. I тодi в головi почала об'являтись думка. Масовий читач книги, як лектури, майже нiколи не здибується з переглядом систематичного ходу думання тiєï чи iншоï живоï особи. Бо ж у книзi, якщо буває, то буває здебiльша фрагментарно подано думкигероя оповiдання чи психологiчноï повiсти, особи, вигаданоï автором, у яку письменник, хоч i вклав найчастiше думки своï власнi, мусiв ïх в iнтересах мистецьких бiльш чи менш пiдкрасити. Це конечне, бо ж мистецтво все є лише намiснем життя, хоч би часто й було лiпше та цiкавiше за живе життя. Коли ж автор подасть читачевi перебiг думок власних, не вiд чужого iмени, то здебiльшого масовий читач поставиться до нього чи то з розчаруванням, чи то з резервою. Мовляв один: це фiлософiя! Нудно. Мовляв другий: Чи ж менi цiкаво, що мислить сам Королiв-Старий чи iнший дiйсний письменник, А. Б. В.? Отже повторюється звичайна iсторiя, що ïï я з великим iнтересом спостерiгав у своïх студентiв, коли викладав на емi­рацiï у високiй школi. Бувало, оповiдаю навмисне, як можу найцiкавiше, скажiм, про якесь небуденне й незнане слухачам явище з життя тварин. Спочатку авдиторiя слухає уважно, з явним зацiкавленням. По п'ятьох хвилинах хтось починає позiхати. По десятьох у бiльшостi очi блудять по стiнах, ще далi стають, мов у морожених судакiв, соловiють. А вже перед кiнцем сорокахвилинноï лекцiï частина студентiв таки щиро дрiмає. Коли ж когось спитаєш, про що саме я розповiдав наприкiнцi лекцiï, бiльшiсть не годна вiдповiсти, бо попросту не чула. Бо ж виклад було запропоновано офiцiйно. А на офiцiйний виклад є традицiйний погляд: це нудьга. Одного разу десь на прогульцi, при рiцi було зо мною понад десяток студентiв-неприродникiв. Ми посiдали при березi вiдпочинути й хтось запитав мене про якесь явище природи. Я почав пояснювати, побачив велике зацiкавлення слухачiв, i перевiв своє оповiдання на тон шкiльноï лекцiï. Був це виклад, цiлком такий, як офiцiйнi виклади моïм а­рономам. Та ж, на моє здивування, студенти-економiсти, технiки й двоє-троє нестудiюючих, цiлком непiдготовлених до викладу людей, слухали повних пiвтори години тiєï iмпровiзованоï лекцiï, яку я навмисне що-далi дужче деталiзував iз неослабленим для них iнтересом. Тим часом виклад iз нашвидку безперечно був менш пов'язаний i менше систематичний, як виклад пiдготовлений для лекцiï в авдиторiï. Тим часом своïм студентам-а­рономам я не раз повторяв: Кому нецiкаво не приходьте. Я викладаю вам з обов'язку, для вас, ви ж слухаєте з доброï волi, для себе. Отже, хто не хоче, нехай себе зайво не мучить. Пiсля тiєï пригоди на березi рiчки, я повторив уже в своïй авдиторiï кiлькаразово iнший досвiд. Дня, коли моя авдиторiя була повнiша, я починав лекцiю про одне, а коли помiчав вираз утоми в очах тих, що сидiли до мене найближче, говорив: Моï панове. Здається, що вас це трохи нудить. Кидаю цю матерiю, а розповiм вам щось цiкавiшого. Всi раптом оживали. Одного разу на лекцiï з ветеринарiï я розповiв цiлком програмово, з багатьма подробицями оту пригоду про мою зустрiч зi скаженим псом у Диканцi, при чому дав повний науковий виклад про сказ взагалi, про мiкробiологiчну сторону немочi, про Пастеровi експерименти й досягнення, профiлактику i т. д., одно слово, цiлком системно вичерпав тему. Тодi було в мене за розкладом лекцiй двi години, одна за одною. Для досвiду я не перервав викладу по першiй годинi, а закiнчив аж наприкiнцi другоï, себто без перерви говорив 40 + 10 + 40 хвилин, чи 1 години на тему складну, прецизну, за студентською термiнологiєюпро нудь зелену. Ото ж буває i так, коли читач побачить у белетристичнiй книзi уступ iз думками автора, себтонудну фiлософiю. А що вже, коли тафiлософiя ще має й релiгiйне забарвлення! Тодi вже це простопопiвське казання, вислухати яке в бiльшостi не вистачає навiть i пристойности. Тож прошу: не вважайте дальшоï сторiнки заказаннячко: може тi моï тодiшнi мiркування поможуть комусь оформити своï думки й тим послужать комусь на користь. Перша думка, що в'язала моï емоцiï з логiчними мiркуваннями, була така: За що? За що я, що в iнтересах очевидноï правди й справедливости з вiдкиненим заборолом по лицарському виступив проти ворога, фактично не мого, але багатьох добрих людей, тепер перебуваю в цiм жалiснiм станi, що загрожує менi в дальшому великою прикрiстю й мукою (приблизно 8 рокiв у Сибiряцi?). Треба було подумати чимало та зiйти з витертого шляху, щоб, нарештi, вiдповiдь оформилась приблизно так. Неза що, атому, що ти вступив у боротьбу, не мавши належноï сили, себто без шансiв на перемогу. Отож i сидишза те, що на важливу рiч пiшов iз почування, легкодумно, а не за розрахунками холодного розуму. Хто ж виступає нерозумно, при всiх умовах дiстає по носi. Власне не тiльки дiстає, але мусить дiстати. Таки ж i наш народ, що мав довгий досвiд у багатьох ­енерацiях, узнав за правду сказане ним у стародавнiй нашiй приказцi: Дурня i в церквi б'ють. Признай, що ти вчинив немудро. Нехай i так, погоджувавсь я. Але ж я пiшов боротись за правду. Чи ж не сказано: Контра спем сперо? (Надiюсь проти надiï). Нехай, що це було нерозумно, я й не виграв. Але за що ж менi кара? I знову несправно поставлено запит, вiдповiдала менi спокiйна логiка. Незащо, лише зновучому? Я. Нехай.Чому ж? Логiка. Тому, що ти виступив безсилий проти сильного, помилково вважаючи, що вiн уже переможений. Приятелю, ти ж маєш розум, а так мало з нього користаєш! Але спокiй! Адже ж маєш надолуження в свiдомостi, що терпиш за правду й боягузом не був. Я. Так, я не був боягузом! Логiка. А тимчасом ти рядовий iнтелi­ентик борешся з наймогутнiшим самодержцем, що має тисячi жандармiв i мiльйони вiйська! За цю приємну свiдомiсть треба заплатити деякою прикрiстю. Чейже правда? Я. Правда. Але ж, що маю робити далi? Логiка. Коли iнiцiятива не твоïх руках, то мало. Перечекай терпеливо до змiни обставин. Поки ж що не зроби чогось, за що потiм могло би прийти каяття. Каяття понижує до такоï мiри, що вся попередня радiсть вiд задоволення собою, буде на все заболочена. Головне ж: не зроби чину непродуманого i не вловися на чужу думку. Бо ж чужi, хоч i наймудрiшi думки, мало придатнi для життя iндивiда, але ж розумний, користаючи з чужих думок, витворює думки власнi, що з ними й живе мудро. Я. Погоджуюсь. Однак питання до цього ж: що я маю робити тепер? Логiка. Вважаючи, що ти боровся за правду, мусиш без вагань лишитись на своєму становищi. До кiнця. Я. Навiть до смерти? За ту кепсько зачату рiч? Логiка. Ти так трагiчно деклямуєш словосмерть? Чи ж ти з нею ще нiколи не здибувався? Чи може ще й досi гадаєш, що вона приходить на заклик? Тому мусиш лишитися на своєму становищi при всiх умовах. Так, i до смерти. Бо ж iдеться не про конкретну добре чи погано зачату рiч, лише про засаду. Для душi чесноï та пiднеслоï всяка засада велика i варта життя. Дiйшовши до тих переконань, я знайшов повну душеву рiвновагу й повний спокiй. Не дратуючись, терпеливо жду змiни положення. Та ж чекати довелося досить, i на думки було багато часу нiколи потiм у цiлому життi не було стiльки. Отже тепер думки ширяли ширшими колами, мов довкола каменя, що впав у воду. По вiзитi до слiдчого, вияснилося, що менi загрожує вiсiм рокiв заслання на Сибiр. Вiсiм рокiв у безмежно студеному Наримському Краю, це щось подiбне смертi, i фiзичнiй i духовiй. Тобто, як: духовiй? питала Логiка. Я. Бо ж перебувати стiльки часу в дикунських обставинах, це очевидно, здичавiти й самому. Логiка. ще третя форма смерти, важливiша. Це смерть моральна. Зломати засади це вмерти морально. Тобто, приятелю, це є вмерти для Бога. Я. Добре. Бог... От, скiльки я студiював про Нього, але... Логiка. Його не пiзнав... Знаю, друже. Щоправда твоï студiï йшли через уста безбожних учителiв i на пiдставi тiльки чужих запевнень, що не брали тебе за серце. При тих умовах не легко було Його пiзнати. Та коли ж ти, пiсля православноï теологiï, знайомився з таємствами живоï природи й на кожному кроцi переконувався в ïï супра-генiяльнiй будовi та чинности, невже ж ти не завважив i не полюбив Творця? Ось мiркуй. Усю ту величезну радiсть, що ти здоровий, молодий, рухливий, iнiцiятивний i т. д. заживав у своєму життi аж дотепер: радiсть чистого дитинства, повноï любови доброго татка й премилоï тiточки, приязнь усiх твоïх однолiткiв i кревнякiв, радiсть майже необмеженоï волi, дорогоï тобi рiдноï й прекрасноï чужоï природи, радiсть пiзнання, радiсть мудроï лектури, високих забав, красних мистецтв, радiсть досягнень на всяких полях твоєï рiзноманiтноï, експериментальноï чинности, погода духа, радiсть глибокого кохання й свiтлого власного очагу... невже ж усе те прийшло тобi... так,з повiтря, або, якщасливий випадок чидобра нагода? Невже ж у тому нема нi розуму, нi логiки, нi доцiльности? Я. Певно, що є. Та ж, поза радощами я мав i чимало вже прикрощiв, навiть бiди. Згадати: немочi, поразки, зраду i, нарештi, оцю прогру та в'язницю, а в перспективi суд i заслання. Логiка. В цьому свiтi, що ти його студiюєш теоретично i в якому жиєш, як бачив сам, нема нiчого досконалого. При всьому найлiпшому, конче є привiскаале. Я. А чому? Логiка. Бо в цьому свiтi, що iснує своєю рiвновагою, перманентно дiють двi сили: одна творча, будуюча, сила Божа. На ïï образ i подiбностi будованi ми єдинi iстоти в свiтi здiбнi до творчости. Друга руйнуюча. Це сила чортова, пiдрядна силi Божiй, але з великою автономiєю. Бог, давши людинi частину Свого образу i Своєï сили, на створенiй Ним землi передав силу творчих функцiй людинi. А в якому напрямi творити подав певнi вказiвки у Своïх законах моралi. Вiд Бога всi радощi життя i всiщасливi випадки. Та ж у свiтi вартуєале. Тому проти людини на землi працює чорт. Вiд нього руйнацiя людськоï творчости, всi прикрощi, також отiнещасливi випадки. Отож коли робиш творчу працю, пiдтримуєш Божi iнтенцiï, Всемогутнiй тобi скрiзь помагає, як отому Гедеоновi, що пiшов на могутнього ворога iз глиняними горнятками. Тобто помагає так, що часом ти, бувши свiдомий своïх скромних сил, сам собi не ймеш вiри, як мiг таке дiло пiдважити. Коли ж руйнуєш, ненавидиш i мстиш, помагаєш чортовi. Конкретний висновок руйнацiï занепад i смерть. Та ж не смерть фiзична, що є лише вимiною матерiялiв i енергiï, якi нiколи не витрачаються, лише переходять в iншi форми, як це непохибно доведено. I, власне про таку смерть не варт анi мовити, бо ж вона iснує, як конечнiсть для потреб свiтовоï рiвноваги, доцiльнiсть чого вiдкинути тяжко. Але є та страшна смерть смерть моральна, яка є фактично смертю Духа. Вона паралiзує безсмертя й приводить до дiйсного й остаточного знищення психе. Ця смерть для пекла й для чорта. це зрив iз мосту в вiчнiсть над безоднею, з того мосту, що ним у земному життi людини є засади, з бокiв яких стоять поручнi милости Божоï, i по боках якоï все тебе спiткає Смерть. Я. Якi ж висновки? Логiка. Прошу, як найкоротше: ора ет лябора. Молись i працюй. Власне, дякуй Боговi за милiсть i працюй чесно на користь людям. Це одинока дорога до творення свого характеру, який позбавить тебе найгидкiшого: страху перед життям... Я сидiв у тюрмi всього сто днiв. Першу частину тiєï доби пробув, як у пустинi. А в пустинi, як справедливо сказала друга моя дружина 32), Наталенане росте нiщо, крiм духа. Отже в тiй полтавськiй тюрмi я далеко бiльше з'ясував собi, як у семiнарiï чи в Харкiвськiй високiй школi, свою життєву путь, бо ж там пiзнав вiдповiдь на те питання, що так тяжко мучило мене в першi днiНащо? Що ж зрозумiв конечнiсть творчоï працi, конечнiсть дякувальноï молитви, марнiсть ненависти й мести, тим забезпечив я собi безлiч великих радостей у прийдешньому. I тепер, стоючи вжена Божiй дорозi, я дуже вдячнийщасливому випадковi, що власне тодi, на початку свого життєвого шляху я мавщасливий випадок довший час перебутив пустинi. ________________________ 32 У повiстi Н. Королевоï п. н. ''Предок''. * * * Моя дальша поведiнка в тюрмi була продумана. Помiг iщасливий випадок. А тому я не поïхав до Нариму, а вийшовна волю. Та ж мусiв перенестися до Києва, в чому, зрештою, не було жадного лиха. Тiльки ж на початку було в Києвi надто тяжко жити. У тi часи чорноï реакцiï й загального переляку засадничi позицiï були не в модi. Але зчасом полiпшало. I навiть, моя стара знайома смерть довго не подавала про себе вiстки. Тiльки одного разу вночi напали на мене якiсь два шибеники на пустирях бiля полiтехнiки. Вибили мене з ровера, та менi пощастило одному дати в зуби рукою, а другого торохнути пiд черево ногою. Ровер був майже непошкоджений i я щасливо втiк вiд халепи, яка могла б загрожувати смертю тiльки в дальшiй боротьбi. У тiй же добi сталась зi мною i на киïвськi умовини дуже небуденна, хоч i цiлком прозаïчна пригода. Тодi вже я мав невеличку посаду в киïвському губернiяльному земствi. Одного дня пiшов у службову комiсiю зi своïм коле­ою-шефом. На розi Володимирськоï вулицi, там, де була ранiше центральна полiцiя, хотiли ми сiсти у трамвай. Що ж ва­он саме пiдходив, ми спiшили перескочити рейки, щоб перебiгти на другий бiк вулицi. Шеф бiг уперед, я в нього у п'ятах. I в тiй хвилинi раптом голосно трiснуло над нами, бiле слiпуче свiтло освiтило вулицю, аж я затримався й усiм тiлом вiдкинувся назад. А коле­а зробив добрий скiк наперед. А тим часом мiж нами вже на рейках лежав товстелезний, як гадюка мiдяниця, новий мосяжний дрiт трамваєвоï електрики з напругою, якоï не витримала б жадна жива iстота. * * * Iз тим же шефом ветеринарного вiддiлу киïвського земства мусiли ми поïхати в так званий тодiПривiслянський Край: губернiï Люблинську, Варшавську й Холмську. Метою нашоïслужбовоï командировки була купiвля для земських пунктiв репродукторiв бугаïв, огирiв, кабанiв. Був лютень мiсяць. Ми одягненi в мандрiвнiроманiвськi полушубки дуже теплi й легкi кожухи, в сибiрськихмалахаях — шапках iз навушниками, з кишенями повними грошей кожний, i з револьвером. Приïхали ми ввечерi на стацiю Рейовець, щоб вiдтiль ïхати до Холму, а з Холму по рiзних маєтках польських магнатiв. На стацiï знайшли порядного хлопа з парою добрих коней у широких санях. Не змовлялись за цiну. Поки ж вiн приправлявся до дальноï дороги, добре на стацiï повечеряли й платили великими банкнотами. Надворi ясна морозна нiч, але ж саме починають вимiтати небо, бо зривається й затихає легенька вiхола. Коло восьмоï години виïздимо з двiрця. Та ж вiзник московською калiченою мовою просить у нас дозволу заïхати подорозi по свого брата, якому теж треба до Холму. Добре! жартуємо. Не маємо нiчого нi проти брата, нi проти сестри. За кiлька хвилин конi спиняються бiля садиби з великою хатою, з вiкнами, освiтленими на всю фасаду. Вiзник кидає нам: Зараз поєдзєми далєй, i зникає в хатi, з дверей якоï виривається клубок пари. Ми сидимо п'ять хвилин. Куняємо й десять. Довго щось приправляється брат, мабуть великий пан.