<< Главная страница

ЗлиднI



Категории Василь Королiв-Старий ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Був собi один чоловiк i жив вiн гарно та заможно. Працював ретельне, вчасно виконував кожну роботу, й було йому добре. В того чоловiка була мила жiнка: роботяща, охайна, лагiдна. Жили вони щасливо, все мали, нiчого лiпшого вiд долi не жадали. На працю також не нарiкали. Та от якось одного дня принесли ïм з пошти листа. А було в тому листi написано, щоб приïхав той чоловiк до мiста i одiбрав там багато-багато грошей. Грошi ж тi заповiдав йому у спадщину один його дядько, що недавно перед тим помер. Люди завжди радiють грошам. Отож зрадiли i чоловiк та жiнка тому несподiваному багатству. Швиденько зiбралися, покинули напризволяще все, що було вдома, бо сподiвалися швидко повернутися, й поïхали до мiста. Одiбрали там багато-багато грошей та й закортiло ïм погуляти. Досить ми вже наробилися, мов каторжнi! сказав чоловiк. Можна тепер трохи вiдпочити та погуляти. Авжеж, чоловiче! згодилася жiнка. Вона завжди згоджувалася на все, що вiн ïй говорив. Бо вона була добра жiнка... Тiльки ж, як були вони з села, люди простi, не панського колiна, то й не знали, як та на що можна в мiстi грошi витрачати. А була тодi зима. Мороз трiщав, аж пiд ногами рипiло. От походжають вони мiстом потихесеньку, помалесеньку, немов пани, та й стало ïм холодно. Бо ж ïхня одежина була добра для швидкоï селянськоï працi, а вже для цивiльних прогулянок то й не годилася. Та й була вона непоказна, не панська. А кожне знає, що коли у людини заведеться багато грошей, то не тiльки йому кортить погуляти, нiчого путнього не робити, але ж хочеться ще бути принаймнi бодай зокола паном! Тож всамперед пiшли чоловiк та жiнка до кравця й замовили собi панську одежу: чоловiк плюшеву, а жiнка оксамитову з великими скляними _удзиками. Кравець взявся все те швидко пошити та ще й прискiпався, що пошиє вiн ïм i панськi кожухи на лисячому хутрi. Мусили замовити вони й кожухи. Кравець шив довго-довго, а вони чекали. Та не було ïм чого робити, тiльки й того, що з самого ранку ïли вони медовi пряники з миндалем та померанцi, а в чай кидали по чотири шматочки цукру на кожну склянку. Та ще жiнка й без чаю раз у раз цукор ïла, аж ïï вже й нудило. А на нiч клала вона собi пiд подушку шоколаднi цукерки в золотих папiрцях... Отак ласували вони та й ласували кiлька день, аж пошив ïм кравець одежу. Тодi поодягалися: чоловiк у плюшеве, жiнка у оксамитове з великими скляними _удзиками, поверх панськi кожухи на лисячому хутрi й пiшли на прогулянку. А час минав. От якось жiнка й питається: А може б, ми вже, чоловiче, поïхали додому? Чого нам, жiночко, поспiшати? Грошi є будемо гуляти! вiдказав чоловiк. Хiба ж тобi не набридли нашi селянськi злиднi?.. Та воно так, говорить жiнка. Тiльки ж мене вiд цукру та шоколаду нудить. Та й нема чого тут робити. А чоловiк ïй: Ми ж тепер як пани! Ти не бiйся: до цукру звикнеш, а щодо роботи, то ж пани, бач, нiчого не роблять, а якось живуть! I ти ïж та спи, а увечерi пiдемо до цирку на куме-дiю дивитися, як собаки на свинях верхи ïздять. Про мене, чоловiче. Як так, то й так... I гуляли вони в мiстi далi. Якось одного вечора зайшли вони, гуляючи, аж на край мiста, туди, де був великий сад. А в тiм саду замерзлий ставок. Навколо ставка свiтили рiзнокольоровi лiхтарики, а на льоду було видимо-невидимо всякого панства. Найбiльш було там малоï дiтвори, але ж було чимало й лiтнiх панiв та пань. Всi вони ковзалися та бiгали на Вижлята ковзани.