Фацетi каже мiй шеф, що досить знає по польському. Мовчимо ще кiлька хвилин. Нi, це вже таки досить. I снiг уже мов iз рукава, i розморило нас у потязi та по добрiй вечерi. Роздосадуваний вилажу зi саней i йду в хату. Клуб пари влiтає зi мною iз дверей до великоï, гамiрноï свiтлицi, повноï столiв, за якими чимало люду. Смердить алькоголем. Шинок!... Недалеко вiд мене, в темнiшому кутку бачу нашого вiзника, що нахилився над столом. На мить розмова затихла, але саме його голос ясно чути: Повядам, то бо­ацiпрасоли (торговцi худобою). Способносьць! (Нагода!). Я обертаюся до дверей, пiдходжу до саней i кажу колезi: Приправте пiстолю: на нас засiдка. I, поклавши свого бравнiн­а в рукав до лiвоï руки, знову повертаю до шинку. Бачу, чисто, як в Алексєя Толстого:Iсполнєнi атва­ою, Палякi крутят ус... Торкаю вiзника за плече й кажу досить студено до хлопа, що саме має виходити з таким же­ромотлуком, як i сам: Або ж ïдемо зразу, або ну вас обох к дяблу. Хлопи переглянулись: О, єдзєм, єдзєм. То муй брат. Умостились. Ïдемо. Дорога у вибоïнах, сидiти на санях, що не мають спинки, дуже незручно. На серцi тривога. За пiвгодини наш вiзник звертає з дороги пiльною, завiяною стежкою в напрямi недалекого байраку з лiском. Мiй шеф штовхає мене лiктем ще й наспiвує:Скажи ж менi, моє серце, Що маєш на мислi? Спинить! Що ж будемо витрачати час на виграшки? Мiй шеф показує своє знання польськоï мови: Панє! Стуй! А чому ми не ïдемо по дорозi? Бо сюдою буде ближче, вiдповiдає, не обертаючись, вiзник. Цiкаво! А до чого саме ближче? спокiйно питається коле­а. Швидко пани самi побачуть. Невже? А чи не побачиш ти ще швидше чогось цiкавiшого? I гукає вже повним голосом. Повернуть сюди обидва рила. Стiй! Обидва хлопи повертаються й нiмiють: кожен бачить наставлений до грудей блискучий бравнiн­. Брата ко вшем дзяблум, а ти марш на гостинець! командує коле­а. Упрошувати не доводиться:брат майнув до байраку, мов ланя, а вiзник, як баранчик слухняно,вйокав на коней. Не дурно ж i приказка приказує:Доти мутив лях, аж дiстав по зубах. * * * Частiше бували тяжкi тi службовi командировки, особливо, взимку, коли доводилось, сьогодня повернувшись iз Варшави, виïздити знову завтра до Ростова на Дону, а щойно повернеш iз Ростова, вже лежить наказ: у Катеринослав, а потiм у Пулави, i знову в Кишинiв, i знову на Дiн. Але ж часами, особливо ж улiтку, бували командировки чиста радiсть. В одну з таких приємних подорожiв видались ми з тим же коле­ою в серединi травня. Машрут: Курськ, Тула, Москва, Петербург. Назад: Венден, Ри­а. Ми ж iще приплянували: Виборг (Вiiпурi), Гельсiнки, вiдтiль морем у Реваль (Таллiн), а вже з Ревалю в Ри­у. Тiльки ж перед вiд'ïздом чомусь охопило менебабське прочуття. Маю пересвiдчення, говорив я колезi, що живим iз цiєï подорожi не вернусь. Ха-ха-ха! заходився смiхом мiй шеф. Передчуття? У вас? Ха-ха-ха! Та що ж: не вмiємо ми подорожувати? Зрештою ж, не конче вмирають у дорозi. Все це була правда, однак мене таки щось дошкульно шкребло по серцю. Тим часом мандрiвка пробiгала, як на замовлення: скрiзь сама удача. Ось, нарештi, й Петербург...I мордою звєрiной В балото фiнскоє ­лядiт... Прокляте i Гоголем i Шевченком, але прецiкаве мiсто. Та ще саме в зенiтiбiлих ночей, коли все стає феєрично оманним, казково фальшивим, i викликає враження, що ïх анi з чим не можна порiвняти. У Петербурзi ми враз полагодили службовi справи в мiнiстерствi в перший же день i тим увiльнили собi дальших три, бо плянували побути в столицi чотири днi. Отже: день на вулицях, у музеях, вечiр у театрах i садах. У лiтнiй час, царська столиця не переповнена людьми, а все ж таки така рухлива й ­рандiозна. Як могло всього за двiстi лiт вирости отаке велетенське мiсто? Кажуть бо, що навiть на островах стоять iще дерева, старшi за саме мiсто, кажуть, що навiть жива тавiща ворона, яка вiд часучугунного iмператора, що давить копитамималоросiйського гада (i задавити не може!) i доднесь усе ще каркає те саме:Петербургу бить пусту!... Могутнi козачi кiстки, що на них поставлено це гниле душею мiсто! Але ж нема в ньому ознак, що не витримає тисячелiть. Хiба, що проп'є його наскрiзь п'яний петербурзький обиватель, сiрий, злий, грубий i суворий... То ж махнем ще до фiнiв! У Виборзi славнозвiснi лазнi. Вiд Виборга два кроки до ще вiдомiшого водоспаду Iматри. Це саме для мене, бо ж я так люблю бурхливу, спiнену воду! Як би ж нам не побачити Iматри, коли нам однаково треба десь проспати нiч. То й проспимо ïï в потязi. На фiнських двiрцях чудовi буфети, з надзвичайними, переважно рибними стравами. Кав'яр, риби в'яленi, вудженi, соленi, маринованi, в олiï, одна смачнiша за другу, але спецiяльнiсть цесиг. У буфетах не платите рiзних цiн за якусь окрему страву, цiна однапавшально одну марку, скiльки б не з'ïв за один раз. Я люблю рибу, тож i посмакував на вудженому сиговi та й ще на дечiм iншiм. У спальнiм фiнськiм ва­онi з бiлими стiнами й бiлими лавками чистота, як в операцiйнiй залi. Люди преввiчяивi й настiльки чеснi, що коли загубиш десь капшук iз грошима, а згадаєш по десятьох роках, повернуть тобi з великими вiдсотками. У ва­онi спати вигiдно, а в далекiй дорозi це найцiннiша рiч. Та ж не встиг я заснути якслiд, прокинувся: хтось немов ножем проïхав менi по кишках. За хвилинку ще раз, аж яйойкнув на голос. А потiм i почалось, хоч качайся по пiдлозi I Збудив я коле­у. Глянув вiн на мене: Брате мiй! Та ж ви зелений, як трава! Що вам є? Те а те! Отруïння рибою! Ботулiзмус! Але, чоловiче! Який у чорта ботулiзмус, коли ж минуло всього три години вiд вечерi. Ботулiзм починається по 1213 годинах... Але я не досперечався: зiмлiв вiд незносноï болiсти. На першiй припинцi висадив мене мiй шеф iз потягу. Насилу ми розшукали лiкаря. Та ще й договоритись нема як. Ледве-ледве по латинському та на мигах... Над ранок, пiсля докладного промивання шлунка з безконечним наливанням його турецькою кавою, почала менi замовкати болiсть. Нарештi й з обличчя сповзла зелена барва. А, таки вiдходили! ляпали мене по раменах i лiкар, i ветеринар. А останнiй ще додав: Тепер признаюсь: i я вже був повiрив, що ви недурно мали отебабське почуття в Києвi... Та вже все добре: випадок щасливий. То ж не гаймося i мчимо далi на Iматру: там одужаєте зовсiм. Але ж мене таки вхопило порядно. Майже не бачив я знаменитого водоспаду, а що й бачив бачив без радощiв. Коли ж схилився при березi, бо впало менi на думку пополоскати своï рукавицi, забрудненi в немочi, так заточилась менi голова, що пiшов би я був за пiнистою водою, булькнувши в неï, як ложка в сметану, як би не вхопив мене за рукав мiй коле­а. Нi, таки в Фiнляндiïсмерть була менi на язицi, як кажуть чехи. Тiльки аж на морi, мiж Гельсiнками й Таллiном прийшов я остаточно до себе й забув про ту зустрiч зi смертю, що цього разу освiдчилась менi у виглядi смачного сига та бурхливоï пiни, як тi лихi казковi чарiвницi, що приймають вигляд речей, якi найбiльш нападеному любi. * * * У дальшi роки, коли вже покращав мiй матерiяльний стан, наняв я собi помешкання на самiй горi височенного модерного дому. Там день i нiч ходив автоматичний лiфт (вiнда). Одного разу треба було менi дуже спiшно в певне мiсце i, коли я виходив iз хати, в дусi пожалiв, що пiдносити лiфт нагору триватиме кiлька хвилин. Але щойно вискочив на сходи, побачив, що кабiна нагорi й хтось, хто з неï вийшов, забув зачинити дверi, що мене гостинно запрошували всередину. Я вскочив прожогом, миттю замкнув дверi й притис ­удзик... а машина, мов божевiльна, каменем шугнула в свiй колодязь. Чисто, як у приказцi:Мигнув монах, а вже смерть у головах! Та ж не встиг я порядно злякатись, як, проскочивши зо три поверхи, кабiна раптом спинилась, нiби щось ïï пiдперло ззаду. Аж я впав на пiдлогу. Та ж припинка сталась мiж двома поверхами. I тепер, мiж небом та землею, в чорнiй, нерухомiй кабiнi у двох зi смертю, не було менi веселiше, як перед миттю в тiм скаженiм паданнi додолу. Що ж робити? Натиснути ­удзик, най знову летить кiлька поверхiв, як камiнь, аж гуцне на спiд шахти, де буде з неï купа трiсок, а з мене кривава маса? Нi, лiпше почну гукати, чейже вона не полетить iз переляку. Хвилин за десять я вже цiлком вигiдно вийшов iз лiфту долi. А майстрi й воротар дивувались: Таки ж рiшуче все в порядку!... Дiйсно, все було в порядку: навiть я не спiзнився на свiй потяг. * * * Не пригадую якихось видатнiших подiй того роду аж до часiв свiтовоï вiйни. Але з тiєï доби зустрiчi зi смертю, що проходила повз мене, стали частiшi. Натурально: тодi ïй не було коли вiдпочивати, бо ж вiйна ïï жнива. Дрiбнiших випадкiв, тобто, певнiш кажучи, випадкiв буденних, бiжних, не можна й не варт нотувати; але не бракувало й цiкавiших. На жаль,не випадає козаковi розповiсти тут докладнiше про драматичну пригоду, коли п'яний московський старшина витяг на мене в тiй хвилi беззбройного свою шаблюку. Все те сталось так швидко, що я не встиг навiть вiдчути драматичности того в дiйсностi поетичного менту. За якийсь час знову ж перед моïми очима мигнуло лезо. Та вже це була проза киïвських ночей. Сталось це в ночi по св. Вiкторовi. Вже пiд ранок повертав я з iменинноï вечiрки в мого шва­ра. У вуличцi, де я тодi жив, одна сторона була незабудована: дрiмав довжелезний дерев'яний паркан величезного саду. Взагалi на вулицях не було ще й духу. Мотрошить снiжок, але через його прозiрчасту сiтку бачу я, що з другоï сторони вулицi, трохи освiтленоï зорями, (бо лiхтарi вже були загашенi) перебiгає до паркану людська тiнь. Береженого й Бог береже! Тож я витяг iз кишенi камiзельки маленькийслужбовий бравнiн­ i, як звичайно, переклав його в лiвий рукав кожуха, притримуючи напоготовi правою рукою. За хвилинку передi мною стояв здоровецькийбосяк типовий киïвський нiчний грабiжник. На другiм боцi вулицi чекав другий. Перший спинився проти мене на пiвкроку: Адалжiтє (позичте) сiрничка, закурить! звернувся до мене, тримаючи праву руку за пазухою. Був це вiдомий трюк напасникiв: коли б наïвна офiра розстiбнула кожух, щоб дiстати з кишенi штанiв сiрничка, грабiжник кинувся б на свою офiру, вхопив би за поли кожуха й вiдтяг би ïх назад так, щоб руки нападеного були стягненi до заду. А може закуриш iз цього? пiдставив я лобуряцi пiстолю пiд самий нiс. Здоровило шарахнувся назад, у руцi його блиснуло лезо довгого ножа, яких уживають у ковбаснях. I к чортовiй матерi! ревнув я, як у маточину... Та поки ще встиг докинути двiйко теплiших слiв, конечних у такiм припадку, босяк, як заяць уже летiв по другому боцi вулицi вкупi зi своïм товаришем. На порошi ж лишились ïхнi пiв-босi слiди. Тут смерть могла й не мати жнив, але за той добрячий кожух, що був на менi та за порядну пачку грошей, що розпирала мiй пулярес, можна було згарячу вступити в борню й дiстати ножакою пiд ребро. Прецiнь такiфрукти анатомiю знали... Мiж iншим, додам, що за тих часiв, особливо ж наприкiнцi вiйни пограбування й убивства в нiчних годинах на вулицях Києва були на денному порядку. Коли ж хтось про це оповiдав, то конче додавалось терпке слово: Дезертири!... * * * Прийшов час, що вже i я мусiв натягти на себе вiйськову унiформу. Та влiтку пощастило менi здобути на кiлька днiв вiдпустку. Я мчав, як тойвоïн маладой, що на крилах радости несетьсяв дом отчiй. Мчав я, дiйсно, в Диканьку, до батька, тiточки, братiв, сестер. Нинi ж iще вабила мене й зустрiч iз родинами Старицьких, Черняхiвських та Стешенкiв, яким моя тiточка продала поетичний дiмок у Чернечому Яру, що дiстала його спадком вiд мого вуйка о. Якова. Про нього також є згадка вЧмелику. Я дуже приятелював iз усiми тими родинами i, приïхавши додомув цивiлю, другого дня подався на роверi до Чернечого Яру. Це вiд Диканьки приблизно три з половиною кiлометри. Пiльна дорога накочена, бо саме вiдбулася возовиця. Вiд Чернечоярськоï гори до Диканських млинiв, що на царинi, коли добре гнати, можна пролетiти й за 15 хвилин, або й швидше. А що я поïхав ураз по обiдi, то думав ще завидна вернутися додому. Та ж, ïдучи, взяв я на плечi в ремнi ув'язаний етюдник з олiйними барвами: була думка зробити портретний шкiц iз премилоï Софiï Вiталiвни дружини Михайла Старицького, що була вже тодi дужеветха деньми. Але, коли я приïхав у Чернечий Яр, i мови не могло бути про малювання: всi хотiли знати киïвськi новини, а самабабуня Софiя Вiталiвна вимагала, щоб я сiв заграти з нею у вiнта чи преферанса. Потiм пiдвечiрок. Час бiжить, як експрес, а осiннiй день на куцих ногах. То ж поки я вилiз ровером на Чернечу Гору, майже смеркло. У полях нiкого. Тiльки по стернях статечно похожають велетенськi чорнi круки, як на норманських прапорах. Денеде стоять iще одинокi копицi, мабуть проса чи гречки. Десь на заходi вузенька смужечка червоного неба. Чисто Рерiховський, меланхолiйний образ. М'яко шустять по пухкiй курявi ­умовi колеса, мирно побрязкують краски в дерев'янiй коробцi за моєю спиною, тихо зашамотить крильми великий, чорний птах, здивований моïм швидким наближенням. Он вискочив заяць перед самим колом i, мов опечений, чкурнув убiк, аж заточився на закрутi. Чого? Та ж вiн нiколи не чув i пострiлу, бо вже ось кiлька рокiв не вiльно полювати... Ще з кiлометр i будуть диканськi млини. Треба вже повертати лiворуч. На закрутi, може крокiв на 100120 вiд дороги двi низенькi копицi. Пiд ними щось рухнулось. Не круки щось бiльше. Менi сипнуло снiжком за комiр: Дезертири! Швидко я сягнув у кишеню по револьвер, бiльший, вiйськовий, i трохи притримав хiд, щоб зорiєнтуватись у ситуацiï. Вперед, чи назад? Бо ж до повороту на Диканьку треба ще проïхати метрiв зо тридцять просто на небезпеку. Як махнуть навперейми, можуть пiдловити. Та чейже мають i обрiза? От, таквскочив у матню! Але пiльна дорiжка вузенька: обкрутитись на нiй не можна, а майнути по стернях, не ризикну, бо вже нераз проколював ­уми. То ж Господи поможи, щасливо проскочити! Всi тi розрахунки мигнули в головi, як блискавка, може за той мент, що я встиг наблизитись до небезпеки на метрiв 17. Але тепер вже менi полiзла шапка з голови: пiд копицею, що я до неï прудко наближався, тьм'яно засвiтилося кiлька зелених вогникiв. А у вухах прозвучали татовi слова, що я ïх чув за обiдом: Всяка бiда горне на село: спекулянти, злодiï, дезертири, вовки... Бачу ясно: троє здоровецьких вовцюгiв. Стоять укупi й здається менi поводять очима за мною... Ось вже й закрут. Вистрелити? Нi, летiть далi!... Беру в зуби револьвер i швидко 'вiдчiпаю гак вiд наплечника: тiльки рушать за мною кину ïм пiд ноги барви. Коробка заторохтить i на якусь хвилину затримає хижакiв. А вже тодi, як гнатимуть далi, буду борзити що-сили й вiдстрiлюватись, не оглядаючись назад... Шустять моï колеса, аж свистять. Торохкотять краски, як черепки в мiшку. Лечу, мов стрiла з тятиви. Не дивлюся вперед, лише зиркаю через плече назад. Нi, не рушили з мiсця страховиннi тварини. Мабуть неголоднi. Зайцiв бо досить у полi... Ага, отож мабуть i той так крутнувся, занюшивши вовчий дух... Тю-тю!... Свят-свят!... Що ж це за марюка? чую здивовано зляканий голос i гострий бiль в обличчi. Ще миг i лежить мiй ровер у поросi, десь далеко вiд нього етюдник, а я по другому боцi на стернi. Передi мною ж на дорозi вiз, повен снопiв гречки, з яких стремлять, мов роздвоєний хвiст щипавки, гострi, довгi вила. До мене схиляється дядько: Свят, свят, свят! Чи ж це ви,Васю отця Костянтиновичу? говорить до мене господар Максим, мiй адоратор ще з тих часiв, якмiй театр грав у Диканьцi. Помагає менi встати, а сам вийти з дива не може: ровер цiлий, краски в порядку; револьвер, готовий до спуску, не випалив; вовки не гнались. А головне, що коли я гуцнув головою в снопиаж кобила заточилася! хитає дядько Максим головою, я не втрапив на вила, що стремiли просто проти мене врiвнi моєï голови, а що оглядавсь назад, навiть очi не повиколював на гузирях снопiв. Е! Довго ще житимете, Васю отця Констянтиновичу! Таки охороняє вас Господь, мабуть за доброго батька! розумує Максим. А що ж шкрябнуло там соломиною по тварi, чи ж варто про те й говорити? Однак домапро те говорили всi три дальшi днi, що я ще гостював того разу в любiй Диканьцi. * * * У росiйському життi все бiльше випливали нагору розкладовi процеси. Було вже ясно, що вiйна далi тривати не може. В повiтрi виразно смердiло революцiєю. I, дiйсно, вона прийшла. З явилась радiсна, миролюбна, всеобiцююча,безкровна. Та ж, як i кожна революцiя, вельми швидко розчарувала i своïх прихильникiв, i своïх творцiв. Тодi всi побачили, що вона веде за кiстляву руку свого невiдступного ад'ютанта ненаситну смерть, яка має в своïх полках дезертирiв, грабiжникiв, усяких барв анархiстiв. Це на початку, а далi в ïï шики стали всякi, бiлi й червонiчини доблестних армiй. За часiв революцiï розбуялось i украïнське культурне життя. Булажатва многа, та дiлателiв мало. Доводилось так напружувати сили, що сьогоднi й сам не ймеш вiри, вiдкiль ïх тодi брав. Коротко кажучи: протягом кiлькох мiсяцiв я не спав бiльш як по чотири години за добу, а бували доби, що й не лягав зовсiм. I при кiнцi лiта вхопила мене дивна немiч: падала теплина тiла, в найтеплiшiй хатi мене морозило так, нiби я замерзав десь у Нiжнiх Пупках, а температура тiла спускалась до 35, 5њЦ. Потiм починала невимовно болiти голова. Одночасно я втрачав пам'ять до тiєï мiри, що не мiг згадати звичайного слова, або й свого наймення. Одночасно приходила така байдужiсть, що хотiлось тiльки одного: швидше вмерти. Був я тодi шефом киïвського мiйського ветеринарного бюра та посiдав iншi високi комунальнi, земськi й мiнiстерськi посади, як санiтарний лiкар-ветеринар, мав широке коло знайомих i приятелiв лiкарiв-медикiв та необмеженi фiнансовi можливостi. Отже, оглянуло мене тодi 22 лiкарi. Оглядали неради практики чи гонорарiв, але з правдивоï приязнi. I прийшли, зрештою, до такого висновку: Чи маєте всi справи в порядку? А що? питав я в пiв-дрiмотi. Дуже можливо, що через десять хвилин про них уже буде пiзно думати. Про мене. Прошу одного: лишiть мене в спокою. Та ж, коли всi тi лiкарi мене полишили, все ж таки прийшов iще один. Був то дуже близький менi чоловiк, виïмковий дiягност-поет, мiй колишнiй швагро. Та й що ж? Нездужаю, брате, й цiпа пiднiмати. Помру. Очевидно, помиляєшся. Коли жарт на язицi, то ще й душа в тiлi. Та й смерть не любить слухати жартiв. А що ж нашi ескулапи? Певне, сказали те а те? питав мене Вiктор. Та ж, ясно. А менi, вiдповiв лiкар, мене оглянувши, не те ясно, а те ясно, що це все брехня. Тож виходить, що все в порядку, завважив я, слабо всмiхаючись. Таки ж бо брехня є конечний елемент лiкарськоï професiï... Отож i я кажу: добродiй жартує, а тi павiяни:Помреш за десять хвилин. Тебе й довбнею не дiб'єш, тiльки роби все, як той Нестор Лiтописець казаввспак! Вони казали: холоднi обклади, а ти вiзьми гарячi припарки, вони велiли: не рухайся, а я тобi кажу, як тiльки вистачить сили, найшвидше до Диканьки. Там i не глянь на книжку чи перо. Роби тяжку фiзичну працю, як поденщик. А ввечерi, на коня, чи на ровер i ганяй дурних, скiльки витримаєш. Принаймнi два тижнi живи, як скит, по варварському. I все тобi можна, крiм одного: до тютюну зась, анi понюхать! Я послухавсь i знову смерть дiстала по носi. * * * А тимчасомбезкровна революцiя вже скинула свою фальшиву привiтну машкару, i при нiй усе шкiрила своï жовтi зубища смерть. Можливiсть зустрiчi з нею стала вседенною. Всi вже звикали до цього, а я ступiв так, що боявсь ïï менше, як нежиту. Можна було боятися лише покалiчення чи знущань. А, зрештою, в пам'ятi все був глибокий вiрш Ляо-Тсi:Небезпеки зникають, коли вмирає тiло. Цiлий Киïв став нiби стрiлецькою школою. I стрiлянина стала такою буденною, що вже перестала лякати. До того ж украïнцi не бояться смерти, тiльки невигiдного життя. Останнє й буває частинною причиною рiзних гидот, пiдлоти, зрад, киринi, хрунiвства й тiєï славнозвiсноïсамоотверженности йшатости, що буйно розростались i на украïнському, перед тим, майже цiлком чистому, ­рунтi. Отже анi змоги нема згадати, коли моя стара знайома за цю добу зблизька заглядала менi в очi. Та згадавши багато з тих фактiв, не маю охоти про них розповiдати: буденнi пригоди, що здебiльше робили таке ж враження, як робить крижаний смоктун чи вiдламок омiтки, що часом упаде вам iз даху перед самим носом. Я був цiлком певний, що помру в тiй добi. А давно вже сказано: нема нiчого певнiшого за смерть, i нiчого непевнiшого, як обставини смерти: ïï час, мiсце i спосiб. Навiщо ж би я тремтiв задурно. А все ж таки траплялись тодi випадки, що викликали зворушення. Одного понедiлка взимку 1918-го року, я умовився, що конче прийду до вгена Чикаленка на черговий жур-фiкс33), на якiм мали бути дуже видатнi чужинцi. Може тодi чекали славного берлiнського професора Павла Рорбаха, що там бував, у нашiм товариствi. ________________________ 33 Жур-фiкс — прийняття, звичайно вечором. Згаданий далi проф. П. Рорбах, протестанський богослов, пропа­ував порозумiння мiж Украïною й Нiмеччиною. Коли я вийшов iз хати, скрiзь по рiзних сторонах Києва озивались одиночнi йпачковi пострiли. Ввесь Киïв дихав смертю. Коли ж я дiйшов до Великоï Володимирськоï, стрiляли вподовж вулицi. Та ж я мусiв на другий бiк, бо спочатку мав зайти за адвокатом Максимом Синицьким. Стрiли були нерегулярнi й з рiзними iнтервалами. Е, де наше не пропадало! Я пiднiс комiр на плащi й, перехрестившись, пiшов, як звичайно, не оглядаючись. Коло мене просвистiло двi-три кульки, але ж не зачепила жадна. Потiм, коли були боï мiж вiйськами УНР i комунiстами, я сидiв у помешканнi украïнського клюбу. Стрiляли так часто, що вийти не було можна. А сидiти було нудно: не хотiлося нi думати, нi говорити. Я поглянув на сусiда: був то професор Маршинський i, не звертаючись до нього, заплющив очi. Незабаром дзенькнуло вiкно й кулька розщепила спинку канапки мiж мною й Маршинським. Вiн вiдсунувся в один бiк, я в другий, i сидiли далi, жаден не змiнив мiсця. Цю сцену потiм я читав десь у спогадах Маршинського. Видко з його опису, що було йому, як i менi, все довкола таким байдужим, що вiн навiть мене не пiзнав, бо в своïх спогадах зазначив, що бiля нього тодi сидiвякийсь пан. * * * Коли почався одинадцятиденний обстрiл Києва, небезпека смерти була така близька, що можна було знести ïï, лише виплекавши в душi повну байдужiсть. Отже було наймудрiше здатись на волю Божу, мовляв нашою приказкою:Коли Бог не попустить, то й свиня не вкусить. У той же час я впав на добру думку, як iснувати в подiбних умовинах, на них не зважаючи й про них не думаючи: складати словник. Справдi за 11 днiв вiн був готовий. Бо ж я писав картку за карткою днями й ночами: поки стрiляли. Писав, сидючи в такiм кутi покою, що мав бути по сторонi, з якоï нiби то не летiли набоï. Раз-по-раз набiй потрапляв у якийсь сусiднiй дiм. Iз вiкна я бачив, як одного дня вранцi вискочили з домiв на моïй вуличцi кiлька жiнок iз збанами по воду до ближньоï криницi, бо водотяг тодi вже не функцiонував. У тiй хвилинi просто перед них упала граната. В рiзнi боки розбризкались збани, частини вбрання, шматки тiла. Кiлька жiнок утекло, а бiльшiсть лишилась лежати на хiднику. Щовечора я йшов на другий бiк вулицi, де жили моï приятелi вiдомий маляр i його дружина лiкарка. Ми сiдали пити чай i клали на стiл секундометр, щоб знати, в яких iнтервалах лiтають стрiльна понад тим малесеньким партеровим дiмком, де ми сидiли. Коли ж, нарештi, одного передвечора скiнчилася стрiлянина й блискавкою рознеслась вiстка, що комунiсти опанували Киïв, я довiдався, що обстрiл мого району йшов саме в напрямi того кута, де я просидiв одинадцять дiб у добрiй вiрi, що я в найлiпшiм забезпеченнi проти стрiльна. В дiйсностi ж у моє вiкно могла влетiти смерть у виглядi шрапнелi принаймнi сто разiв протягом доби, тобто за всi тi днi, скромно рахуючи, я пережив 1100 можливостей бути забитим. Тож мабуть був я таки справдi, як казали старi римляниЕдiтус сiдере декстро тобтовиданий пiд доброю зорею, що сконстатував був iще в Диканьцi приятель Максим. У тiй добi киïвських судорогiв одного дня, як чомусь надовше затихла була канонада, я подався до украïнського клюбу, а вiдтiль до книгарнiЧасу. Саме бiля опери, може крокiв на десять-двадцять перед мене бiля самого хiдника на зелений травник упала граната. Впавши, вона крутилась, мов дзига по своïй довгiй осi. I, поки я з цiкавiстю дивився, до неï пiдскочив малий хлопчисько, рокiв десятьох i граючись, вiдкинув ïï набiк. А потiм вiн i я пiшли собi далi так, як iдуть люди в хуртовину, коли з неба раз-за-разом грюкають громовицi. Тих одинадцять днiв я не голився. Думалось: щойно прикладу бритву до губи, а тут влетить набiй. I виросла менi борода, розчепiрена на всi боки. Коли ж замовкла канонада, я накинув на себе старе пальто, подорожнiй кашкет, обув високi чоботи й пiшов до клюбу: може почую новини. На Сiннiм базарi стояв великий патруль i в кожного перевiряв виказки. Я при собi не мав нiчого, але зорiєнтувався запiзно: вже не було як вертатись. Лишилось одно: пертинапролом. Але, бачучи зiритованих жиденят, обмотаних патронташами, мов биндами, я сам прийшов, як казали москалi,до остєрвєнєнiя. Тiльки в найостаннiший мент згадав народню сентенцiю:Бога не гнiви, а чорта не дрочи. Кто iдьот i куда? гукнув на менекрасноєвреєць. А ти сам не видиш, хто. Йду туди, куди менi треба! очевидно по московському вкинув я, не спиняючись. Патруль мене не затримав, бо ж таки, дiйсно, тодi я не виглядав набуржуя. * * * Не було безпечно в Києвi, копи вiн був обложений за гетьмана Скоропадського. Не збiльшилось безпеки, коли прийшов i Петлюра. Того дня, пiсля врочистого прийняття переможця Симона на двiрцi, я мав найлiпшi перепустки про вiльний рух мiстом у всякiй добi. Не було ще й дуже пiзно, навiть iще зовсiм не споночiло, коли я поспiшав iз редакцiïКнигаря додому, щоб одягтись на вечiрнiй комерс у клюбi.Стiй! гукнув на мене вояк украïнськоï республiканськоï армiï й ранiш, нiж я спинився, стрiлив до мене з вiддалi крокiв на шiстдесят. Я метнувся на другий бiк вулицi, щоб сховатись у помешканнi Ф. Матушевського. А той вояк примiрився й бабахнув iще раз, коли я вже був бiля ворiт Матушевського. Ще того ж таки вечора я казав Петлюрi: Ну, Симоне, стрiльцi у васневажнi. Чи ж влучать вони в двоглавого орла та в п'ятьохкутню зiрку? * * * Та ж мабуть уже досить подiбних сiрих фактiв, бо всi вони на одну мiру. Зазначу лише тут, що в тiй добi я нi защо б не повiрив, що доживу до нинiшнiх своïх лiт, але ж був i певен, що по менiсвинi не дзвонитимуть, як це буває, колихто з ляку вмирає. Справи украïнськоï культури, яким вiддано служило наше товариствоЧас та споєнi з ним iншi видавництваДень,Смiх,Вiдродження й iншi, вимагали, щоб хтось iз нашоï дирекцiï ïхав за кордон, розвiдатись про стан друкарськоï справи в Европi. Що я вiд року 1908-го й до року вiйни кожного лiта в тих справах ïздив закордон, було менi приречено ïхати й тепер, у скромнiй ролi члена дипломатичноï Празькоï мiсiï. Вдорозi щераз смерть покивала менi своïм пальцем. Десь бiля Деражнi мали на нас напасти якiсь бандити. Тепер не можу навiть згадати, хто, власне то мав був бути: екпропрiятори чи комунiсти. Але менi було те настiльки байдуже, що я вiдмовився стати з револьверчиком на вартi бiля вiкна, як радили чеськi вояки, що диригували охороною нашого ва­ону. Як уб'ють, то нехай лiпше у снi! була моя думка. Одначе небезпека минулась, нiхто на нас не нападав, хоч напад i був анонсований. Отже нарештi, спокiйна Европа. Прага ж узагалi не зажила вiйни, анi революцiï. Але ж у Празi вже тодi був великий автомобiлевий рух. Тож другого дня й потiм нераз дуже мало бракувало, щоб менехуторянина не переïхало якесь авто. Та щоразу, хтось невiдомий пiдхоплював мене пiд руку, або шофер iз виразом здивування спиняв машину бiля моïх нiг. А по двох мiсяцях 19-го березня, коли я прийшов iз костела св. Йосипа, секретар мiсiï сполячений украïнець наставив менi до грудей револьвера. * * * Через рiк я перенiсся з (другою) дружиною Наталеною до маленького романтичного живця Бехинi. Там, у чудовiй природi й помiж простими людьми, що нiяк не вiдчули вiйни й самi про себе говорили:Ми тiльки 50 рокiв по малпах, м'ягшала моя стерпла, задубiла душа й верталося бажання жити. Одначе смерть жартувала й тут, хоч i цiлком по-сiльському. У величезному парку, що переходив у старий лiс, при прохiдцi в бурю, перед самим моïм носом упала товстелезна сосна. Я вчас вiдскочив, але просторова вiддаль вiд смерти була пiв метра, а часова пiв секунди. Там же в Бехинi напала на мене тяжка немiч, що була вiдгуком революцiйних часiв в Украïнi. Треба було пiддатись ризиковнiй операцiï. Та ж вiрити в ïï щасливий наслiдок я не мав найменшоï пiдстави. Навпаки, настiльки був певний, що тiєï операцiï надто запiзненоï я не витримаю, що навмисне не схотiв оперуватись у Празi, а подався до знайомого киïвського хiрур­а-емi­ранта, що був директором лiкарнi у Варшавi. Зробив я так, щоб моя дружина принаймнi не була свiдком моєï смерти. Та ж цього разу, коли смерть насiдала дуже поважно, прийшов порятунок у цiлком яснiй формi Божого чуда. Останнi слова моєï дружини до мене на Бехинському двiрцi були: Стало молитимусь за тебе святому Антонiєвi Падуанському. Коли я прийшов у Варшавi до шпиталю, я був сильно вражений: вiн звався шпиталем святого Антонiя Падуанського. Прокинувшись по наркозi, я побачив бiля себе п'ятьох лiкарiв, що стояли пiвколом бiля мого лiжка. Як потiм виявилось, чекали, що я конче буду блювати, бо зужив надто багато хлороформу. Як би ж тiльки почалась блювота, шви в кишках неминуче б розiрвались, а з тим прийшла б i смерть, бо стiнка кишки була вирiзана до тонкостицигаретового папiрця. Та ж мене, на диво всiм лiкарям, дарма що мене взагалi легко нудить, тепер нiтрохи не нудило. Бiльше: я так умирав зi спраги, що вони ризикнули дати менi ковток чаю. Не занудило мене й по водi, що по наркозi часто трапляється. Так виграно майже безнадiйну справу. Та ж i самий факт мого лежання 'в окремiм покою протягом тридцяти днiв був менi на користь. Тепер, коли пiсля всiх страждань вiйськовоï й революцiйноï доби я нiби наново народжувався до життя, новеперебування в пустинi, де я на початку не мiг анi читати, анi писати, лише думати, було менi таке побажане, як i фiзичне оздоровлення. Тут, як колись у Полтавськiй хурдизi, знову оживав i зростав мiй дух, аж нарештi почав я гадати: чи не на те, власне, мав я перенести свою фiзичну немiч? У всякiм разi там, у шпиталi св. Антонiя я вельми пiдгоïв мою душу, що була перед тим наскрiзь отруєна ненавистю й гострим бажанням пiмсти тими двома психiчними недугами, якi виключають можливiсть тривалоï творчоï працi. Недугами, що з тих часiв тяжкоï вiйни та жорстокоï революцiï з ïï фатальними для нашоï справи наслiдками, стали хронiчними в багатьох наших громадських дiячiв i мас, недугами, що в першу чергу через них ми програвали дальшi боï за боями, аждо сего дне, бо через тi немочi ми не можемо бути споєнi в одно тiло й не можемо мати один спiльний провiд. Згадую тут про це тому, що воно просто вiдноситься до теми цiєï книжки: цiлому украïнству, тож i в тiм числi менi, тi психiчнi недуги все загрожують смертю. I тому пожадане воно згадати тут бодай дуже коротко, що в тiй добi у Варшавi перебував мiй приятель з дитинства тодi жу прах повержений чужими й головне своïмиуневажнений Симом Петлюра. Першу нiч, що я приïхав до Варшави, провели ми вдвох без сну в тяжких розмовах. I потiм кiлька разiв iще могли виплакувати один одному своï жалi. Власне, я не мав що говорити: я мiг тiльки думати. А Симон розбитий на полi i в душi, був також наскрiзь отруєний злiстю, ненавистю й одверто бажав на багатьох помститись. Великими кроками, запалюючи цигарку вiд цигарки, мiряв вiн свiтлицю в гостинного доктора вгена Лукасевича. Вiн уже перестав обвинувачувати нашу нацiональну вдачу в цiлому, вiн тiльки нарiкав на осiб. На своïх найближчих спiвробiтникiв, що гризлись за своï вбогiпортфелi придиректорiï без територiï, про своïх генералiв, що деякi з них перестали вже говорити по-украïнському, бопока платiлi, до тєх пор i ­аварiлi, про рiзнi явища в iнтернованих воякiв, i що було найстрашнiше про селянську масу, що часто стрiляла в спину власнiй армiï при ïï вiдступi. Хто ж винен? питався я тодi, як i всi, всамперед цiкавлючись найменш важливим питанням: за що? Я! гупав себе в груди Симон. Я бо не мав ставати в чолi руху. I тепер не тiльки я це думаю, але ж iншi просто в очi менi те говорять. А хто ж? питав я. Прецiнь збори Нацiонального Союзу, що перед повстанням проти гетьмана Скоропадського вiдбулись у моïй хатi, першим кандидатом на головного отамана поставили Микиту Шаповала. Так що ж: вiн? Нi, твердо говорив Симон. Але вiн зробив лiпше за мене, сказавши:Я на таку велику рiч задурний. А я послухався наказу товариства. I хоч потiм стiльки разiв просивЗнiмiть з мене цей тягар. Ви ж самi кажете, що я не на мiсцi! нiхто, рiшуче нiхто не хоче мене заступити. Я прикований, як на ланцюзi до свого обов'язку. I моя драма в тiм, що я мушу робити те, чого зробити не можу. А я собi думав. А хiба на всiх iнших полях, що недописали, ми були iншi? Та ж ми всi непiдготовленi й необ'єднанi робили те, чого зробити не могли. Та ж, коли сам пiдкреслюєш хибу, робиш ïï ще бiльшою. Бо ж те, що пiдкреслено, не може просякати вглиб, воно тiльки розливається плитко вшир. Та ж цiлiй нашiй справi завжди бракувало глибини. Бо ж усi нашi думки були iмлисто-народницькi, ми стремiли все тiльки допопулярних викладiв, допросвiти, але нiколи не думали про те, де взяти i як створити самих просвiтителiв, як створити вождiв, що без них маса отара овець. А тим часом нашi популяризатори словом i письмом проклинали безневинного Симона, що, вiддаючи справi всього себе,не мiг зробити того, що робив. Я ж собi думав: письменник, що висмiває й ганить своïх ведучих, яких сам же й вибирав, та яким спочатку сам же кидав фiмiамом, має руку диявола, що розсiває полову, яка засмiчує народню ниву й народню душу. А Петлюра стогнав: Та ж коло мене вже нема нiкого, хто б менi помагав. На мене валять тягар керування, але ж нiхто не хоче виконати мого наказу. Хтось дотепно сказав, що Петлюра розбитий, як Карло XII. Та ж у цiм дотепi єдина правда: моï генерали так само не слухають мене, як не слухали Карла його генерали. I хоч би ж була тiнь справедливости... А я собi думав. У цiм свiтi справедливости нема, не може бути i не мусить бути. Коли ж буває нагорода нiби то за нашi добрi чини, то це лише паска Бога, Котрийдождить на праведних i на злих. З ласки Своєï дав Вiн i тим, що прийшли в 11-iй годинi однакову платню, чи певнiше: нагороду-дарунок, як тим, що стали на працю з досвiту. Отже моралiБожоï ми зрозумiти не можемо... i не мусимо, бо нам не дано апарату для приняття тих вищих законiв. Нам дано розум, ми ж його лишаємо нерозвиненим (закопуємо талант у землю), починаємо справи, яких кiнця не передбачаємо, замазуємо самi собi очi злiстю, нерозважнiстю, ненавистю й бажанням мсти, i тому не тiльки не передбачаємо, а навiть не догадуємось, який може бути кiнець початоï справи. Отже ми все йдемо на iмпровiзацiю. Вони добивають моï останнi сили, стогнав Симон. А передi мною вставав образок iз купання в Брусiï, на Ворсклi. Ми здибали там хлопцiв-лiтникiв, що приïхали з Петербурга. Познайомились i поприятелювали з ровесниками. Коли ж грались i дурiли, один iз них перелiтував величезнi рови. Ми ж усi пнулись його наслiдувати, але жадний iз нас не мiг перескочити нi наполовину меншого. Та чому ж? Мало в нас сили? Нi, сказав нам вихователь лiтникiв, iталiйський професор, ви маєте бiльше сили, але вiн має вправу. Це раз. А друге: вiн є свiдомий своєï сили, а ви нi. Тому вiн нiколи не стрибне через такий ярок, якого вiн перестрибнути не зможе. Та ж яким брудом мене обкидують! хрущав пальцями Симон. I я певен, що є такi, що й самi тому не вiрять. А я думав: брехнi тобi не страшнi, вони зчасом вiдпадуть. Бо ж бруд для чесного чоловiка тiльки фаза. Багно, пролежавши якийсь час, або ж висохне й обтруситься, або перетворитьсяна персть i зникне в землi. Хiба що якийсь iзнаських сваткiвсамоотвержений брудохранитель, намагатиметься час-вiд-часу розмочити сухий порох. Зрештою, чесний дiяч не мусить нiколи витрачати часу на виправдання розтирання бруду, бо вiд того швидше можуть залишитись плями на одежi. А, зрештою, тодi я думав багато i тi думки, частинно записанi де-iнде, помогли менi очуняти й духово пiсля немочi в роках 19141919... * * * Опускаю нуднiшi нагоди й нав'язую дальший випадок про помiч св. Антонiя Падуанського. Сталось це в роцi 1925-му. Я тодi викладав у Господарськiй Академiï в Подєбрадах, але жив з дружиною в селi, пiд Прагою. В тiй добi все, що могли ми заробити, ми виплачували за зробленi в Чехах видання товаристваЧас та iншi, щоб не осоромити перед чехами украïнського iмени. Злиднi тисли нас так, що треба було кидатись на заробiток кожноï корони. А тим часом почала мене страшенно болiти нога. Спочатку гадав: минеться. Потiм смiявсяна кутнi:У бiльшостi життя починається мрiями, а закiнчується ревматизмом. Та жарти не помагали. Треба вже було кричати:Ой леле!, бо ж довелося вже ногу биндувати в ­iпс. Жаднi лiки не помагали. Всякi ж дослiди на клiнiках у Празi показували з очевиднiстю, що пiймав я туберкульозу колiнного суглоба. Тож, навiть коли б повелося процес затримати, ходити без милицi вже не буду до кiнця життя. Я розводив руками й коли не йойкав, потiшав себе тим, що вже довго ходив по землi на здорових ногах, а тепер до раю можна й дошкандибати. Отже те неминуче шкутильгання до кiнця було настiльки певне, що я таки цiлком погодився на свою долю й за радою лiкаря продав свого ровера, щоб було чим платити за лiки. Що-правда, один iз лiкарiв-чехiв говорив: Може далося б частинно полiпшити справу, коли б у вас була змога бодай мiсяць пожити в теплiм краю, десь у Пiвденнiй Францiï. Не виïзджаючи з нашоï вогкоï Чехiï, не майте надiï. Та ж при нашiм фiнансовiм тодiшнiм станi й жартом не можна було помислити про закордоннi подорожi та курорти. До того ж, навiть коли б десь i знайшлися грошi, я сам не мiг би ïхати: мусiв би ще платити попутника. Та й ще була перешкода, навiть i не одна. У тiй добi щось поговорювали про можливiсть близькоï вiйни, а тому було дуже утруднене здобування закордонних вiз. Особливо ж консули нерадо давали вiзи нашому братовi-вигнанцевi, до якого в Европi вже почало вироблюватись недвозначне вiдношення, як до заброди й цигана. До Iталiï ж видавали вiзи тим неохотнiше, що тодi сильно впала iталiйська валюта й вартiсть лiри майже дорiвнювала вартостi чеськоïкачi корони. Одного вогкого дня, коли я стогнав вiд дикоï болiсти, приïхав до нас iз Праги землячок, iнженiр Бор-ик. Дуже розчулився, побачивши мене в такiм кепськiм станi, та стало повторяв: Треба щось робити! Так не можна! Одно робити можу, вiдповiдав я, молитися св. Антонiєвi, що я таки й роблю. Бор-ик був менi дечим зобов'язаний, мав добре серце й тодi ще не цiлком була зникла приязнь мiж людьми. Тож вiн не тiльки повболiвав бiля мого лiжка: за два днi вiн приïхав знову й урочисто поклав на стiл 500 корон: Це грошi на подорож до Провансу. Я ïх дiстав з умовою, що ви повернете ïх, аж коли будете мати змогу. З цього менту почалось чудо, бо ж звичайно Бор-ик здебiльша не мiг дiстати анi п'яти корон собi на вечер'ю. А за день-два прийшло менi повiдомлення з Подєбрадiв:Сенат Академiï ухвалив асигнувати вам 1000 корон на лiкування. Одночасно з цим грошi вислано. Було ж двiчi дивно: приятелiв у Под'єбрадах я не мав, бо йшов проти течiï, а тисяча корон була й для Академiïгрубим грошем. Тодi дружина вирiшила початихожденiє по консулятах. Iз мiсця зробила справний крок, бо ж знала, що в демократiях людиною є той, хто має протекцiю. А протекцiю вона дiстала у майже святого єпископа Р. Вiн хоч i не мав по консулятах знайомостей, але ж його високе службове становище важило чимало. До того ж вiн, як i моя дружина перфектно володiв мовами дотичних консулятiв. Однак iз тими рекомендацiйними листами перший крок нiби був нещасливий: до французького консуляту дружина того дня спiзнилась. Але ж невдача була тiльки позiрна. Бо ж коли вона прибiгла до консуляту iталiйського й подала свою рекомендацiю, консул ураз прийняв ïï особисто, уважно вислухав справу й сказав: То ж навiщо вам шукати вiзи до Францiï, а у нас другоï, транзитноï, коли я дам вашому чоловiковi просто вiзу до Iталiï, на мiсяць чи там два. Та ж до Францiï ми можемо знайти попутника, сказала з сумом дружина. Панi, та ж нинi до Iталiï на дешеву лiру знайдете ïх бiльше. Спробуйте, а тодi прошу, дам i попутниковi, коли буде солiдна людина. Отже, просто без намагання, найтяжче було в один день зроблено. I, коли дружина з радiстю репродукувала менi свiй дiялог iз консулом, почулося клепання в нашi ворiтця. Був то наш приятель унiверситетський професор iз Праги, В. Щ. Почувши, про що мова, враз ухопився: Та ж я буду за попутника! Я вже i там, i там пробував за вiзи i безуспiшно. Дарма, що чекав по чергах кiлька годин та й не один день. Не мусите, панi Наталено, анi сама ïздити: дайте вашi документи я вже тi пороги знаю, i враз сам полагоджу справу. I таки, дiйсно, справу полагодивураз. Полагодив за чверть години й того ж таки дня привiз до нас вiзу менi й свою. А тимчасом менi трохи полегшало, бо встановилась добра погода. Я мiг потрохи пересуватись, тiльки спираючись на одну палицю. Другого дня погода стала, як кажуть австралiйцi,генiяльна, а барометр усе далi дрався вгору. Тож ми, не вiдтягаючи, того ж iще таки тижня, що Бор-ик привiз був своï першi грошi, вже вступили до ва­ону експресу, який без пересiдок помчав iз нами з Праги до Венецiï. Що ж був уже кiнець серпня, у ва­онi було настiльки вiльно, що хвору ногу можна було витягти на лавочцi. Так що ми з професором навiть вигiдно вiдпочивали. Без пригод, у повнiй удачi приïхали ми без спiзнення до чарiвноï Венецiï. У Кестро (передостання стацiя) у наш ва­он вскочив хлопчик камельот iз газетами й кожному ще ткнув у руки рекламнi листочки. Що ж нам було цiкавiше дивитись на Адрiйське море та освiтлену Венецiю, ми тi листочки засунули до кишень, анi на них не глянувши. Коли ж ми без клопоту знайшли собi добре й дешеве мешкання у Венецiï, добряче повечеряли накупленими на торзi овочами, Щ-ий i питає: А що ж воно нам надавало? Вiн знав iталiйськоï й почав переглядати плякати. А це вже просто для вас! сказав вiн, Проспект iталiйських живцiв. А мiж ними, дивiться, Абано. Ще ж iз-перед Рiздва Христового було воно славне своïми гарячими сiрчаними джерелами. В числi хворiб, що ïх там лiкують, на першому мiсцi стоять артрити! Добре. Але ж, де те Абано? Може десь пiд Римом чи Неаполем, а в мене вистачить тiльки на те, щоб просидiти мiсяць десь на березi моря тут, у Льомбардiï. Та ж на другий день нас просто ошарашили сприятливi вiдомостi про Абано. Лежить воно всього за якихсь 20 кiлометрiв вiд Венецiï. Залiзничний квиток коштує щось менш шости лiр. Але ж, що було менi найдивовижнiше, в 10-х кiлометрах вiд того славнозвiсного живця, лежить Падуа, зв'язана електричним трамваєм! Падуа ж мiсце, де поховано тiло св. Антонiя, де бiля Його гробу кожного року вiдбувається безлiч чудес... Оглянувши Венецiю, ми поïхали в Абано. Виявилось, що в 42-х величезних санаторiях, переповнених ущерть, нема жадного вiльного мiсця. Насилу в однiй приобiцяли менi покiй за тиждень. Лiкар-француз оглянув мене приязно й сказав: Вашi приятелi лiкарi мабуть знають добре всi немочi. А я знаю тiльки одну галузь: хвороби суглобiв (артрети). Тож можу вас запевнити, що пiсля 12-ти лазнiв у цiм сезонi та пiсля 12-ти в сезонi прийдешнiм, на осiнь того року будете дужий. Так прийдiть за тиждень. Аддiо. З професором ми поïхали з Абано до Падуï. При гробi дель Санто Антонiо зажили ми обоє мiцних вражень. Я молився щиро й дякував за самий факт, що довелось менi тут опинитись. Але ж не мав я великоï надiï, щоб Святий почув моє грiшне прохання помогти й з ногою. I нiби, дiйсно, мав я рацiю, бо щойно ми вийшли з костела, почав падати дощ. Себто: менi враз погiршає, мусiтиму лежати у Венецiï в лiжку може й увесь той тиждень, що чекатиму на мiсце в Стабiлiменто Морозiнi в Абано. До всього ж нiде в готелях ми не могли знайти собi кiмнатки. Довго блукали пiд дощем по мокрих вулицях i все без наслiдку. В Празi при такiм довгiм ходiнню й по сухому я вже не волочив би ноги. Але ж тут дивина! Ходжу по мокрих хiдниках цiлком вiльно, тiльки трохи пiдпираюсь цiпком. Нарештi найшли й ночiвку. Вночi я прокидавсь кiлька разiв, чув, як порощить дощ, але скiльки прислухався до ноги, вона мала сумлiння й не озивалась. З Падуï ми знову повернули до Венецiï. Щ-ий поïхав далi до Фльоренцiï, до Риму, Неаполю, я пробув п'ять день у Венецiï, знову на день вернувся до Падуï, а з Падуï до Абано. Читачевi, що не покуштував артретiв, не було б цiкаво про знаменито впорядковане лiкування в Абанських лазнях, де лiчничi джерела мають природню теплину води 82њЦ.; то ж я тут опускаю деталi. Тiльки зазначу, що по п'ятьох ваннах я пiшов пiшки за десять кiлометрiв. По десятьох зовсiм вiдложив свою палицю, а по 11-х щиро подякував лiкаревi й персоналовi Стабiлiменто й поïхав дякувати св. Антонiєвi за повне одужання. Якщо маєте змогу, пробудьте у нас ще тижнiв зо два. Якщо ж маєте щастя, що за цi два тижнi не впаде дощ, стан вашоï ноги буде такий, що може зi мною вже бiльше взагалi не побачитесь, попрощав мене милий лiкар. Я перебув у Iталiï ще два тижнi. При чому чудо ще доповнилось тим, що менi туди прислала аванс одна з наших убогих емi­рантських редакцiй. Та за той час не тiльки не впало жадноï крапки дощу в Iталiï, але ж, коли я приïхав у Чехiю, то й тут iще повних 25 днiв була чудова, суха погода. Менi не тiльки вистачало грошей на всi витрати в подорожi та в живцi, але ж я привiз додому такий лишок, що вiдразу повернув половину Бор-иковi та враз купив собi другого (вживаного) але ще лiпшого вельосопеда, як був той, що я перед двома мiсяцями продав, I десять повних рокiв не згадував я, що мене колись так безнадiйно болiла нога. Заношу сюди цю згадку, хоч вона й не має нiби то безпосереднього зв'язку з моïмизустрiчами зi смертю. Однак вона вельми потверджує моє переконання, що в свiтi нема випадкiв, але є перманентна милiсть Божа до тих, бодай i найгiрших грiшникiв, що у Нього та Його Святителiв тiєï милости шукають. З другого боку, коли б i справдi була це туберкульоза костей, як це виглядало цiлком непохибно (навiть по туберкулiнацiï), то напевне сьогоднi я вже не записував би отих своïх спогадiв про подiю, про яку свого часу я докладнiше подав був до iталiйського Антонiянського часопису. Але ж треба тут додати й маленьку деталь iз доби мого перебування в Абано. Одного, дуже паркого дня, я сидiв по обiдi в санаторiяльнiм саду та грiв на сонцi колiно. Лавочка була низесенька й стояла мiж кущами й квiтками та травою. Я читав i не дивився довкола. Коли це раптом хтось мене смикнув за плече, а жiночий голос дзвiнко закричав: Серпенто!... Я шмагом вiдсунувся на другий кiнець довгоï лавки, а там, де я щойно сидiв, швидко повзла велетенська, метрiв на пiвтора, злотиста гадюка. Старша панi, що врятувала мене вiд небезпеки (видима рiч, гадюка не мусiла мене конче вкусити!) була з єгипетськоï Олександрiï й потiм дуже зi мною поприятелювала. Що ж було найдивнiше, вона досить добре була поiнформована ще тодi, в 1925 роцi! про Украïну й про украïнську справу. * * * З того часу почали й нашi матерiяльнi справи лiпшати. Бiгом одного року видано кiлька моïх книжок, прийшли цiлком несподiванi лiтературнi гонорарi, i ми поплатили всi борги. Навiть почала набиратись i готiвка. Тодi ми вирiшили продати незвичайно незручну нашу хатинку в Увалах, яку, говорячи з чеська, справедливо звалипсi буда себто песька будка. Та ж найдеться купець i на дiрявий горнець. Найшовся на нашубовду, а ми собi купили бiльшу садибку в Мельнику. З Мельника до Праги залiзницею 54 кiлометри, при чому два кiлометри треба йти до двiрця. А по сошi вiд нашоï хати тiльки 30 кiлометрiв, при тому дорога зручна й гарна, особливо назад додолу, що має велике значення для втомлених нiг. По дорозi кожних 23 кiлометри селища й величезний рух удень i вночi. Тож iз Мельника, коли на дорогах не лежав снiг, звичайно я ïхав на вельосипедi. Одного разу на сошi з лiвого боку (тодi ïздилось лiворуч) було накидано багато кам'яноï товчi (щебню), приправленоï на поправу дороги. То ж я ïхав по обоченi (побанкетовi) дороги з боку правого. Нараз бачу: зустрiчне авто притримало бiг i ïде просто на мене. Як воно вже було на пiв метра вiд мене, я кинувся в канаву. А з авта висунулась червона пика шофера, що менi кричав по чеському: Я маю право тебе вбити, бо ïдеш не по належнiй сторонi! Дiйсно, не дурно таки спiвав наш Франко:Люди, люди... Я ваш брат! хоч, що-правда, не додав, чи вони також вiдповiдали те саме... Не було це першим випадком, щоб я мав змогу переконатись, що люди з культурноï Европи, вмiли користати зсвого права... Та на цей раз рiвчак був не дуже глибокий, а я впав щасливо, без шкоди для себе й для вельосипеда. * * * Iншим разом ïхав я до Праги проти великого вiтру. На сошi було мало авт. Аж ось нагонить мене вантажний вiз. Ïде дуже помалу. А саме починається довший пiдйом. Ах, яка ж спокуса взятись рукою за дошку авта тана шармачка виïхати на гору й трохи вiдпочинути, не витрачаючи часу. Вхопився. Всi думки на тiм автi, за яке я тримаюся з правого боку, бо ж знаю, що зустрiчнi поïдуть злiва. Аж у цiй хвилi вiтром пролiтає великий особовий автомобiль, перегоняючи вантажника. Пролетiло те авто бiля мене буквально на якихсь п'ять центиметрiв, аж кров у мене разом вiдплила з обличчя й перед очима закрутились жовтi кола... * * * Ще одна пам'ятна подорож до Праги. Треба було скористати зi щасливоï нагоди: продавалась велика нумiзматична збiрка, а в нiй я побачив випадково монетку з Кападокiï. Що ж до святого Василя Великого свого часу в Цезарiï Кападокiйськiй лились потоки пожертв на заiнiцiованi ним харитативнi доми, званi потiм базилiками, мiг отой динарiй бути i в руках Святого. Як би ж таки такоï монетки не мав музей отцiв Василiян, що саме почав закладатись на Чернечiй горi, в одному з найстарiших наших манастирiв пiд Мукачевом? Дiйсно, оо. Василiяни на моє повiдомлення попросили мене ту монетку купити. Було це в початку листопаду. Ще зима не почалась. Вiяв попутний вiтер, а барометр не йшов на дощ чи снiг, хоча й небо було захмарене.Но я, гляди на сеє, собi на умi! як каже Возний уНаталцi, мовляв Куприяновеякось то буде, проскочу. I вискочив на ровер та й гайда до Праги. Та ж у перелетi, де одно селище найдальше вiд другого, а при дорозi нема дерев i дорога ступає вгору, вдарила на мене така злива, що менi промокла спина й вiд паса додолу ноги. З туристичних черевикiв я навiть мусiв був як дощ перестав, виливати воду, як iз горнят. Переривати подорож не було як: бо ж я вже був в останнiй третинi дороги. Поки доïхав до Праги, трохи продряг, а що ïхав швидко, не змерз. Але ж у Празi мене ще кiлька разiв промочило. Я швидко поробив, що мав, купив того цiнногоВасилiянського динарiя й чим-дужче поспiшив додому. Але по дорозi заскочив до костела й попрохав помочi у св. Василя. Коли я виïхав iз Праги на гостинець, зiйшло сонце. Але ж дуже похолодiло й проти мене почав дути чималий вiтер. Вiд нього я охолоджувався й висихав спереду, але ззаду був перегрiтий вiд намагання й залитий потом. Вже напiвдорозi почало менi покручувати в щоцi й трохи в ногах. Згадав я й про те мiсце в боцi, де в мене був тричiТамбовський плеврит, що повторився ще й потiм в Украïнi. I дуже менi неспокiйно стало на серцi: виглядало так, що я майже шiстдесятлiтнiй дiд заплачу за ту монетку дорожче, як сподiвався. А певне! Бо ж ось зно'ву впала злива. Цього разу була студена й витривала. То ж, коли я пiд'ïздив до дому, анi в кишенях у мене не було сухого мiсця. I тут я згадав страшну рiч: по обiдi дружина конче мусiла йти до знайомих, що жили далеко за мiстом, я ж не взяв iз собою ключа вiд хати! Тобто мусiтиму тепер вiд дому ïхати по ключ у дружини. В хатi буде студено. Поки зварю собi чай, буду цiлком готовий до подорожi на цвинтар! Щоб швидше, хотiв був навiть не спинятись бiля своïх дверей, а ïхати повз них далi. Та ж коли доïхав до своєï хати, вихiднi дверi враз вiдчинились, а в них дружина: Ну, слава ж Богу, що ти вже дома! Я чекала на тебе бiля вiкна, бо ж неначе хтось не пускав мене з дому. Бiжи швидше: в хатi напалено, лiжко й суха бiлизна приправленi, мерщiй лягай: в цiй хвилинi принесу гарячого чаю... Я ще раз подякував св. Василевi. Вранцi встав цiлком дужий. * * * Та ж згодом помiч св. Василя Великого була далеко бiльшою й тривала довший час перманентно. Тому й оповiдання про це буде довше. Лукава рiч емi­рацiя. Вигнанець чи втiкач, що опинився поза небезпекою, в чужому краю на початку нового життя має повну свiдомiсть свого становища: вiн щиро вiрить сам собi, навiть узнаючи за справедливе, що до повороту домiв чи й до самоï смерти в чужинi, вiн проживе де­радований. Нiби ж натурально: за життя, що буде збережене, варт заплатити маєтком, громадським поставленням, амбiцiєю i т. д., коротко всiм. Та ж ясно кожному:лiпше бути живим псом, як мертвим левом. У дiйсностi ж, це перший симптом грiзноï немочi, яку назвiмтiмор вiте тобто страх життя. Минають помалу смутнi днi вигнанця в чужому i при всiх умовинах студеному оточеннi. Але вигнанець помалу вправляється в тi новi умови чужого життя. Повiльно, хоч i без юридично об­рунтованого пiдкладу, стає й у чужiм оточенню, коли й несвiй, то все ж таки не такий чужий, як на початку, бодайдобре знайомий. Робить, працює, не сахається жадноï чесноï працi (доктор iз лопатою на гостинцi, iнженер нiчний вартiвець на фабрицi, дома генерал, тут камельот 34) i т. д.). Одначе, як не намагається натиснути на всi своï чесноти, констатує, що довкола життя всiм аборигенам бiльш чи менш усмiхається, а на нього все дивиться вовком, дарма, що вiн, помимо своïх принесених iз дому чеснот, тут iз необхiдности вигадливiший, рухливiший i смiливiший за багатьох аборигенiв. Це пече, особливо, коли в безсоннi ночi згадує, чим був i чим став чи стає. Нарештi приходить день перших конфлiктiв iз чужою владою. Вже сама рiжниця в характерi нацiональноï ментальности є причиною, що такий конфлiкт неминуче мусить прийти, i тодi емi­рант збагне, що хоч вiн, цiлком однаково, як усi довколишнi абори­ени несе повнiстю, або й iз надвишкою, всi обов'язки, в дiйсностi має далеко менше прав. Ба, нi: власне не має прав жадних. Його ж iснування, всi дрiбнi, мозiльною працею досягненi здобутки, базуються майже виключно на самiй беневоленцiï тубiльцiв. I те, що вчора йому було надано, як його право, сьогоднi без жадних пiдстав i попереджень вiдбирається. Лишаються отi окрушини жебраковi Лазаревi, що падають зi стола багача. Загалом же емi­рант розумiє, що вiн нi за що, нi про що є людиноюменшевартою, менше, якпiв-громадянин, пiдлюдина. ________________________ 34 Вуличний продавець часописiв. Тодi приходить другий пароксизм грiзноï недуги: перед свiдомiстю емi­ранта встає на ввесь зрiст пiдсунене дияволом питання: Та ж за що? (В дiйсностi мало б бути друге: Чому?). За що мене людину чесну, працьовиту, невибагливу, патрiотичну, долею пригнiчену от так принижують? Та ще й тi, кого я вважаю нижчим за себе! У серцi накипає чорна злiсть i закриває, як те шумовиння в киплячому горшку все те добре, що вариться пiд пiною: первiснi безмежнi почуття радощiв (вiд уникнення смертельноï небезпеки) та первiсноï безмежноï вдячности (за дозвiл зберегти тут життя). Коли ж виникли такi почування, автоматично зникає приязнь довкiлля. Доброчинець рад би чути безнастаннi й прогресивнi вирази вдячности, а попечена емi­рантська психе починає творити субстрат для вирощування нижчих людських почувань. Це смуток, безсила злiсть, заздрiсть i помалу ненависть. Все це наростає спершу в вiдношеннi до чужих, що до них спочатку серце було переповнене прихильнiстю й вдячнiстю. Та ж, що бiльшає прикрощiв i невдач, що бiльше в буденних вiдносинах виявляється рiжниця ментальности помiж тубильцями й приходьками, то бiльш отрута дужче й дужче загнiжджується в тому попеченому серцi й серце помалу заростає богилою. Тодi злi почування переносяться й на своïх. Спочатку на тих землякiв, якимповезло, потiм i на всiх iнших товаришiв у нещастi, бо ж у них серце стало шорстке, а страх життя витворив гострий е­оïзм. У засмiченiй душi, як у неполотому огородi, виростають усе новi й новi полови. I може найстрашнiшим помiж ними будяком емi­рацiйноï психи стає рези­нацiя. Переважно вона формулується як дуже злiсне переконання: Коли вдома були миславнi бубни, а тут стали тiльки звичайноюсобачою шкурою, то й нехай! Коли мене, людину, таку достойну, тут уважають за щось меншевартiсне, нижче, здiбне до всiх чинiв злих, так i чорт же ïх всiх бери! не маю чого оглядатись на всякi засади та приписи етики. Вiдтепер моя вiра дарвiнiстична: свiдомий зоологiчний е­оïзм, що знає тiльки боротьбу за iснування. Зубами й нiгтями мушу пробивати собi дорогу й виборювати собi життя (справнiше б сказати: прожиток!) за всяку цiну. За всяку цiну!... I це є те мiсце, з якого емi­рантпускається берега. На цiй точцi, коли вiн до неï приходить, фактично його життя закiнчується. Потiм уже маєте труп живоï ще людини, яка, коли залишиться на вигнаннi аж до смерти, вже нiколи не повернеться до товариства людей, яких у нас у некрологах часто звутькриштальними. Нi, такий емi­рант уже на все лишитьсялисом пiдшитий та псом пiдбитий. Бо ж той, хто дiйшов до такоï популярноï фiлософiï, той маєвсе дозволене. А тодi вже не тяжко дiйти до того артизму, щохоч i з стоячого пiдошву випоре. З цiєï стадiï формування емi­рантськоï душi для багатьох вигнанцiв починається на емi­рацiï доба економiчного розцвiту, що в наших матерiялiстичних часах, приносить одночасно i пошану загалу, комплiменти, дитирамби й п'єдестал. На цiй пiдставi здибаємо в емi­рантськiй пресi гучнiювiлейнi похвали патентованим злодiям i шахраям. Але ж це тi, яких у польськiй емi­рацiï (по 1863-му роцi) шарахався Мiцкевiч (пльвайом на себе i жром єднi дру­iх...). Це такi типи, якав­устєйшiй вуйко царя Миколи московський архикнязь Олександр Михайлович, що продав американським жидiвським часописам за добрi грошi скандальнi спогади про життя царя та його родини. До цiєï ж групи на мiй особисто превеликий жаль, належить i наш, такий талановитий письменник, перший прем'єр-мiнiстр i перший державний директор вiдродженоï Украïни, В. Винниченко. Та iншiсватки, яким довелося б складати предовгий синодик, що в ньому опинилися б i деякi заслуженi iмена. Бо ж саме з цих мотивiв виходячи, якось один iз наших визначних дiячiв, умучений чужими, ображений своïми, в розпуцi сказав менi по приятельському, вiд серця: Нi, вже годi бути менi дурним! Всi довкола живуть шахрайством i брехнею, тож цiлком свiдомо ступаю i я на цей шлях. Бо ж всеодно нiхто з туземцiв мене на емi­рацiï за порядну людину не поважатиме, лише занержада (то є сволоч!). I вступив... Тож чи диво, що майже кожен iз нас чував вiд чужинцiв про того чи iншого нашого земляка, або ж певнiше i про того, i про iншого такi слова: Знаєте, хоч вiн i емi­рант, але ж доситьслушна людина. Чисто так, як в Украïнi говорилось:Хоч вiн i жид як це не дивно не жулiк! Що ж сказане не вигадка й не теорiя, незвичайно яскраво говорить такий факт, якому є свiдки. В березнi 1941-го р. помер у с. Черновчику наш предобрий чоловiк, доктор Микола Малiнський-Цiпцюра. Коли я з нашим панотцем i дружиною пiд'ïздили до села, що стоïть на горбку, буквально по всiх радiяльних дорiжках у полi було повно чеських людей, що спiшили на похорон. А шофер-чех сказав: Нема й дива, такого доброго доктора нiколи не було i не буде в цiлiм цiм краю. Одначе, коли ми йшли за труною в проводi, ми на власнi вуха двiчi чули ту саму фразу: Був вiн знаєте, дуже добрий чоловiк, дарма що емi­рант. I подруге: Був це предобрий доктор, дарма що був украïнець. Отже саме поставлення емi­ранта в чуже-нацiональнiй i чуже-державнiй стихiï має вести природньо до iснування без прав, без надiï на завтрiшнiй день, на переважно животiння з ласки й милости (з мене особисто було тричi перебрано очевидно неправством перебранi з мене податi, але ж при поворотi по довгiй волокитi, пiдкреслювалось урядово, що робиться те з милости!). Iснування без довiр'я загалу, в сталому пiдозрiваннi в усьому можливому, i на пiдставi того явне понижування (у вiчi: Ви цигани, а поза очi емi­ранти-пси!). Та ж вiд цього й найдобрiший чоловiк мусить наливатись жовчю проти власноï волi й стає попечений, нарваний чи й просто скажений. Коротко кажучи, немiчний. I знаменито сказав менi про це один iз наших землячкiв, не з високих iнтелi­ентiв, коли розповiдав про своï родиннi вiдносини: Моя жiнка менi чужинка, моï дiти також для мене чужинцi. А отже вони повноправнi й дужi, вимагають вiд мене, щоб я безправний ïх виживлював, як нормальна людина. Бо ж, що я нiкого не кусаю й одверто нiколи не скаженiю, вони пересвiдченi, що я чоловiк, душевно здоровий. А тим часом, я ж емi­рант, себто дуже давно вже очевидний псих i таким уже до смерти залишуся. Зачiплена трагiчна тема вимагає докладних студiй. I то не тiльки з огляду на теоретичний iнтерес, але ж i з практичних мотивiв. Бо ж, як бачимо емi­рацiя, це явище перманентне. I, коли б такi студiï були в нашому письменствi, скiльки людей на емi­рацiï, усвiдомивши вчас свою поставу, зберегли б на користь нацiï свою криштальнiсть! Тут же я побiжно дiткнувся цього болючого питання. Лише на те, щоб зробити вступ до нижчеподаного та гадаючи, що для читачiв, якi на емi­рацiï не побували, мати деякi вiдомостi про емi­рантську психе, не пошкодить. У другому перiодi нашого емi­рацiйного тривання, коли по нас безпощадно хльоснула економiчна свiтова криза, партiйно-озлобленi, повнi ненависти, заздрощiв та помсти деякi землячки, що ïх назву в iншому мiсцi, втративши надiю притягти дружину й мене до своєï полiтичноï акцiï, вирiшили нас злiквiдувати. Може й не йшло про такий спосiб, яким було зведено порахунки, наприклад, iз полковником Коновальцем, бо ми ж не були людьми великими i чоловими, але нам принаймнi мали показати, що це означає поставитись проти таких сильних, чи може навiть за тих часiв найсильнiших в Европi украïнцiв та ще сильнiших ïхнiх (як вони часто повторяли) англiйських друзiв, що мали якусь працю мiж нашою вбогою емi­рацiєю. Тодi, видима рiч, було те для нас, якi нiколи попереду в таких пєрєделках не бували, i несподiване, i незрозумiле. I тiльки аж тепер, читаючи в чеських газетах, про методи боротьби в колишнiй Чехословаччинi, збагнув я, що було поведено наступ способом, на якiм стояв штамп Мейд iн Чехословакiя 35). ________________________ 35 Вечiрнє ''Чеське Слово'', з 5. XI., 1941 (ч. 288) пише таке: ''Бенеш iнтри­ує в емi­рацiï (чеськiй в Лондонi) точно тими ж методами, якими вже в Празi всiх людей, котрi йому не придавались, або ж вiдставив, або ж товариськи руйнував''. Отже було зроблено, коли й не все можливе, то аж надто, щоб нам цiлком отруïти життя. Мене зде­радовано i, як громадського робiтника, i службово. Навiть менi закидалось, (по тих часах було це вельми дивно) моє надмiрне­ерманофiльство, виявлене вЧмелику! Дружину ославлено релiгiйною манiячкою. Рiзними неймовiрними наклепами проти нас узброєно всiх значнiших людей украïнських, що були на емi­рацiï нашими приятелями. Без найменшоï причини з нашого боку через нiч нашi друзi ставали отвертими нашими ворогами. В академiï мене стали iгнорувати, понижувати й публично уражати. Щоб забити нашу сталу приязнь збоку галичан, яких ми все вважали за одинокi конструктивнi елементи украïнськоï дiйсности, випущено кiлька брошурок проти Галичини i проти нацiоналiстiв зокрема пiд моïм прастарим псевдонiмом В. Старий, а на однiй навiть було написано, що це моє видання I Було вжито натиску на польонофiльськi елементи в Подєбрадах i Парижi, щоб належне менi утримання з академiï, якщо не вiдiбрати зовсiм, то принаймнi зменшити на половину. I академiя це зробила на загальних професорських зборах одноголосно (прецiкаво, що тi моï загорйованi сотики розподiленона всю братiю й на вся православния коле­и з професорського складу). Було тяжко, та ми таки ще тримались. Тодi вжито сильнiших методiв. Посилано спецiяльних шпигiв у Мельник. Що вони мали були виконати, не вiдомо. Однак двiчi люди, що справно говорили по украïнському, коли я за службовими обов'язками не був дома, пробували насиллям влiзти в нашу хату. Однак до цього не дiйшло, бо ж дружина вже була попереджена: сусiди чехи, бачучи, що якiсь непевнi люди все нас пантрують та й ближчих сусiдiв про нас випитують, були на поготовi й що-разу нас попереджали про небезпеку. Нарештi натиснено на чеських урядових чинникiв у мiнiстерствах i навiть по Мельницьких урядах. Нас почали тиснути чехи, яквiдомих Германофiлiв. Дiйшло до того, що навiть асекурацiйний а­ент, вибираючи грошi за асекурацiю хати, говорив нам у вiчi, що мигiршi за мадярiв, що миекзистуємо за ­ерманськi марки. Потiм почали кружляти чутки (коли урядовий курс став позiрно неприязним до большевикiв), нiби ми дiстаємо стале утримання вiд комунiстiв. Коли ж курс до комунiзму став знову прихильний, пiшли чутки, що нас утримує Римський Престiл. Нарештi пiзнiше менi вкрали всi видання (коло пiвтора ва­она книжок, карток, образiв, ори­iналiв, клiшiв, матриць i т. д.) добро, зароблене мною на початку емi­рацiï з метою реставрувати ним зруйнованi нашi визначнi ВидавництваЧас,День та iншi, що при них у Києвi була скупчена iнтелектуальна елiта моєï доби в Схiднiй Украïнi. Мстиве завзяття тiєï англiйсько-бiльшовицькоï органiзацiï було настiльки подивугiдне, що коли я, потiм довший час працював, як маляр, на Пiдкарпаттi в оо. Василiян, то й туди приïхали з Праги агенти, а в хвилинi моєï вiдсутности навiть побували в келiï, де я перебував. Також зроблено все можливе, щоб дискредитувати мене в Буковинi, де одного часу мiсцевi люди чомусь виказували менi незаслужену мною шану. I хоч я намагався тим не пишатись, все ж таки згадував слова св. Апостола Павла:Щоб не величався, дано менi жало в тiло, та ангела сатани, щоб мене бив у лице, аби я не величався. Таким чином, ситуацiя наша в тiй добi була надмiру тяжка, бо ж економiчна криза доходила свого апогею, а нашi нерви було просто оголено сталими припiканнями. Найгiрше ж було те, що ми довго не могли пiзнати, вiдкiль саме валяться на нашу голову всi тi бiди й нещастя. Нарештi, занедужала дружина. Та ж ми не здавались. З упертiстю мишi, що безупину гризе твердi клепки в бочцi, до якоï ïï кинено, ми намагались видратись iз наших злиднiв, але виправдуватись не пробували. Тiльки палко прохали в Господа чуда й помочi. Бо ж iстину сказав Тома Кемпiйський:Кому Бог зволить допомогти, нiчия злоба тому не зашкодить. Отже ми прохали чуда. I воно сталось. Усамперед було воно в тiм, що знов таки за словами ап. Павла, хоч були миу всьому пригнiченi, та до крайности не доведенi; у клопотах, та не тратимо надiï; переслiдуванi, та не опущенi; поваленi, та не погубленi, дарма що тодi пущено на нас струю знищення iз всесвiтнього масонського апарату. Отже, тепер можна було сказати, що довелось менi подруге вступити в боротьбу з державою: за студентських часiв з Миколою II-м, де я був в офензивi, а тепер з англо-большевиками, що самi на нас наступали. Дiйсно ж було те, що ми фактично й не боронились, лише намагались не впасти. Таки ж правду говорить i наша приказка, щокому Господь має що дати, то дасть i в хатi. Так воно й сталось, при чому згодом те Боже чудо, що визволило нас iз пастки, оформилось, стало ясним i конкретним. Як i здебiльшого буває, прийшов той порятунок вiд видющоï смерти цiлком не вiдтiль, вiдкiль ми могли сподiватись. Того часу в Мельницькiй лiкарнi доживала старесенька дружина одного з наших велегласних учених. Була самотня, безпомiчна, ледве рухалась. Одного часу спiткав нас мiсцевий капуцин i спитав: Чи знаєте, що там є немiчна украïнка? Може б ви ïï самiтну вiдвiдали. Стара вже прочувала смерть i прохала нас, щоб ми виписали ïй сповiдника грецького обряду. Повелось це: до Мельника приïхав предобрий священик, походженням пiдкарпатець. Зробив що слiд у староï, вiдвiдав нашу хату, побачив нашу бiду, поставився до нас вельми прихильно й порадив: Киньте ви тут усе та перенесiться до нас, на Пiдкарпаття. Там є багато працi, буде й хлiб, бодай з тенгерицi (кукурудзи). Та ж у пiснi спiвається: Легко сказати, а тяжко зробити! Перш треба подумать, в головi подлубать! Тяжко було цю раду виконати тим бiльше, що в тiй добi чехи викидали з Пiдкарпаття й тих наших землякiв, проти яких не було висунено таких пракiв чи порокiв збоку найсильнiших наших ворогiв, якi На Градє Празькому почувались, як удома. Та ж треба було дiйсно й у головi подлубать вiдносно нашоï хатини, на якiй тяжiв чималий борг. А добрий парох радить: Запропонуйте оо. Василiянам вашу хату на вимiну. Вони хочуть мати щось близько Праги. То ви ïм свiй дiмок, а вони може дадуть вам працю при своïх манастирях. Дозвiл вони здобудуть. Дуже була нам симпатична та думка. Замiсть того, щоб жити в чужому морi й працювати за шматок хлiба на чужих, дожити вiку в рiднiй народнiй стихiï та ще й роблячи працю любу для украïнськоï культури. Отцi бо Василiяни в Ужгородi мали видавництво й друкарню, а в кiлькох ïхнiх манастирях мусiла бути бодай коли-не-коли малярська праця. Послухав я панотцевоï ради й загнав листа до о. Протоiгумена, в Ужгород. Швидко вiдтiль наспiла вiдповiдь i обiцянка внезабарi вiдвiдати нас у Мельнику. Та ж нестатки гонять з хатки. В Мельнику, крiм хлiба та цибулi, ми вже не могли нi на що дуфати, то ж я перебрався до Праги, в надiï виробити бодай якусь корону. Думалося, що у великому мiстi бiльше можливостей прикласти до чогось охочi працювати руки. Та ж правду наша приказка говорить: Де люди там i лихо. Землячок, що мав я з ним утворити спiлку, тiльки в спiлку доïдав моï останнi лишки й хоч потiм добре оженився, ще й доднесь не повернув менi свого боргу. Добре ще було, що дружина, сидячи в Мельнику, не терпiла бiди. Бо ж треба тут зазначити, що правдиве чеське серце проявило себе вiдносно неï з найлiпшого боку. Побачивши наш тiсний стан, приятелi з чехiв почали приносити те та iнше, кликали на гусу, коротко: просто пiдгодовували. Ми ж умовляли один одного тiльки витримать! Одного раннього ранку, коли ще Прага майже спала, бiг я на далеке передмiстя: затримувати робiтникiв, що ïхали на працю на велосипедах i пропонувати ïм патентований держачок на бриля при ïздi на роверi. Був це манiсiнький щипок, що насаджувався на держално ровера й дуже дотепно тримав скиненого з голови бриля. З кожного проданого вiшачка мав я дiстати пiв корони. Отже протягом дня треба було продати бодай двадцять, щоб проiснувати на хлiбi, сирi й зеленинi. Коли я вже добiгав до одного з двiрцiв, наскочив просто очi в очi на тодiшнього члена чеського парляменту, потiм першого украïнського правного президента, монсiньора Августина Волошина. Намучений довгою дорогою в потягу, вiн хотiв трохи пройтись. Завернув i я з ним, розповiв йому про наше смутне становище. А добрий отець Августин, давнiй мiй знайомий, i каже: Мiнiстр зi мною дуже добрий. Напишу йому докладного листа й дам вам, вияснiть йому все особисто, напевне справи вашi будуть полагодженi. Того ж таки дня дiстав я обiцяного листа, а ще в додаток i рекомендацiю до впливового посла п. Мисливця, особистого приятеля отця Августина. Це вже було так, нiби пiсля темноï ночi починається свiтанок. Побiг я раз-два до Мисливця, впiймав його й зацiкавив своєю справою. Коли я прийшов до нього подруге, посол менi сказав: Ваша справа на добрiй дорозi. Я виєднав вам у мiнiстра авдiєнцiю й сам пiду з вами. Зустрiнемось у парляментi точно у вiсiм ранку. Але, на всякий випадок, може б ви найшли якусь протекцiю в когось iз сенаторiв. То буде лiпше. Прецiнь розумiєте, протекцiя... I назвав менi одну сенаторку, що тодi була украïнофiлкою. Я знав, що та сенаторка в добрих вiдносинах iз сенаторкою до польського сенату, п. О. Кисiлевською, з якою ми все були в приязних вiдносинах. Пишу листа панi Кисiлевськiй до Коломиï й бiжу на пошту, щоб негайно послати експрес-поручено. Кажуть: буде коштувати десять корон, вiсiмдесят гелерiв. У мене ж усього майна коло дев'ятьох корон. Гоню, щоб у когось позичити бодай зо двi корони. У Празi ж далекi кiнцi, а украïнцi живуть на далеких окраïнах, найнижче на четвертому поверсi. Пролiтав я до вечора: жадного нема вдома. Вже ледве волiк ноги, аж назустрiч трохи знайомий чоловiчок. Так i так позичив я в нього п'ять корон. Прискочив до трафiки, щоб налiпивши поштовi марки, без розписки кинути в скриньку: може ще сьогоднi вiдiйде. В однiй трафiцi нема стiльки поштових значкiв. Пiдбiг я до другоï при менi замкнулась. З останнiх сил лечу на двiрець. Таки ж лист пiшов iще сьогоднi, в суботу. Очевидно панi сенаторка менi вiдпише негайно, i можу отримати експресну вiдповiдь ще вранцi у вiвторок. Однак у вiвторок експресу вiд панi Кисiлевськоï не було. Ну, якось то буде й без цього шансу. Коби вже побачитись раз iз тим мiнiстром, може ж дозволить прийти ще раз. Лечу до парляменту, а пiдбiгаючи звертаю увагу, що на щоглi має велетенський чорний прапор. Як би я був забобонний щось би в тiм вичитав: чи удачу, чи фiяско. вже тут пан посланець Мисливець? скромно запитую iмпозантного придверника. А той Зевс, як крiль усами моргає й вирячив на мене круглi очi: Чей же ви бачили на нашiм фасадi смутковий прапор? Бачив. То що? А те, що коли б ви читали газети, то знали б, що то на Мисливцеву честь. ? Сьогодня вдосвiта помер на розрив серця. Вже це надруковано. От воно що! Сказано: куди не оберни все дiрка зверху! Та ж передi мною нема нiчого, крiм надiï I Покладаю надiю на сенаторок. Та ж вiд панi Кисiлевськоï немає вiдповiдi й увечорi. Немає ïï i на другий вiвторок. Зате пише менi до Праги дружина про те, про iнше... а мiж iншим, прийшла нам ласкава вiтальна карточка вiд п. Кисiлевськоï з Канарських островiв... А я шукаю вiтра в полi. Треба витривать! Таки за два тижнi прийшов, нарештi, бажаний лист до сенаторки чеськоï. Тiльки ж у тiм заковика: сенаторки нiколи не можна застати вдома. Та ж, нарештi, i тут було точно умовлено, коли можемо поговорити. Навiть сенаторка сама згадала, що моя дружина колись подавала ïï життєпис у чужiй пресi. То ж буде лiпше, коли з нею поговорить сама дружина. Пишу ïй: приïдь тодi а тодi, таким то потягом, зустрiчаю там то, адреса сенаторки така то. Одно слово узяв на увагу всi можливостi. Крiм однак тiєï, що вночi, коли дружина має рано встати, стане в неï будильник. Ото ж бiжить моя дружина до станцiï (два кiлометри), а за пiв кiлометра до двiрця нагонить ïï потяг, що ним мусить ïхати. Пропало? Та ж нi: спробую доганяти потяг, може встигну! На перший погляд явна дурниця. Але: Поможи, Боже! i, хвора на серце, з куфриком, повним важких книг, бiжить пiдтоптана вже моя дружина, аж курява за нею звивається. Бiжить при потягу, не тратючи надiï. Бо ж таки правду той грек казав: Надiя найлiпша фiлософiя. Прибiгла на двiрець, а ïй назустрiч наш знайомий касир iз квитком в руцi: До Праги? Потяг чекає на вас. Ось квиток, заплатите на зворотi. Чеське серце!... У ва­онi притримує дверi кондуктор. Пiдсадив дружину касир, а у ва­онi пiдхопив незнайомий старший пан i гукнув кондукторовi: Iдем! А до дружини: Моє поважання, панi! Я контрольор потягiв. Побачив з вiкна, що старша дама з таким тяжким виразом i таким тяжким куфром спiзняється, затримав потяг. На неповних три хвилини. До слiдуючоï станцiï доженемо. Добре, що ви не зразились. Мабуть пильно треба... Це все чужинцi. Але ж наша цiла драма вiд своïх... Таки чеську сенаторку впiймали. Залюбки зроблю, що тiльки буде можна! Поговорю з мiнiстром особисто. Але аж за тиждень, авто на мене вже чекає: ïду туди а туди... Надiя росте! Таки не пропала гонитва за потягом i вартiсть квитка до Праги й назад. Тобто, що не встиг Мисливець, сенаторка напевне зробить не гiрше! А за три днi в газетах: Мiнiстерська криза. Повна змiна кабiнету мiнiстрiв... Я доïв останнiй олумовцький сиречек i вернувся додому... Не встиг iще й поохати аж перед нами стрункий, гарний чернець Отець Протоiгумен з Ужгороду. Милий, приязний, охочий. Тiльки... наша садиба ïм нi до чого не надається. То ж вiдсуваємо цю справу на бiк. Однак може бути, що якась малярська праця в манастирях знайдеться. I вирiшуємо, що я маю приïхати до Ужгороду, побачити на мiсцi, що та як, а там буде видко. Все дуже добре, тiльки ж видима рiч, не можу я сказати отцевi протоiгуменовi: Як же я, дорогий отче, до вас поïду, коли ж дорога до Ужгороду тiльки в один кiнець коштує коло 150 корон. А ми по першому дiстанемо всього 320 на цiлий мiсяць, i виннi в кiлькох крамницях? Але десь сказала наша поетка: I лиху, i гнiву людському є край... Вирiшили ми продати жiнчин перстень: де вже там красуватись! Та перед умовленим часом моєï подорожi приïздить до нас один добрий сваток, що колись за часи Увальськоï удачi я йому позичав, а вiн, як то звичайно буває, пiсля того кiлька рокiв до нас не голосився. А тепер: Вибачте! Я був забув та й, правду кажучи, не було з чого й вертати. Тепер трохи пiдробив прахiв, i от з подякою вам вашi двiстi качок. Дуже добре, кажу до нього. Головне, що саме вчас. Мовляв, так i так. А ви ж знижку маєте? питає досвiдчений пражак, що вже перейшов огонь, воду й мiдянi рури. Яку? Та ж на залiзницю I Коли зробити так i так, то ж убогому емi­рантовi дадуть на Пiдкарпаття аж 50 вiдсоткiв злеви. Коли ïдете? За три днi! Славно, каже землячок. Протягом цих трьох днiв напевне дiстану вам тую злеву просто з мiнiстерства. Це вам буде вiд мене замiсть вiдсоткiв на позику. В такiй то годинi здибаю вас на двiрцi. Де саме, кажiть? Та ж де? Най буде, як у Сто тисячах Карпенка-Карого: Гдє для мужчин для женщин. I дiйсно, хоч це й неймовiрно, двоє украïнцiв зустрiнулись точно, в певний час, у певному мiсцi й один принiс другому те, що пообiцяв. Подав я мiнiстерський листочок до каси, а воно дало менi квиток туди i назад, чинний аж на три мiсяцi за 148 корон. Це вже почалось чудо св. Василя, мого Патрона! Отцi Василiяни прийняли мене, немов рiдного. Аж я, вже призвичаєний до упослiдження, просто не знав на яку ступити i як ïм за всi ласкавостi, що ïх у них таки рiшуче нiчим не заслужив, дякувати. Тим часом о. Протоiгумен наняв авто i в один день провiз мене майже по цiлому Пiдкарпаттю та по всiх Василiянських манастирях. В одному, де церква не була оправлювана вже бiльш як пiвсотнi рокiв, треба було помалювати стiни, поробити образи, перемалювати iконостас. Чи я це зроблю?... Зiтхнув я тяжко, бо ж бачу: коли за цю соломинку не вхоплюся втону! Але ж: як я буду обiцяти, коли ж мушу по щиростi признатись: вже майже двадцять лiт не малюю, а капiтального малювання на стiнах не робив нiколи. Та, де! викладаю всю правду: нiколи й не видав, i нi вiд кого не чував, як те робиться. Як же я можу за таку рiч братись, коли ось щойно сам бачив сьогоднi, що у двох манастирських церквах, якi знаменито помалював маляр-знавець i якi коштували грубi тисячi, за рiк малювання позповзало з стiн, облупилось? А о. Протоiгумен, мабуть бачить мою розпуку, й говорить: Що-правда, це рiч досить заплутана. Та ж як буде бажання та милiсть Божа, то може й докажете не гiрше за вiдомих знавцiв. Спробуєте? Радо б спробував. А як не поведеться, що тодi? То, знаєте, що: зробiм маленьку спробу. Ось є образ Пресвятоï Дiви. Це сам Папа Римський подарував його нам у Мукачiв. Образ привезений iз Царгороду, мальований року 1453-го, може й украïнським малярем. Коротко рiч вельми цiнна, що ж всi ми пiд Богом ходимо, давно вже ми думали зробити з нього точну копiю. Таку точну, щоб не можна було пiзнати ори­iналу вiд копiï. В разi небезпеки, копiю лишимо, а ори­iнал сховаємо. Зробiть нам цю копiю. Спробую. Була це тяжка спроба. Але не хочу розтягувати оповiдання. Скажу тiльки, що я все прохав у Матерi Божоï чуда. Зрештою, взявшись поперше до копiювання старих образiв, я несподiвано для самого себе працю зробив справно. Спроба перейшла цiлком щасливо. Так в цiм роцi будемо помалу приправлятись, а з лiта почнемо, сказав менi при прощаннi старий о. iгумен того манастиря, де я мав малювати церкву. Не бiйтесь, професоре, та ми ж таки хлопцi! А о. Протоiгумен i свого докидає: От i добре, що порозумiлисьмося. А покищо, на конто образу Матерi Божоï оце, i кладе менi кiлька папiрцiв iз портретом Масарика. Нехай це буде аванс... Купили на той аванс топлива. Обложивсь я книжками теоретичними й пiдручниками, нав'язав знайомостi з чеськими малярами, продавцями фарб, iз найлiпшою фабрикою того матерiялу, з майстрами: вiтражу, мозаïки, майолiки, золочення, цементних та сграфiтових праць. Побував на фабрицi кавстичних барв, де менi дали повнi iнструкцiï й вiдкрили навiть деякi таємства. Вiд рана й до ночi цiлий рiк робив шкiци, проектував, компонував, експериментував з рiзним матерiялом. I за юних лiт мало коли вiддававсь я з таким запалом студiям, як нинi, в 54 роки. Бо ж таки була це галузь, в якiй все мрiялось працювати, то ж, як казав наш поет, По роках жорстоких i суворих Серце знов зробилось молодим... А на веснi пише менi о. iгумен з Iмстичева (сама назва села, яка прекрасно-архаïчна): Так що ж, Вуйку, зачнем? Вiдповiдаю: Гасiть вапно, зачнемо. Те а те вже приправлено. Приïхав я до милого Iмстичева. Манастир на серединi високоï гори. Довкола також блакитнi гори. Скромна стара обитель. Тепло в хатах, тепло й на душi. Сади цвiтуть, а з усiх бокiв оксамитовi зозулинi стукання. Дали менi двох предобрих братiв, що мали велике бажання працювати, але жадного вмiння. Я ж, хоч уже й чимало знав теоретично, також не мав найменшоï рутини. Откуду ж зачну плакати? I почали ми з пресвiтерiï, тобто з найпоказнiшого мiсця. I, дiйсно: на початку мало-мало не плакав я гiрко, бо ж алiя рес плектра, алiя ж рес фарба електра, як сказав би нам старчик Сковорода. Що не зроблю все не так, як думалось i хотiлось. Бачу: банкрутую. Перестав я спати i нарештi, прийшов до висновку, що мушу рези­нувати. А старий, веселий iгумен менi й каже: Не гарячiться, Вуйку. Як прийшли були в Галичину москалi, то вiд них я чув добру рiч. Казали вони: Поспєшность хараша только при ловле блох. То ж працюйте ще та будемо молитись: молитва багато зможе, а добриï дiла трудом снiскаваються. I молились ми всi, хто був у манастирi. Молились св. Василiєвi, i св. апостоловi Луцi-маляревi, та св. маляревi лаврському Алiпiєвi. Та й нiби повторилася в Iмстичевi стара лаврська ле­енда Києвопечерська! Спочатку нiби вiд нашоï завзятоï працi не було нiчого, аж нараз усе зiйшлось докупи, i коли ми зняли риштування, то й самi собi не повiрили, що такоï доп'яли. Щоправда, хотiв би я лiпшого. Але ж усi замовники були такi задоволенi. Аж i одного дня появився сусiднiй парох, що його церкву в тiй околицi вважали за найкраще помальовану. Подивився, розглянувся й промовив незадоволено: Тож бачу, хочете зробити лiпше, як зроблено в мене! А наш дотепний о. iгумен йому на те: Так, отче! Напевне вас переклюкаємо! На пресвiтерiï iспит закiнчився. Далi пiшло наше малювання, як у найвправленiших майстрiв-професiоналiв. Нiде жадноï цятки, раз покладеноï не треба було перероблювати. Праця йшла з подивугiдною швидкiстю. Наприклад образ у пляфонi (на стелi), який я поперше в життi робив, напiв-лежачи на спинi, дарма, що був той образ чотири з половиною на чотири з половиною метрiв, олiйними барвами був намальований за неповних п'ять днiв! I моï помiчники брати, яких я навчав тiєï чи iншоï працi, сам перед тим нiколи ïï не робивши, вiдразу виходили зi свого завдання з найлiпшим вислiдом. Отже Святi нашi Протектори помагали нам цiлком явно. Та й не тiльки помагали в працi, вони охороняли нас вiд небезпек, бо ж, як це й не дивно, при малюваннi церкви є чимало сталих небезпек. Що ж я й моï помiчники вiддавались нашiй працi з незвичайною загарою, то часто й зовсiм забували про тi небезпеки. А що запал наш, справдi, був великий, говорило вже те, що ми починали працю враз по шостiй ранку, а закiнчували ïï при свiчках аж по десятiй увечорi. Навiть о. iгумен манастиря мусiв був у дечому змiнити ре­улямiн манастирського життя й раз-у-раз робити нам пробачення наших кульп, коли ми, захопленi працею, не чули дзвiнкiв i на все спiзнялись. Тож коли восени приïхав брат-iнженер, що навеснi приправляв нам стiни, вiн людина досвiдчена рiшуче заявив, що ми з ним жартуємо, запевняючи, що ми три доказали за цей короткий час перевести такенну колосальну працю, тим бiльше, що ми ж людцi без практики й рутини. Для нього й для нас (бо ж i я, хоч живу й у новiтнiй добi, але сучасником ïï не став), було це очевидним чудом, однак, мовляв, такого спецiяльного порядку, що стороннi люди не могли бачити й збагнути його очевидности. Але ж побiч iз тим раз-у-раз були чудеса нагляднiшi. Кожного тижня той чи iнший iз нас бiльш або менш небезпечно зривався з риштування, летiв згори додолу з дошками, зсувався над порожнечею з драбини. Бо всi тi приладження, з огляду на конечнiсть економiï для бiдного манастиря, були зробленi примiтивно, з невiдповiдного матерiялу й принагiдними нефаховими людьми. Однак рiшуче нiколи не дiйшло до найменшого поранення. Тобто, говорячи ляïцькою мовою, нам завжди везло. Нарештi, коли вже було закiнчено другу третину стелi й ми мали вже пересувати апаш (риштування) до третьоï третини церкви, сталась подiя, що всiх приявних, а також декого з селян, що брали живу участь у малюваннi церкви, просто струснула жахом i дивиною. Теслi вже почали розбирати дошки на риштуваннi, повитягали з них гвiздя й зiсунули всi дошки на один бiк. Тепер можна було здолини оглянути зроблену нами працю. I от, бачу я, що брат забув оправити на однiм з янголiв авреолю. Почекайте рушити! сказав я майстрам. I швидко полiз нагору. Знову поклали кiлька дощок до належноï стiни, поставили на них столик, що на ньому був асортимент горняток iз розведеними, рiдкими красками. Я наложив, скiльки було треба, на палету, швидко зробив три-чотири тяги й вiдступився задки, щоб поглянути здаля. В той мент почув, що пiдо мною зникла опора, побачив iще, що надi мною фаєрверком летять горщечки з красками. Далi почув гуркiт, брязкiт, крики здолини й отямився, коли вже сидiв верхи, мов на конi, на поперечинi-бальцi, до якоï ранiш були прибитi дошки, що тепер позлiтали додолу. В однiй моïй руцi я тримав палету, в другiй пензля. Тепер уже зрозумiв, що був ступив на край дощок, уже неприбитих цвяхами, що тi дошки пiд вагою мого тiла звелись угору, стали цапки, як на орелях, столик iз фарбами пiдлетiв пiд стелю й шугнув понад моєю головою на кам'яну пiдлогу, що була пiд риштуванням приблизно на шiсть iз половиною метрiв! Полетiв туди ж i мiй цвiкер (пенсне) зо спецiяльними склами, яких без сумнiву на Пiдкарпаттi замiнити не було б можна. Поки менi подали драбину, я пильно оглядав пляфони й частину вже закiнчених стiн. Був певен, що наша праця попсована потоками й бризьками фарб. Та ж, де! Не було нi одноï цяточки, дарма, що пiдо мною, на долiвцi вилискувались рiзнобарвнi озерця. Коли ж я злiз додолу й почав помiж розбитим череп'ям, по якому вже так довго метушились брати й теслярi, розшукувати скалки моïх окулярiв, загальне здивування не знало меж: мiй цвiкер був цiлiсiнький, лише залитий фарбами. Що сталось надприродне чудо Боже, тепер уже нi в кого не було найменшого сумнiву, як не було ж також сумнiву й у тому, що, коли б я був злетiв на кам'янi плити з вишини майже сiмох метрiв, напевне живий не лишився б. Коли б же тiльки розбились скла на моïм пенсне, довелось би спиняти працю принаймнi на якийсь тиждень, чи певнiше на два, а тодi плян робiт на даний рiк не був би виконаний. Восени другого року всi працi закiнчено. Лишились тiльки деякi колюмни, що мали бути побарвленi так, як уже для взiрця було зроблено двi-три. Я мусiв вiд'ïздити: був останнiй день мого дешевого залiзничого квитка. Та ж саме в останнiй хвилинi брат щось мене запитав, як має бути на капiтелi колюмни. Вже у верхнiй подорожнiй одежi, я швиденько вилiз на драбинку з пензлем у руцi, мазнув де було треба, i раптом драбинка нараз уся розвалилась пiдi мною. Отець iгумен та брати, що стояли довкола, пiдхопили мене на лету, i я не дiстав анi шкрябнуття. А тимчасом була це та драбинка, що ми всi один по одному протягом повних чотирьох мiсяцiв день-у-день, буквально висiли на нiй над пропастю, одним кiнцем упираючи ïï в стiну над порожнявою, що була мiж риштуванням i стiною. Отже, кожноï хвилини хтось iз нас трьох мiг злетiти з тiєï драбинки на кам'яну долiвку щонайменше з семиметровоï височини, ще й злетiти без можливосте за щось ухопитись, бо обидвi руки були непорожнi. Тодi ж був це явний оказ опiки Божоï: тепер, коли вже праця була закiнчена, було нам яснiше ясного показано, в якiй смертельнiй небезпецi ми перебували постiйно. * * * Праця в Iмстичiвськiй церквi навернула мене знову до палети, що ïï за попереднiх 20 лiт я був цiлком загубив. Тепер же малярство починало давати нам заробiток i можливiсть утриматись на поверхнi. Цiкаво тут зазначити, що я рiч видима третьорядний маляр, особливо ж тодi, ще невправлений, дарма, що я i не гонив за працею, дарма, що в Чехах є сотки видатних технiкiв-малярiв, а мiж ними таки багато й зовсiм першорядних, протягом усього дальшого часу все в мене була та чи iнша малярська праця. Найдивнiше ж було те, що моï працi потрапили до видатних кон­ре­ацiй, що за них я отримував цiлком незаслуженi восхваленiя, що нарештi, репродукцiï моïх праць друкувалися в чеськiй пресi, де нiколи не були репродукованi й цiлком видатних чеських малярiв. Нарештi, скiльки разiв я платив замiсть грошей, що ïх не мав, своïми образочками. За речi виживлення, за працi дослiднi, слюсарськi, за рiзнi предмети, навiть за лiкарську помiч, або за справу зубiв. Було ще й те дивовижне, що деякi моï етюдики, якi я сам нiяк не вважав за щось лiпшого, доводилось менi повторювати по п'ять i бiльше разiв. I так було менi жаль, що поперше, я свого часу не вiддався цiлком малярству, бо можливо що на цьому полi зробив би щось корисного i для Украïни. Бо ж мистецтво всамперед потребує не школи, а рутини. Макарта, Беклiна, Ѕабрiеля Маха, викинули з малярських шкiл. Автор Полтавського земського дому Василь Кричевський не був у жаднiй малярськiй школi. Свiтознаний наш рiзьбар А. Архипенко ходив до малярськоï школи мiсяць. Петро Холодний (батько) лише взимку ходив до приватноï iконописноï майстернi. Наш Доре Iван Iжакевич сам покинув малярську академiю... i т. д. Отже мабуть правду сказав професор Празькоï малярськоï академiï Прайслер: Мистецька академiя є, власне, рiч зайва, бо ж мистецтва навчитись не можна. А з другого боку також великою правдою звучить признання генiяльного Веляскеза, який сказав, намалювавши 3.000 портретiв: Тепер я вже можу намалювати голову. Я позволив собi тут вiдхилитись вiд теми, бо ж хотiлось менi молодим читачам цiєï книжки кинути побiжно одну приятельську раду: вчiться мистецтва. Власне, вчiться ремесла даного мистецтва (найлiпше малярства та рiзьбарства), бо нiщо не дає такоï радости людинi, навiть у найтяжчi хвилини ïï життя, як умiння в якiйсь мистецькiй галузi. Але ж не забувайте на Веляскеза чи на генiяльного японського маляра Гоку-Сая, котрий був мав надiю, що тiльки тодi дасть досконалий твiр, якщо доживе прийнаймнi до 110 рокiв. Отже в мистецтвi важна рутина, бо ж, повторюючи слова генiяльного винахiдника Едисона, генiй складається з 2 вiдсоткiв таланту та 98 вiдсоткiв поту. Але ж i тому я спинивсь тут на цьому фактi, що моє маленьке мистецтво вможливило менi й дружинi не загинути з голоду. Бо ж таки в цiй добi це для нас не було тiльки реторичною фiгурою. I коли я перебував поперше в Iмстичовi, дружина ж лишилась у Мельнику, виживлювалась вона переважно житною кавою. Одного дня мала крiм кави на обiд шматок хлiба й пару огiркiв. Але заспокоïла себе думкою Та ж Асизький Павперелльо св. Франциск певне дуже