>вижлятах* , а ïм грали веселi музики на мiдяних сурмах. Страшенно подобалася чоловiковi та жiнцi ота забавка. От чоловiк i говорить: Не iнакше, жiночко, як i ми мусимо навчитися на вижлятах бiгати! А вона йому: Як так, то й так! Про мене, чоловiче, вивчимось! вiдказує. Бо ж таки була вона доброю й слухняною жiнкою... Другого дня купив чоловiк двi пари блискучих вижлят, потiм чоботи до них, з залiзячками в закаблуках, потiм вовняну плетену одежу. Й пiшли вони на ковзанку. Цiлий тиждень вчилися, поки, нарештi, вивчились. А як вивчились, то так ïм подобалося по льоду бiгати, що неначе нема й нiчого кращого на свiтi. Ганяють собi, пряники трощать, забiжать до буфету перегрiються, кави нап'ються, та й знову на лiд!.. Так вони бавилися й не помiтили, що вже з ïхньоï спадщини мало й лишилося. Ну, жiночко, мабуть, пора б уже нам i додому ïхати! говорить одного вечора чоловiк, поглядаючи в гаманець. Як ïхати, то й поïдемо! враз згодилася жiнка. Найняли вони на останнi мiського вiзника, що мав на конях дзвiночки та балабончики, й приïхали додому. А як приïхали та як поглянули на своє господарство, аж руки ïм опустилися!.. В хатi, як у пустцi. Холод собачий, скрiзь по стiнах павутина, на столах пилюка, мов улiтку на шляху. Чи то вiтер, чи, може, й хлопцi шиби у вiкнах повибивали, аж горобцi за комин поналiтали та й цвiрiнькають. В оборi теж таке, що й глянути страшно! Корова кудись втекла, коняку цигани вкрали, а песик був у них, Колобочком звали, так той, бiдненький, так на Ретязь ланцюг.>ретязi* й здох з голоду та холоду. Хвiртку вiтер вiдламав, всi хлiви вiхола так позамiтала, що й всередину не можна влiзти. З курника птиця в лiс повтiкала, в садку зайцi дерева погризли. Одне слово тiльки й худоби лишилося, що мишi та павуки... От почали вони так-сяк занедбану хату справляти. Вiкна подушками та ганчiрками позатуляли, горобцiв повиганяли, павутиння порозривали, а потiм кiлками з тину затопили пiч. Та все якось не йде на лад. Пiч курить, як фабрика. Горобцi так i норовлять знов за комин залетiти, мишва мало не по столу бiгає. А тут вже й поночi стає. Темно, бо лампу мишi розтовкли; холодно, бо крiзь подушки вiтер вiє та виє. А найгiрше те, що стала ïм праця немила. Й руки болять, й ноги трусяться, та й все чоловiковi та жiнцi тут стало не до вподоби. В селi темно, жодних пiшоходiв. Та ще й сусiди зокола тюкають, з ïхнiх панських кожухiв на лисячому хутрi глузують... Погано стало на душi у чоловiка, погано на душi у жiнки. То завше були вони веселi та балакучi, а тепер понадималися, як сови. Мовчки повечеряли тим, що з мiста привезли, та й полягали спати на замурзанi постелi. А вночi жiнка простягла руку пiд подушку за цукеркою, як у мiстi була звикла, та замiсть шоколадноï цукерки в золотому папiрцi витягла мишу... Брррр!.. А був у ïхнiй хатi добрий, роботящий Домовик. Звiсно, що Домовик самотужки всього робити не може, але ж господаревi та господинi у всякiй працi допомагає. I ïхнiй Домовик ранiш ïм у всякiй роботi допомагав та за всiм у господарствi доглядав. Увечерi ж, коли вже господарi по роботi вiдпочивали, вiн залазив пiд теплу пiч i гарнесенько ïм наспiвував, як цвiркунчик, аж виляски по свiтлицi йшли. Однак, як повтiкали господарi з хати, стало тому Домовиковi дуже кепсько. Нiде й молочка нема. Ïсти нiчого, й холодно дуже, та ще й тi нахабнi горобцi скiльки на них не кишкай, так i пруться в хату! Спочатку вiн сам порався, а вже як охляв, то й розгнiвався. Що я, каже сам собi, найнявся ïм, чи що! Хай йому грець, щоб я сам та сам усю працю в господарствi робив! Вийду вдень у двiр, то на мене ще хлопцi почнуть тюкати або якийсь шибеник ще снiжкою влучить. Не хочу та й край!.. Залiз вiн тодi за комин на горищi, зарився у порох та й спав там, як ведмiдь. А тепер, коли в печi тиновими кiлками було затоплено й комин став теплий, вiн розбуркався, потягся кiлька разiв, мов кiт, та й схотiв вилiзти з пороху та подивитися, що воно сталося? Почав вiн вилазити, та й куйовдиться, та товчеться там так, мов Марко по пеклi. Аж господарi заснути не можуть... З другого дня чоловiк та жiнка взялися за працю дужче. Домовик ïм теж з усiєï сили допомагає, бо ж вiн був добрий й до роботи беручкий. Та тiльки ж бачить вiн, що не так його господарi працюють, як ранiше працювали. Ранiше, було, чоловiк робить, робить, аж пiт з нього ллє, дарма, що в легкiй одежинi. А тепер, хоч i в плюшевому каптанковi та в панськiм кожусi на лисячому хутрi, а тiльки махне двiчi-тричi лопатою, снiг вiдкидаючи, та зараз i спочивати, та зараз i руки тре i за спину держиться. Так само й господиня. Пошарує вiхтем по горщику та вже й сюди-туди по хатi бiгає, шукаючи, чи не лишилося десь шматочка цукру!.. Е, нi! Це не дiло! думає сам собi статечний Домовик. Так я з ними сам не вправлюся. Доведеться покликати на пiдмогу Злиднiв. Хоча й не великi з них робiтники, та вже й вони будуть на користь, бо ж, на доброго робiтника тут i харчу не вистачить!.. Вилiз вiн уночi на бовдура, потрусив своєю сивою бородою на схiд та захiд, на пiвдень та на пiвнiч, застромив два пальцi у рота та як свисне раз-два-три! I враз по тому зi всiх чотирьох сторiн де й не взялися Злиднi. Манiсiнькi, як сонечко або тi козачки, що напровеснi по призьбах лазять, тiльки ще меншi та зелененькi з рудими цяточками, здалеку зовсiм на блощиць скидаються. Почали вони видиратися на горище до бовдура. А коли Домовик стрибнув i собi, то наповзло ïх на горище повно, як комашнi. Такi вони сухi та кощавi, так кiсточки й свiтяться. Мiзернi, миршавi, ледве-ледве дихають. Вишикувалися перед Домовиком, тремтять та чекають його наказiв. Як поглянув на них Домовик, то аж жаль його взяв. I вiдкiля вас таких шолудивих прислали? питається. А вони пищать ледве чутно: Були ми в дуже ледачого господаря. Охляли, дядечку! Ну, та що вже казати? Нема такого права Домовиковi, щоб, не спробувавши на роботi, вiдсилав назад помiч, коли ïï викликав. От подiлив ïх Домовик на кiлька загонiв й кожнiй ватазi загадав рiзну роботу. Одним, щоб допомагали господаревi в оборi; другим, щоб дивилися за будовами, третiм за саньми та возами, iншим до господинi, щоб ïй у хатi допомагали варити, чепурити, шити, прати. Та як поприходили тi Злиднi з дуже вбогого двору, то були вони так виснаженi голодом й тяжкою працею, що тепер не були нi до чого путнього здатнi. Отож i стала вiд них в господарствi не помiч, а, як люди кажуть, немiч! Тi, що ïм би в оборi поратись, дуже мерзли надворi та все так i скусували, щоб улiзти в хату, неначебто за дiлом. Тi, що в хатi сидiли, нi шили, нi прали, а тiльки по мисниках нишпорили: чи не пощастить