часто не мав iншого. Та й не докiнчила своєï думки: хтось подзвонив iз вулицi. На дверях стояв старший, незнайомий жебрак. Мав милий вираз обличчя й, усмiхаючись, мовчав. Дружина йому сказала: Пане мiй, грошей я не маю. Але в цiй хвилинi хотiла пити каву. Iдiть, вип'єте зi мною скляночку. Жебрак дуже зрадiв. Напився кави, дуже ïï похвалюючи, а виходячи, тепло подякував i впевнено додав: Далi вам буде лiпше. Таки й справдi з того часу нашi справи почали лiпшати, а невдачi зменшувались. Але ж треба тут зазначити, що коли ввечорi того дня дружина зривала листочок календаря, побачила, що був це день, у який згадувалось св. Франциска з Асизi. ( 17.IX день сти­матизацiï св. Франциска). I через помiч багатьох iнших Святих зажили ми й заживаємо багато чудес. I багато ïх перейшло саме через Василiянськi манастирi та через ласкаву охоту багатьох оо. Василiян i чесних Сестер Василiянок. * * * Таким чином, проминула та найгiрша доба. Дружина могла перестати з пранням бiлизни та миттям пiдлiг, що було ïй тяжко робити, з огляду на обидвi пораненi у вiйнi руки. Отже могла вернутись до писального стола й працювати в лiтературi. Я переважно працював у малярствi Та ж часами було трохи прикро працювати на чужих, коли й на наших нивах така сила порожнеч. До того ж почали мене давити немочi, що не могли зникнути у вогкiм чеськiм пiдсоннi. I одноï ночi, коли нам не спалось, почали ми мрiяти: що, як би була така милiсть Божа, щоб пощастило нам перенестись до теплiших краïн, де живуть украïнцi. Ясна рiч, що про таке можна було тiльки мрiяти, бо ж мрiяти нiкому не заборонено i мрiя оздоблює життя. До того ж, як каже Ростан: ...C'est la nuit qu'il est beau de croire a la Lumiere... (Це саме нiч, у яку добре вiрити в свiтло!) докинула дружина. I не минуло довго, як одного дня принiс нам листоноша листа з Бразилiï. Писав менi вiдомий украïнський бразилiйський дiяч, п. Пилип Бак, що з ним я був у добрих взаєминах ще в Києвi, десь у 1900-х роках. Тепер же вiн зрiдка листувався зi мною. Отже нiби вiн чув, що наша ситуацiя дуже погiршала й нема виглядiв на прийдешнiй час. Тож вiн порадився з iншими впливовими земляками, а потiм говорив iз представниками бразилiйськоï влади, i тепер умовляє нас продати за будь-що нашу хатину, щоб тiльки вистачило нам на корабельнi карти та ïхати до нього. З другого дня ­арантує вiн державну службу менi й дружинi в Сан-Павльо чи в Рiо-де-Жанейро. Було це, немов у казцi. Та ж... тодi вже гонило менi на шостий десяток. Тим часом вiдомо, що в теплiй Бразилiï не можуть аклiматизуватись європейцi, старшi за 3540 лiт. То ж ïхати за тридев'ять земель на те, щоб незабаром померти за дiдовою рiчкою, та ще може вiд якогось глупого бiчо (так звуть вельми шкiдливих паразитiв), видалось нам немудрим. Тимто ми щиро подякували приятелевi за його милi клопоти й лишились на старому смiтничку. Та ж не минуло й пiв року, як газети принесли звiстку, що в Бразилiï стався державний переворот. Були боï, суди, розстрiли. Стара влада злетiла, старих урядовцiв повикидали, натомiсть скрiзь сторонники новоï влади. Дуже ми занепокоïлись долею наших бразилiйських приятелiв. А одночасно захвилювались, хоч i пост-фактум, тим, що ж робили б нинi ми новачки, виключно залежнi вiд бувшоï влади. Тодi почав я писати листа за листом до п. Бака, щоб довiдатись, як викрутився вiн iз халепи. Але моï листи немов тонули в морi. Нарештi, аж по чотирьох роках дiстав я вiд п. Бака коротке повiдомлення, що вiн якось перетерпiв завiрюху й помалу починає ставати на ноги. Вже до своïх Аркадiй нас бiльше не кликав... А тим часом середню Европу напали студенi зими. Ми дуже терпiли вiд холоду. I знов, коли закрутить нам сверлами в кiстках, знову виникають мрiï: Ех, коли б це у якiйсь теплiй краïнi!. Саме ж тодi напались на дружину в пресi масончики. I затужила дружина за рiдними романськими краïнами. Там бо залишилось багато пам'яток ïï роду, там були й кревняки на високих становищах, а тут доводили, як 22=4, що ïï праця для украïнцiв непотрiбна, ба, навiть шкiдлива. Але не випадало вбогiй емi­рантцi шукати пiдтримки у високо поставлених осiб, що самi ïï не шукали. Того часу один наш знайомий посилав нам з Праги регулярно часопис Nouvelles Litteraires, у якому дружина залюбки вичитувала новинки про лiтературну творчiсть романських майстрiв. Одного разу прочитала вельми хвалебнi рецензiï на останню книжку свого вуйка, графа де Кастро, що тодi був ректором єдиного португальського унiверситету в Коïмбрi, та не витримала спокуси: написала на адресу французького видавництва листа стрийковi; мовляв, дуже б радо прочитала його новий розхвалений твiр, де й мова про ïï кревнякiв. Незабаром прийшла книжка й преласкавий лист. Вуйко, як тодi виявилось, прем'єр-мiнiстр португальськоï влади, дуже зрадiв, що знайшлась його небiжка. Пише далi, що вiн вельми постарiв, що занадто переобтяжений державними й науковими працями, що вiн самiтний, має ж при собi тiльки одну маленьку внучку, на виховання якоï нема нi хвилини часу. Отож запитує: чи не могла б Наталена перенестись до Коïмбри? Там не тiльки все готове для ïï вигiдного життя, але ж усе буде забезпечене й до самоï смерти. Дуже ми зрадiли такiй несподiванiй пригодi й пропозицiям. Почалось листування: яка буде праця, як подорожувати i всякi iншi деталi. Аж тим часом у Португалiï стався... знов державний переворот. Вуйко цiлком зник з обрiю й до сьогоднi не повелось довiдатись, чи пережив вiн той несподiваний струс. Але дуже швидко потому дiстали ми обширного листа вiд одного нашого приятеля, видавця чеха. Писав вiн дружинi таке: Я вирiшив остаточно поселитись в Еспанiï. Знаючи, що Вас в'яжуть з цiєю землею родиннi зв'язки, дозволяю собi запропонувати Вам спiвпрацю. Я куплю велику садибу з помаранчевим гаєм, яку вже намiтив, будемо влiтку всi троє (я та Вас двоє) господарити, а взимку також усi троє писатимемо. Лiпших за вас компаньйонiв не бачу. То ж не тiльки не жадаю вiд Вас жадного вкладу в пiдприємство, прибутки з якого дiлитимемо вiдповiдно до працi, але отримавши Вашу згоду, зворотною поштою пошлю Вам грошi на дорогу. Ви ж своє майно в Мельнику, коли не можете вiдразу продати, просто комусь подаруйте. ж там якiсь доброчиннi установи. З собою ж вiзьмiть тiльки найнеобхiднiше. Я тодi був на Пiдкарпаттi, коли менi дружина переслала наведеного вгорi листа. Спочатку я зрадiв неймовiрно, як i вона. Було бо це далеко лiпше за вуйкову пропозицiю, ми ж ставали тут на рiвну ногу з нашим приятелем. Але ж, знаючи запальну слов'янську вдачу нашого прийдешнього компаньйона, що часто пiсля високого пiднесення впадав у депресiю, захотiв я, щоб уникнути в прийдешньому якихсь несподiваних непорозумiнь, докладно оформити нашi евентуальнi взаємини. Зачалось iз того приводу листування, яке й не закiнчилось. Знову прочитали ми в газетах про абдикацiю короля Альфонса ХIII-го, про еспанську революцiю, про iнвазiю комунiстiв i всi зв'язанi з тим жахи. Ледве-ледве сам наш приятельбуржуй, не встигши купити облюбованого помаранчевого гаю, встиг утекти, мавши великi матерiяльнi страти, спочатку до Марока, а нарештi, об'явився й у нас, у Мельнику. Тут дуже вiн радiв, що ми не зробили так, як вiн нам згарячу пропонував: нагло все кинути й негайно летiти дораю. Як би ж я сьогодня почував себе перед вами?! * * * На цiм припинились нашi мрiï про переселення до теплих краïн. Однак моï щорiчнi вiдвiдини Пiдкарпаття, щодалi то бiльше притягували мене до цього клаптя украïнськоï землi. Навiть прилинув я до нього всiм серцем, може навiть дужче, як до рiдноï Полтавщини. Притягала мене й чудова природа, i милi, сердечнi люди в селах, i тi приязнi зв'язки, що утворились у мене з усiм чесним орденом Василiянським. Уже менi зробили й пропозицiï, правда ще не деталiзованi, вiд манастиря Ужгородського й манастиря Мукачiвського перенестись на Пiдкарпаття на-стало. Мав я там обняти й посаду професора. Та ж на перешкодi стояла затримка з державним громадянством. Тим часом прийшла до нас неочiкувана пропозицiя вiд матерi iгуменi Сестер Василiянок з Ужгороду. Мати iгуменя Магдалина повiдомляла нас, що вона сама i ïï чеснi Сестри, знаючи наше незавидне становище, яке мусить негативно вiдбиватися на лiтературнiй продукцiï всамперед моєï дружини, вирiшили в iнтересах католицькоï украïнськоï лiтератури та церковного украïнського малярства, запросити нас до Ужгороду. Що ж вони знають наше протиурбанiстичне наставлення, то пропонують нам на повне самостiйне вживання гарненьку подаровану ïм садибу в селi Мiнаï. Мiнаï лежить у чотирьох кiлометрах вiд Ужгороду, саме при станцiï залiзницi, що є першою припинкою вiд мiста. Кромi помешкання, з якого можемо користати, як схочемо, до самоï смерти, також доживотньо нам пропонується повне утримання, послугу i навiть спосiб комунiкацiï з Ужгородом. Що ж торкається нашого майна в Мельнику й наших евентуальних заробiткiв, все те лишається виключно до нашоï диспозицiï. Жадних зобов'язань вiд нас не береться й рiшуче нiчим не зв'язується нашоï волi. Як би ж ми всетаки хотiли ту пропозицiю зi свого боку якось реваншувати, нам дається можливiсть заповiдати по нашiй смертi манастиревi, якi будемо хотiти нашi речi: рукописи чи образи, книги i т. д. Останнє пропонується на те, щоб ми не почували себе, нiби живемо на ласкавому хлiбi. Сталось це в добi, коли ми iснували на 20 чеських корон денно. Коли дружина i я мусiли витрачати силу часу на фiзичнi господарськi працi. Коли нас обоє мучили недуги, проти яких ми не могли нi купити лiкiв, лише лiкувались травами, що самi собi сiяли в садочку або вишукували на полях. Коли навiть замiсть чаю, що я до нього призвичаïвся ще з Московщини, ми вже протягом кiлькох рокiв уживали сушених пелюсток iз троянд. Очевидно, що така пропозицiя була королiвським жестом збоку чесних сестер. Я поïхав до Ужгороду, щоб ïм подякувати й особисто подивитись на запропоновану нам садибу. Також треба було вияснити чимало дрiбних питань, зв'язаних iз переïздом. Сестри були незвичайно врадуванi, що ми ïхнiй княжий дар приймаємо. Але, сказала з жалем одна, трохи нас огiрчує мала несподiванка: перед кiлькома днями залiзнична управа перенесла стацiйку, що була майже в сусiдствi з нашим дiмком, кiлометрiв зо два, далi вiд Ужгороду. Та й тому якось зарадимо. Можемо дати вам маленьке авто. Навчитесь керувати i буде ще лiпше. Та керувати автом я вмiю. Навiть маю й чеськийвудчi лiст (шоферський пас). Отже все було навiть лiпше, як гадалось нам у Мельнику. Та не хотiли ми й сiдати на шию милим сестрам. Коли б ми продали в Мельнику хату, що все ж таки помалу звiльнялась вiд боргiв, можна було б за пропонованийбегiнаж дати бодай якийсь грошевий реверс. Крiм того дружина працювала над великим романом, що вимагав випозичування друкiв iз бiльших празьких книгозбiрень, а також i вишукування наукового матерiялу. Сестри ж тим часом мали привести до порядку наше майбутнє житло. Таким чином, було умовлено, що на веснi року 1939-го ми остаточно оселимось пiд крилом Василiянського Чину на Пiдкарпаттi. Але вже з осени року 1938-го почались знанi подiï. В березнi вже не було й Чехословаччини, не кажучи вже про ïï сучастку Пiдкарпатську Украïну. Самi бiднi сестри побували вже й в Хустi, i на Словаччинi, i в Вiднi, i нарештi, опинилися самi на емi­рацiï в Празi. Навiть був момент, коли ми самi хотiли були кiлька сестер прийняти до своєï мельницькоï хатки, але ж i того не дозволили обставини. Так скiнчилось i з цим проектованим переселенням. Та ж усi тi переселенськi проекти з метою дальшого спокiйного нашого iснування, мали одну спiльну рису: нам показано, що Господь може в кожнiй хвилинi сповнити всi тужби людини, але ж усякi людськi розрахунки все роблятьсянаослiп i можуть, замiсть сподiваноï радости та щастя, привести до смутку, бiди або й смерти. Без сумнiву смерть загрожувала нам однаково i в Сан-Павльо, i в Коïмбрi, i в Барсельонi, i в тiм маленькiм Мiнаï, де було переважно мадярське, пригороднє населення. Тому то цi спогади й занесено до цього тому. * * * Коли я докiнчив цi спогади, щиро здивувався й сам, скiльки затрималось у пам'ятi випадкiв смертельноï небезпеки в перебiгу життя однiєï, празвичайноï, середньоï людини! Та ж я прожив першу частину життя в свiдомому й чесному XIX-му столiттi, а далi проiснував цiлком упорядковано в модернiй добi, що все так хвалиться своєю культурнiстю. А тим часом повторюю, я ще свiдомо опустив десятки нагод, що загрожували менi не явною смертю, але тiльки меншим-бiльшим калiцтвом, довшою-коротшою стратою працездатносте, або, нарештi, просто тимчасовим стражданням. Я, наприклад, не згадував про те, кiлько разiв менi дали в аптецi не той, що було слiд, лiк; що раз дали менi такий лiк, вiд якого цiлком розм'якли менi очi (рогiвка); що двiчi помилково я дiстав замiсть лiку отруту; що колись мене вкусила за язик оса, прихована в соковитiй грушцi, то ж розпухлий язик мало-мало мене не задушив. Не згадав я й про те, як на пасiцi мене до спотворення пожалив рiй, як власний мисливський пес прокусив менi литку. Не зазначив i не мiг би зазначити всiх тих випадкiв бiльшого поранення всяким струментом столярським, мулярським, рiзьбарським i подiбним, що, здавалося, я вмiв iз ним дуже добре заходити. Коли многократно з розгону торохкався головою об низький одвiрок, коли шматки розпеченого вугiлля летiли з багаття, чи печi просто у вiчi; коли на мене перекидались посудини з кип'ячим олiєм, окропом чи юшками, в руках запалювався у пляшцi спирт, у найближчiй близкостi падали зi стiн цегли, iз дахiв черепицi чи величезнi ледянi смоктуни, коли зривався з драбин, падав у рiзнi ями, коли й на рiвному доводилось упасти з розгону дуже небезпечним способом, коли доводилось залитись питвом, поперхнутись ïжею, проковтнути рибячу кiстку i т. д., i т. д., без кiнця. Отож Ангел Хоронитель мав зi мною аж надто клопоту. Але ж, напевне бiльш-менш того самого зажила всяка старша людина, що прожила рухливiше життя. Однак бiльшiсть iз нас анi не усвiдомили собi, якою небезпечною стежкою перебiгло ïхнє життя. Видима рiч, що тут мова мовиться не про людину, що з самоï своєï професiï стало заграє з небезпекою, скажiм лiкарi на епiдемiях, експериментатори та рент­енологи, робiтники на фабриках вибухових i отруйних предметiв, нарештi кожен, хто часом i кiлька лiт уряд (кiлька лiт!) перебував на фронтi у вiйнi, де стояв день у день очi в очi перед смертю, яка могла його забити найрiзноманiтнiшими способами модерноï вiйни? Здивувало мене й ще одне помiчення, коли я дописав цi спогади. Заграючи зi мною тим чи iншим манiром, смерть здебiльшого незабаром його повторювала в малiй модифiкацiï, немов би я викликав ïï набiс. Чи є це якийсь, незнаний намзакон природи, чи це прояв милости Божоï, щоб людина, перейшовши ту саму небезпеку двiчi, мала уже досвiд, як вiд неï вискусовувати. А, зрештою, як справедливо говорить Тома Кемпiйський:Нiчого не повинна так стерегтись людина, як самоï себе. Бо ж тiльки через власнi нерозважнi вчинки можемо ми втратити милiсть Божу, а тодi вже нам не поможе жадна обережнiсть. Бо ж нiхто iнший, як Бог керує життям i безмежно великого космосу, i безмежно малого мiкрокосму, всерединi помiж якими стоïть безмiрно обмежена, але ж i безмiрно зарозумiла людина. 9. XII. 1941.
ЗГАДКИ ПРО МОЮ СМЕРТЬ