чого з'ïсти?! А ïсти не було чого, бо не було чого варити чи пекти: в засiках мишi борошно поïли, картопля в хижцi померзла, а на подвiр'ï жодноï курки. А тут ще трапилось таке. Пiшов чоловiк того ж дня до лiсу по дрова та й побачив замерзлий ставок. I так йому знову закортiло на вижлятах поковзатись, що аж у грудях пече й жижки трусяться! Не втерпiв вiн, вернув мерщiй додому, прикрутив до чобiт вижлята та й гайда на лiд! Побачила те жiнка та й собi. Вона-бо завжди робила те, що й чоловiк!.. А хати не топлено, а в хатi не вареноï Бiда Домовиковi, а найгiрше тим нещасним, недотепним Злидням... Спочатку ще Домовик на них гримав, а потiм i сам махнув рукою. Бачив-бо добре, що вже вони так охляли, просто на ладан дишуть... А Злиднi, й справдi, перевелися нанiвець. Того мало, що зовсiм охляли, а ще й почали недужати. Трусить ïх трясця, вже й нiжками не совають. А як помiтили вони, що й Домовик на них не напосiдає, то й вирiшили полiзти до людей пiд одежу: принаймнi там, на живому тiлi, буде теплiше! Так вони й обсiли того чоловiка та жiнку вiд самих голiв аж до п'ят. А тi й собi мерзнуть, бо не може чоловiк до лiсу за дровами дiйти, коли ж ковзанка на дорозi! Отож, як почне тих людей мороз дошкуляти, попригвинчують вони своï вижлята до викривлених закаблукiв та мерщiй на ставок. Бiгають там, бiгають, аж теплiше ïм зробиться. Тодi й Злидням трохи потеплiє. От i почнуть вони ворушитися та й випадають скрiзь у прорiхи, бо таки ж панська одежа не така мiцна, як одяг селянський. Та й через те та одежа пообдиралася дуже, що люди в своïй нетопленiй хатi мусили й спати в мiських кожухах на лисячому хутрi. Оттак потроху-помалу й повисипалися Злиднi на ставку та по дорозi. Прийшла ïх до Домовика тiльки малесенька жменька. А вiн подивився на них та каже: Iдiть ви до Чортовоï Матерi. Нехай вона вас хоч трошки пiдгодує, бо ви ще менi тут повмираєте. Тiльки матиму за вас халепу! Та ще перекажiть там Бiсовому Батьковi, що вже, мабуть, i я швидко прийду, бо ж несила терпiти далi!.. Одне слово, зубожiли тi люди так, що вже й Злиднiв у них не лишилося. Одна тiльки цiла рiч i є на все господарство отi блискучi вижлята. Та ще лишився шматочок мила, бо ж в холоднiй хатi боялися люди вмиватися. Ну, як прийшло ж ïм уже зовсiм скрутно, посiдали вони одне проти одного за непокритим столом. Подивились одне на одного в невмитi обличчя та й ну радитись. Що ж далi? питається жiнка. А я знаю? вiдказує чоловiк. Що ж його нам казати? I що його нам робити? Та хоч би робити, аби не важко! говорить чоловiк. А жiнка йому вiдказує: Звичайно, лiпше, коли б не тяжко! А Домовик виглянув з-поза запiчка, непомiтно пiдiйшов до чоловiка та й шепотить йому на вухо: Одно вам лишається. Вiзьми онде шматок мила, розведи водою у мисочцi, висмикни з стрiхи двi соломинки та й починайте мильнi бульби дути. То дуже легка робота!.. Той чоловiк вiд бiди вже так одурiв, що й не розшолопав, як Домовик з нього зо зла глузує. Взяв мило, воду та соломинку, дав жiнцi другу, й почали вони бульби дути. Як луснула одна, друга зареготався Домовик, хряпнув щосили дверима, аж останнi шиби з вiкон повилiтали, та й пiшов собi геть: проситися у Бiсового Батька, щоб послав його до роботящих людей, де не потребуватиме вiн допомоги вiд Злиднiв... * Вижлята ковзани. * Ретязь ланцюг.
ЗлиднI


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация